Сестра Керрі - Сторінка 3

Тоді Керрі почала походжати з нею туди й сюди, наспівуючи якусь пісеньку. Це заважало Гансонові читати, і він підійшов і забрав у неї дитину. В цьому виявилася добра риса його вдачі: він був терпеливий і, видимо, ніжно любив свою дитину.

— Ну, ну, — примовляв він, походжаючи по кімнаті,— годі, годі,— і в його вимові виразно вчувався шведський акцент.

— Ти, мабуть, хочеш спершу оглянути місто? — мовила Мінні, коли вони сиділи за вечерею. — От ми в неділю поїдемо з тобою в Лінкольн-парк.

Керрі зауважила, що Гансон нічого на це не сказав, ніби думаючи про щось інше.

— Я, мабуть, завтра ж почну щось підшукувати, — відповіла вона. — Я ще маю п'ятницю й суботу, там побачимо. Де у вас ділова частина міста?

Мінні почала пояснювати, але тут у розмову втрутився її чоловік:

— Ось у цей бік, — промовив він, показуючи рукою, — на схід…

І він почав найдовшу в своєму житті промову про розташування Чікаго.

— Раджу вам навідатись до великих майстерень на Фран-клін-стріт та по той бік річки, — закінчив він. — Там працює багато дівчат. Та й додому вам звідти легше було б добиратися. Це не дуже далеко.

Керрі кивнула головою на знак згоди і почала розпитувати сестру про те, що є поблизу. Мінні відповідала притишеним голосом, та й знала вона небагато, а Гансон тим часом бавився з дитиною. Раптом він рвучко підвівся і віддав дитину дружині.

— Вставати мені рано, то я пішов спати, — мовив він і зник у маленькій темній спальні за вітальнею.

— Він працює далеко, на бойні,— пояснила Мінні,— і йому доводиться вставати о пів на шосту.

— А ти ж коли встаєш, щоб приготувати йому сніданок? — спитала Керрі.

— Та десь за двадцять хвилин до п'ятої.

Вони удвох закінчили денну роботу: Керрі помила посуд, а Мінні роздягла й поклала спати дитину. Кожен рух Мінні свідчив про давно набуту вправність, і Керрі догадувалась, що все сестрине життя минає в безнастанній праці.

Вона почала розуміти, що доведеться відмовитись від знайомства з Друе. Годі й думати про те, щоб він прийшов сюди. З того, як тримався Гансон, з покірливості Мінні та й з усієї атмосфери в сестриній квартирі вона бачила, що тут засуджується все, крім постійної і безперервної праці. Гансон щовечора сидить у вітальні й читає газету, лягає спати

о дев'ятій годині, а Мінні трохи пізніше — чого ж іншого можуть вони чекати від неї? Вона зрозуміла, що доведеться спочатку знайти роботу і забезпечити певне становище, пла-тячи за себе, тільки тоді можна буде подумати про будь-які знайомства. Її маленький флірт з Друе здавався тут чимсь незвичайним.

"Ні,— вирішила вона, — йому не можна сюди приходити".

Вона попросила в сестри чорнила й паперу. І те, і друге знайшлося на каміні в їдальні. О десятій годині сестра пішла спати. Тоді Керрі вийняла візитну картку Друе і написала:

"Я не можу запросити Вас сюди. Почекайте, поки я знову подам вам звістку. У моєї сестри надто тісно".

Вона не знала, що б іще додати. їй хотілося якось згадати про те, як вони разом їхали в поїзді, але не вистачило сміливості. Керрі обмежилася тим, що незграбно подякувала за його люб'язність, потім завагалася знов, як підписатись. Кінець кінцем вона вирішила була обмежитися холодним "з пошаною", але одразу ж передумала й написала "щиро віддана Вам".

Заклеївши конверт і надписавши адресу, Керрі пішла у вітальню, де в ніші стояло її ліжко, присунула єдине маленьке крісло-гойдалку до відчиненого вікна, сіла і в мовчазному захваті задивилась на нічні вулиці. Нарешті, стомившись від роздумів, вона мляво схилилась у кріслі, відчула, що хоче спати, скинула одяг, прибрала його на ніч і лягла.

Коли вона прокинулась уранці, була вже восьма година. Гансон давно пішов, а сестра сиділа в їдальні й шила. Одягнувшись, Керрі приготувала собі сніданок і почала радитись з Мінні, куди їй податись шукати роботу. Мінні дуже змінилася з того часу, як Керрі бачила її востаннє. Тепер це була худа, хоч і міцна, двадцятисемилітня жінка, яка дивилась на життя очима свого чоловіка і уявлення якої про обов'язки і розваги, значно обмеженіші, ніж за часів її убогої юності, уже склалися раз і назавжди.

Вона запросила Керрі зовсім не тому, що хотіла мати її біля себе, — просто вона знала, що молодша сестра незадово-лена життям у батьків, а тут зможе знайти собі роботу і платити за харчі. Вона по-своєму раділа приїздові сестри, але щодо роботи була однієї думки з чоловіком. Всяка робота хороша, аби за неї платили — ну, хоч п'ять доларів на тиждень для почину. Новоприбулу чекала неминуча доля — стати на роботу десь на фабриці. Вона влаштується на одній з великих фабрик і задовольнятиметься цим, аж доки… ну, аж доки щось трапиться. Що саме — цього ніхто з них не міг з певністю сказати. Вони не розраховували на підвищення, не були певні, що вона одружиться: життя покаже, як далі йтимуть справи, поки не станеться якась зміна на краще і доля винагородить Керрі за те, що вона приїхала в місто і присвятила себе важкій праці. З такими сподіваннями Керрі вирушила того ранку шукати роботи.

Перш ніж приєднатися до неї в її шуканнях, подивимось на те оточення, в яке кинула її доля. У 1889 році місто Чікаго швидко зростало, і тому таких відважних прибульців, навіть молодих дівчат, чекала удача. Слава про численні й зростаючі підприємства Чікаго та про можливості розбагатіти на них рознеслася далеко і перетворила його на велетенський магніт, що притягав до себе звідусіль і тих, хто був сповнений надій, і тихг хто вже втратив усі надії; тих, хто ще мав розбагатіти, і тих, чиї справи зазнали краху десь-інде.

Населення Чікаго досягало тоді понад півмільйона чоловік, але розмаху, дерзання і діяльності, які там вирували, вистачило б на місто з мільйонною людністю. Вулиці й будинки Чікаго вже тоді були розкидані на площі понад сімдесят п'ять квадратних миль. Його населення займалося не стільки виробленням товарів, як підготовкою до прибуття все нових мешканців. Скрізь лунав стукіт молотків на спорудженні нових будов. Виникали все нові великі підприємства. Могутні залізничні акціонерні товариства, які вже задовго до того розгадали великі перспективи міста, захопили величезні ділянки землі будувати нові колії та вантажні станції. Лінії конки простяглися далеко за місто, у відкрите поле, в передбаченні швидкого заселення. Вулиці замощувалися і каналізаційні труби закладалися на цілі милі крізь пустельні райони, де хіба один якийсь будинок стояв самотньо, як перший з майбутнього стовпища. Пустирі, де гуляв вітер і дощ, цілу ніч освітлювалися довгими миготливими низками газових ліхтарів, що блимали на вітрі. Вузькі дощані тротуари тяглися, минаючи на великій відстані тут дім, там крамницю, і закінчувались посеред поля.

У центрі міста розташувався велетенський район оптових контор і підприємств. Туди звичайно і скеровував свої кроки недосвідчений прибулець, шукаючи роботи. Характерною рисою Чікаго, властивою далеко не всім великим містам, було тоді те, що кожна більш-менш значна фірма займала окремий будинок. Цьому сприяла наявність вільної площі, а контори більшості оптових фірм набували від цього солідного вигляду, розміщуючись на першому поверсі, на видноті. Великі дзеркальні вікна, що стали нині звичайною річчю, тоді саме швидко входили в моду і надавали конторам на першому поверсі розкішного й величного вигляду. За цими вікнами перехожий міг бачити ряди полірованих конторських столів, безліч перегородок з матового скла, службовців, зайнятих роботою, поважних ділків в елегантних костюмах і білосніжних сорочках, які походжали чи сиділи купками. Блискучі мідні або нікелеві таблички біля входів, облицьованих квадратними кам'яними плитами, повідомляли про назву фірми та характер її діяльності точно і стисло. Весь вигляд центрального району, поважний, пишний, був розрахований на те, щоб приголомшити, залякати скромного відвідувача і показати йому, яка прірва розділяє бідність і процвітання.

У цей важливий комерційний район і попрямувала несмілива Керрі. Вона подалася на схід по Ван-Б'юрен-стріт, крізь район, квартали якого ставали чимраз непоказніші, аж поки не перейшли поступово у довгі ряди якихось халуп і вугільних складів і закінчились над річкою. Вона хоробро йшла вперед, сповнена бажання знайти роботу, але майже на кожному кроці затримувалась. Дівчину цікавило все, що було навкруги, і водночас її бентежило почуття власної безпорадності перед усіма цими свідченнями незрозумілої для неї сили й могутності. Що там, в усіх цих величезних спорудах? Усі ці дивні машини й велетенські підприємства — чим вони зайняті? Для неї була зрозумілою маленька майстерня каменотеса в Колумбія-Сіті, де оброблялися невеликі шматки мармуру на замовлення окремих осіб. Але коли перед її очима поставала неозора територія якої-небудь каменеобробної фірми, перерізана під'їзними коліями, з вантажними платформами, з доками на березі, з високими підйомними кранами вгорі, над усім, — це видовище було надто незвичне для того маленького світу, де вона досі жила, і тому зовсім незбагненне.

Такі ж незрозумілі були для неї величезні залізничні депо, і щільні ряди суден на річці, і величезні фабрики по той бік, що простягліїся понад берегом. Крізь розчинені вікна вона бачила постаті чоловіків і жінок у робочих фартухах, що заклопотано снували туди й сюди. Довгі вулиці були для неї сповнені таємниць, прихованих за стінами будинків. Особливо загадковими здавалися просторі контори, з якими пов'язувалось уявлення про дуже поважних осіб. Люди, що мають відношення до цих контор, ввижалися їй тільки за рахуванням грошей, в розкішному одязі, в екіпажах. Чим вони займаються, в чому полягає їхня робота і яка мета всього цього — про це вона мала надто невиразне уявлення. Все довкола було таке дивне, неозоре, недосяжне, що вона зовсім занепала духом, і серце в неї забилося на саму думку про те, щоб переступити поріг одного з цих велетенських підприємств і попросити якоїсь роботи, щось таке, що вона могла б робити, — однаково що.

РОЗДІЛ III

Ми шукаємо щастя. Чотири з половиною долари на тиждень

Перейшовши на той бік річки і опинившись в районі оптових фірм, Керрі почала озиратися, вирішуючи, в які ж двері увійти. Розглядаючи широкі вікна і солідні вивіски, вона помітила, що на неї звертають увагу, і зрозуміла чому: догадуються, що вона шукає роботи.