Серед дикунів Нової Гвінеї - Сторінка 58

Простоявши ще якийсь час перед Саулом, чекаючи й назвавши його навіть жартома бабою, я сів між тубільцями, що заговорили всі разом. Відповідь була задовільна, бо після цього випадку ніхто не питав мене, чи можу я вмерти.

Вересень

Мун у Богатім.

Привезене насіння, посіяне на плантаціях тубільців, добре росте.

Крокодили, плаваючи тут, часто перепливають великі відстані в затоці.

Жовтень

Похорон Танока в Гумбу.

Люди Горенду справді думають виселитися.

Листопад

Несумлінність моїх людей, що крадуть речі для виміну на всяку всячину в тубільців. Не дуже приятелюючи один з одним, М. одного дня приходить сказати, що С. краде; другого дня С. показує, що М. обкрадає.

6 листопада

Прийшла шхуна "Flower of Jarrow".

9 листопада

Смерть і похорон матроса Абу.

10 листопада

Близько шостої години вечора підняли якір. Лишив багато речей у домі, який я замкнув і запропонував людям Бонгу охороняти.

ВТРЕТЄ НА БЕРЕЗІ МАКЛАЯ 1883 РОКУ

Я мав змогу знову відвідати берег Маклая, зустрівши дорогою до Австралії, в Батавії, корвет "Скобелєв". Дізнавшись від адмірала Копитова, що він гадає відвідати деякі острови Меланезії і, може, заїде на берег Маклая, я запропонував адміралові взяти мене з собою, бо, знаючи тубільну мову та місцеві умови островів, куди мав зайти корвет, я міг бути корисним під час плавання; а я, з свого боку, міг би знову відвідати знайомі мені місця. Мушу сказати, що берег Маклая особливо вабив мене, бо мені хотілося знати, що сталося з моїми новогвінейськими друзями. Адмірал погодився, і я, давши розпорядження, щоб мій багаж відправили в Австралію на англійському пароплаві "Chylbassa", де я їхав з Порт-Саїда[65] до Брінсбейна[66] (Квінсленд), захопив кілька потрібних речей і перебрався на корвет, що знявся другого ж ранку. Вільної каюти на корветі не було, і мені влаштували з брезентів та прапорів прекрасне приміщення під пів'ютом. Крім підвішеного офіцерського ліжка, що правило мені за постіль, стіл, стілець і крісло були поміщені в моїй тимчасовій каюті, яка була прохолодна й світла.

Зайшовши в Макассар і в Амбоїну, я попросив адмірала придбати тут одного бичка, двох телят та кіз місцевої породи, що вже акліматизувалися на Малайському архіпелазі, – на подарунок тубільцям берега Маклая. Моє бажання виконано, і до того ж казенним коштом куплено на подарунки тубільцям тих островів, куди ми мали приїхати, всякі речі, приміром: малайські паранги (великі ножі), червону бавовняну матерію, бісер, маленькі дзеркальця тощо. Крім того, я придбав багато всякого насіння, між іншим, насіння дуріану, мангустану, манго, кількох видів хлібного дерева, апельсинів, лимонів, ланзата, кофейного дерева, кількох молодих ананасів та багато насіння інших корисних рослин і овочів.

Пройшовши протоку Буру та Сайгуйен (між островами Салавати й Батанта), 12 березня ми підійшли до північного берега Нової Гвінеї. Через дощ та густі хмари, що ховали берег, і взагалі внаслідок дощової погоди адмірал вирішив не заходити в Доре, а йти просто до берега Маклая. 15 березня ми проходили повз бухту Гумбольдта на Новій Гвінеї. На острові Вулкані, що відкрився перед нами 16 березня, виявився знову діючий вулкан, як і 1877 року. 17 березня ранком, пройшовши протоку Ізумруд (між Новою Гвінеєю та островом Кар-Кар), ми помалу пройшли архіпелаг Задоволених людей близько другої години пополудні і о пів на шосту вечора кинули якір у порту Константина.

Я з'їхав на берег, на мис Обсервації, і, побачивши там кількох давніх знайомих із Гумбу, сказав їм, що буду завтра ранком у Бонгу та що для корвета треба живності: свиней, таро, бананів тощо. Боячись пропасниці, я не відважився того ж вечора рушити в інші села й повернувся на корвет.

18 березня адмірал, кілька офіцерів і я з'їхали на берег коло селища Бонгу. В супроводі тубільців, які, перебиваючи один одного, зверталися до мене, питаючи, де я житиму, коли почати будувати мені хатину тощо, – ми обійшли селище. Воно видалося мені цього разу меншим і занедбанішим, ніж 1876–1877 років. Пригадавши розміщення селища, я незабаром помітив, що аж два майданчики з довколишніми хатинами обернулися на пустир. Майданчики заросли травою, а руїни хатин кущами. На мої запитання мені пояснили, що частина тубільців, які жили в цих хатинах, вимерла, а інші виселилися. Згідно з моїми інструкціями, даними під час від'їзду 1877 року, всіх дівчат та молодиць зараз виведено, лишилося тільки кілька потворних баб. Пам'ятаючи також мої поради, тубільці прийшли не тільки без зброї, а навіть без найменших прикрас. Тому-то вигляд у них був сьогодні досить нужденний (дикуни без прикрас, патлаті, скидаються на європейців, убраних у лахміття), тим більше, що не було майже молоді. Вони пішли в Бонгу з нагоди великого "ая" та "муна", що був там; інші, мабуть, були в лісі, охороняючи жінок.

Мій давній приятель Саул розповів мені довгу історію про "тамо інгліс" (мабуть, експедиція шхуни "Dove"), потім про прихід у Гарагасі абадам Маклай (Маклаєвого брата), як вони, певно, називали Ромільї[67].

Пригадавши, що я не бачив ще Туя, я урвав розмову, спитавши про нього. "Туй муен сен" (Туй помер), – відповів Саул. Мені було дуже шкода мого давнього приятеля. Я лишив тубільців Бонгу дуже схвильованих, сказавши, що привіз їм бика, корову, цапа та кіз. Усі повторювали за мною назви цих тварин; усі хотіли бачити їх одразу ж. Я пояснив, що для привезеної худоби треба збудувати огорожу, щоб вона не розбіглася. Тубільці багато говорили, але ніхто не брався до діла. Ще раніш я переконався, що коли дати тубільцям якусь річ на загальне користування, а не одному якомусь, то це завжди буде помилкою, бо ніхто не піклуватиметься про спільну власність. Проте дати привезену худобу комусь одному або роздати по одній тварині на кілька осіб, – мені здавалося неправильним. Сказавши, що я приведу корову та кіз до заходу сонця, я пішов до того місця, де 1876–1877 років був мій дім. Прийшовши туди, я майже не впізнав місцевості. Під великими деревами, які колись оточували мій дім, скрізь росли великі кущі; тільки подекуди, зрідка, виглядали між зеленню кокосові пальми, які я колись посадив, банани та багато динних дерев. Замість широких стежок, завжди дуже чистих, навколо моєї хатини було тепер дві-три стежки, якими можна було пройти тільки з великими труднощами. Я пішов просто туди, де колись стояли обидва доми. Між кущами я знайшов шість паль, які ще стирчали там. Тільки й того. Пригадуючи, з якими турботами я будував собі дім, як терпляче розводив плантації, мені важко було повірити, щоб якихось п'ять-шість років було досить, щоб обернути це все на глухий закуток густого лісу. Це був зразок розкішної родючості грунту.

Проте часу на роздуми в мене не було, і я наказав тубільцям, які супроводили мене, розчистити те місце, де 1877 року в мене росла кукурудза й де мені здалося, що кущі були не такі густі. Я звелів повисмикувати з корінням невеликі деревця, а це при великому числі робочих рук було зовсім не важко. Розчищене місце матроси скопали своїми залізними лопатами на просторі кількох квадратних сажнів. Я послав тубільців по воду, а сам за допомогою мого слуги з Амбоїни, Яка та обох матросів почав розсаджувати молоді рослини й насіння, привезені з Амбоїни. Принесеною в бамбуках водою полито щойно посаджені рослини. Не посадив я тільки насіння кофе, віддавши його Саулові та деяким іншим тубільцям передати жителям гірських селищ, де для кофейного дерева клімат підходить більше, ніж на березі Маклая. Тубільці, видимо, цікавилися всією цією процедурою. Проте я не був певний, що мій експеримент удасться, і навіть боявся, щоб на щойно скопану землю не прийшли того ж або другого дня свині та не порозривали нової плантації; а зробити достатньо міцну огорожу годі було. Мені бракувало часу, щоб доглянути самому, як споруджуватимуть її, а тубільці були надто збуджені приходом корвета та будуванням коло селища загородки для худоби. Я пішов лісом добре знайомою стежкою до Горенду; але й стежка була дуже занедбана; невисокі тоді кущі виросли тепер у великі дерева, і знайома стежка здалася мені зовсім новою. Дійшовши кінець кінцем до місця, де шість років тому лежало селище Горенду, я був украй вражений. Замість величенького селища, лишилося тільки дві-три хатини; все заросло так, що годі пізнати. Мені стало чомусь так сумно, що я поспішив вийти до моря й рушити назад на корвет.

Пополуднувавши й трохи відпочивши, я повернувся на берег і пішов знову в Бонгу. Я почував себе як дома, і мені здається, що ні до одного кутка земної кулі, де мені доводилося жити під час моїх мандрів, я не почуваю такої прив'язаності, як до цього берега Нової Гвінеї. Кожне дерево здавалося мені давнім знайомим. Коли я прийшов у селище, навколо мене зібралась юрба. Багатьох знайомих облич я не міг долічити; багато хто видався мені зовсім незнайомим. Під час мого останнього приїзду вони були ще юнаками, а тепер у них самих були діти. Тільки небагато дідів були мої давні колишні приятелі.

Дві обставини особливо впали мені в очі. По-перше, мені й усім, що були навколо мене, здавалося, немовби тільки вчора, а не шість років тому я був у Бонгу востаннє; по-друге, мені видалося дивним, що з боку папуасів не було аж ніякої дружньої демонстрації до мене після того, як я так довго не був тут. Подумавши трохи, я побачив, що це друге цілком зрозуміле: таж я сам нічим особливим не виявляв свого задоволення, повернувшись сюди; чого ж мені дивуватись, якщо і папуаси не скачуть від радості, бачачи мене. Проте були й такі серед них, що, притуляючись до мого плеча, заплакали і, хлипаючи, почали перелічувати померлих під час моєї відсутності: "І цей помер, – казали вони, – і цей, і цей", тощо. Всім хотілося, щоб я, як і колись, оселився між ними, але цього разу вже в самому селищі; хотіли також знати, коли я знову повернуся; що їм робити, якщо знову об'являться "тамо інгліс".

Кілька хлопчаків, випереджаючи один одного й захекавшись, прибігли із звісткою, що "тамо рус" з "бульборо-рус" (великою російською свинею) наближаються в "кабум ані боро" (в дуже великій шлюпці). Всі кинулися бігти; я також подався за натовпом. Справді, великий баркас ішов недалеко від берега.