Серед дикунів Нової Гвінеї - Сторінка 10

Ця тяжка робота тривала, проте, не більше як годину. Довелося напружити всі сили, щоб досягти задовільних наслідків. В іншому місці, де можна було б легко знайти допомогу, ми обидва сказали б, що наша вчорашня й сьогоднішня праця не під силу нам, і вдалися б до сторонньої допомоги. Та тут, де не було на кого покладатись, сам берешся за все й отак випробовуєш свої сили. Це цілковите напруження всіх здібностей і сил можливе за нашої цивілізації тільки в надзвичайному становищі, та й то рідко, і що далі, то рідше воно буде траплятись. Удосконалення за нашої цивілізації сприяють чимраз більше розвиткові тільки деяких наших здібностей, розвиткові однобічному. Я не ставлю цим на п'єдестал дикуна, якому конче потрібні розвинуті м'язи, не проповідую повертатись на перші щаблі людського розвитку, але разом із тим я переконався з досвіду, що для кожної людини її фізичний розвиток повинен іти всіма сторонами більш паралельно, а не поступатися цілком перед перевагою розумового розвитку.

17 листопада

Нового нема нічого. Все по-давньому. Ранком я зоолог-дослідник, потім, якщо люди хворі, куховар, лікар, аптекар, фарбувальник, кравець і навіть праля. Одне слово –і швець, і жнець, і на дуду грець. Дарма що я дуже терпляче вчу тубільну мову, та все ще розумію дуже мало; більше здогадуюсь, що саме тубільці хочуть сказати, а говорю ще менше.

Папуаси з сусідніх селищ починають, здається, менше цуратися мене… Справа йде на краще, моя політика терпіти й не. нав'язуватись, як виявляється, цілком слушна. Не я до них ходжу, а вони до мене; не я їх прошу про що-небудь, а вони мене, і навіть починають упадати коло мене. Вони все більше звикають до мене: приходять, сидять довго, а не намагаються, як то перше було, випросити що-небудь і потім мерщій вислизнути з своєю здобиччю.

Прикро тільки, що я так мало знаю їхню мову. Знати мову, я певен, – це єдиний спосіб усунути недовір'я, яке все ще в них є, а також і єдиний спосіб обізнатися з тубільними звичаями, мабуть, дуже цікавими. Вчитись мови мені зручніше вдома, ніж відвідуючи селища, де тубільці бувають звичайно так збуджені й збентежені моїм приходом, що важко змусити їх усидіти на місці. В Гарагасі в них зникають найменші ознаки нахабності; вони терпляче відповідають на запитання, дозволяють розглядати, міряти й малювати себе. До того ж у Гарагасі в мене все напохваті – інструменти для антропологічних вимірів, усе потрібне для малювання, а також багато всяких подарунків, щоб винагородити терпіння тубільців або обміняти за який-небудь дріб'язок прикраси чи взагалі різноманітні речі, які папуаси носять завжди з собою під пахвою в особливих торбах.

Я не пропускав нагоди, коли мене відвідують верховинці, виміряти їхні голови, провести всякі антропологічні спостереження і, між іншим, зібрати зразки для моєї колекції волосся. Як відомо, вивчення якості волосся представників різних рас має велике значення в антропології; тим-то я ніколи не гребую нагодою доповнювати мою колекцію новими зразками. Спершу збирати їх було тут трохи важко. Не можна було дивитись без сміху, з яким жахом відскочив Туй, побачивши ножиці, коли я підніс їх до волосся. Він ладен був тікати й не підходив до мене весь час, поки я тримав ножиці. Відмовитись збирати волосся в цій місцевості я не міг, але як перемогти небажання Туя, який з усіх моїх нових знайомих був найближчий до мене? Якщо вже й він не погоджується на це, то що ж робитимуть інші, дикіші? Я подумав, чи не візьме він на обмін за своє волосся трохи мого й, відрізавши собі пасмо, запропонував йому взяти його, звісно, на обмін. З цим поталанило. Я вибрав у нього кілька кучерів, відрізав їх і віддав йому свої. Поки я загортав зразок волосся в папір і надписував стать, приблизний вік і те місце на голові, відкіля я зрізав, Туй також загорнув ретельно моє волосся в листок, який він зірвав неподалік. Отаким способом, цебто шляхом обміну на власне волосся, моя колекція значно збільшилася. Проте одного дня Улсон зауважив мені, що я остриг собі весь лівий бік голови. Це сталося через те, що коли я тримав ножиці в правій руці, мені легше було зрізати волосся на лівому боці голови. Відтоді я почав різати волосся й з другого боку.

Гуляючи якось у лісі, я зайшов так далеко, що мало не заблудився, та, на щастя, я вийшов нарешті на стежку, що привела мене до моря, де я одразу ж міг зорієнтуватися. Це сталося коло селища Мале, куди я, однак, не пішов, а подався в Бон-гу по дорозі додому. Але дійти до Бонгу мені не пощастило.

Було вже майже темно, коли я дістався до Горенду, де я надумав переночувати на великий подив тубільців. Прийшовши в селище на майданчик, я попрямував до великої "буамбрамри" Туя (великої хатини, призначеної для самих тільки чоловіків), бажаючи якомога менше завдавати клопоту тубільцям, бо знав, що мої відвідини турбують усіх мешканців селища. Справді, почулися вигуки жінок і плач дітей. Тую, який підійшов до мене, я сказав, що хочу спати в нього. Він щось багато казав мені, здається, хотів провести мене при світлі факела до Гарагасі, згадував щось про жінок та дітей. Я майже не зрозумів його і, щоб відкараскатися, ліг на барлу – довгий піл з великими бамбуками замість подушок, і, заплющивши очі, сказав: "Нявар, нявар", – спати, спати. Було ще не пізно, та я, стомлений кількагодинною прогулянкою, незабаром задрімав, а потім заснув. Прокинувся я, мабуть, від холоду, бо спав, нічим не накрившись, а нічний вітер віяв наскрізь, бо в цих хатинах немає попереду й позаду стін.

Не ївши нічого з одинадцятої години ранку, я дуже зголоднів. Вставши, я подався на майданчик до багаття, навколо якого сиділо кілька чоловік тубільців. Між ними був і Туй. Я звернувся до нього, показуючи на рот і повторюючи слово "уяр" (їсти), яке він одразу ж зрозумів і приніс мені невеликий табір (овальну неглибоку таріль) з холодним таро та вареними бананами.

Незважаючи на брак солі, я з'їв кілька шматків таро з насолодою, банани я також покуштував, але вони здалися мені несмачними. Півгодинний сон і страва настільки підкріпили мене, що я запропонував двом молодим тубільцям провести мене з факелами до Гарагасі. У нічній темряві потрапити додому без вогню було зовсім неможливо. Тубільці збагнули моє бажання і були, здається, навіть задоволені, що я не лишаюся ночувати. Миттю вони добули кілька факелів з сухого пальмового листя, яке зв'язують для цього особливим способом, кожний узяв спис, і ми рушили. Ліс, освітлений яскравим вогнем сухого листя, видавався ще кращим і химернішим, ніж удень. Я милувався також моїми супутниками, їх швидкими й спритними рухами; вони тримали факели над головою, а списами відсували звисле галуззя ліан, що подекуди перегороджувало нам путь. Один з тубільців ішов за мною; оглянувшись на нього, я мимоволі подумав, як би це легко було йому ззаду проштрикнути мене списом. Я був, як звичайно, неозброєний, і тубільці це добре знали. Проте я дійшов до Гарагасі цілий і неушкоджений. Мене зустрів страшенно збентежений Улсон, який майже втратив надію побачити мене живого.

22 листопада

Днями я вбив голуба коло самої хатини і, через те що такого екземпляра ще ніколи не бачив, я охайно відпрепарував кістяк і повісив на дерево досить високо. Не минуло й двох годин, як мій кістяк зник з дерева серед білого дня кроків за три від дому. Сидячи на веранді, я бачив мигцем собаку, який швидко зник у кущах, але не думав, що він несе кістяк, над яким я працював близько години. Сьогодні ранком мені пощастило вбити другого голуба, – але він упав у море. Я не мав бажання купатися й не хотів турбувати Улсона, який саме готував чай, через те почав ждати, коли наступний приплив приб'є мою здобич до берега. Попиваючи чай на веранді, я стежив за повільним рухом забитого птаха, якого хвилі підсували до берега. Проте це тривало недовго: майнув один плавець, потім другий, і тіло птаха раптом зникло у воді. На деякій відстані на секунду з'явилось кілька плавців акул, які, мабуть, бились за здобич.

Учора ввечері Туй хотів виявити мені своє довір'я і попросив дозволу ночувати в мене. Я погодився. Йдучи, він сказав, що прийде пізніш. Гадаючи, що він не повернеться, я вже ліг на ліжко, коли це почув його голос, який кликав мене. Я вийшов. Справді, це був Туй. Вигляд його був при місячному світлі дуже характерний, навіть ефектний; темне, але кремезне тіло гарно вимальовувалося на ще темнішому фоні зелені. Він однією рукою спирався на спис, а другою, опущеною, тримав поліно, що дотлівало й освітлювало його з одного боку червонуватим відблиском, його плащ з грубої "тапи"[26] спускався з пліч до землі. Стоячи так, він питав, де йому лягти. Я показав на веранду, де він може переспати ніч, і дав йому мату та ковдру, якими він був дуже задоволений. Туй ліг. Це було близько десятої години.

О пів на дванадцяту я встав, щоб подивитися на термометр. Місяць ще яскраво світив, я глянув на веранду, але Туя там не було. На його місці лежали тільки згорнута мата та ковдра. Певно, твердий піл його хатини йому більше до вподоби, ніж моя веранда з матою та ковдрою.

СМЕРТЬ СЛУГИ

23 листопада

Я застрелив одну з пташок, що так кричать на високих деревах коло дому. Тубільці звуть її "коко". Ця назва – не що інше, як звуконаслідування її крику "коко-ніу-кай"; коли вона кричить, звук "коко" чути дуже виразно.

Сьогодні я зробив несподіване, але дуже неприємне відкриття: всіх метеликів, яких я зібрав, з'їли мурахи. У коробці лишилися тільки шматочки крилець. В Улсона знову пропасниця, і мені знову довелося рубати дрова, варити боби та кип'ятити воду на чай. Увечері я сиджу іноді, виготовляючи сережки, які вирізую з бляшаних консервних банок. Я наслідую форми черепахових сережок, які носять тубільці. Першу пару я зробив жартома і подарував Тую, після чого мене відвідало багато тубільців, просячи зробити їм такі ж самі. Сережки з бляхи просто-таки увійшли у моду, й попит на них зростає.

24 листопада

Застрелив білого какаду, він упав з дерева в море. Я допіру перед цим устав і зібрався йти до струмка митися, тому одразу ж роздягнувся й зійшов у воду, щоб дістати птаха та скупатись. Відпливом його віднесло від берега, та я попрямував до нього, незважаючи на глибину, і був сажнів за два, коли раптом велика акула схопила птаха.