Севастополь у серпні 1855 року - Сторінка 3

Офіцер, що їхав з П., аж підморгнув на неї молодому офіцерові.

— Ага, це Козельцов питав,— сказав молодий офіцер,— треба його розбудити. Вставай обідати,— мовив вій, підходячи до того, що спав на дивані, і торсаючи його за плече.

Молодий хлопець, років сімнадцяти, з веселими чорними очима і рум'янцем на всю щоку, схопився енергійно з дивана і, протираючи очі, спинився посеред кімнати.

О

1 Погрібець — скринька з посудом і харчами.

— Ой, вибачте, будь ласка,— сказав він сріблистим звучним голосом до лікаря, якого штовхнув, устаючи.

Поручик Козельцов ураз пізнав брата й підійшов до нього.

— Не впізнаєш? — сказав він, усміхаючись.

— А-а-а! — закричав менший брат.— От дивно! — і став цілувати брата.

Вони поцілувалися тричі, але на третьому разі запнулися, начебто їм спало на думку: навіщо ж неодмінно треба тричі?

— Ну, який я радий! — мовив старший, вдивляючись у брата.— Ходімо на ґанок — поговоримо.

— Ходімо, ходімо. Я не хочу борщу... їж ти, Фе-дерсон! — сказав він товаришеві.

— Та ти ж хотів їсти.

— Не хочу нічого.

Коли вони вийшли на ґанок, менший усе питав брата: "Ну, що ти, як, розкажи",— і все говорив, який він радий його бачити, але сам нічого не розказував.

Коли минуло хвилин п'ять, за які вони встигли помовчати трохи, старший спитав, чому менший вийшов не в гвардію, як на це всі наші сподівались.

— Ага, пак! — відповів менший, червоніючи на саму згадку.— Це страшенно мене пригнітило, і я ніяк не сподівався, що це станеться. Можеш собі уявити, перед самим випуском ми пішли втрьох курити,— знаєш ту кімнатку, що за швейцарською, бо ж і при вас, мабуть, так само було,— тільки, можеш уявити, цей каналія сторож побачив і побіг сказати черговому офіцерові (а ми ж кілька разів давали на горілку сторожеві), він і підкрався; тільки як ми його побачили, то покидали цигарки і драла в бічні двері — а мені вже нікуди, тут він мені став неприємності говорити, звісна річ, я не змовчав, ну, він сказав інспекторові, і почалося. Ось за це й поставили неповні бали з поведінки, хоч скрізь були відмінні, тільки з механіки дванадцять, ну й пішло. Випустили в армію. Потім обіцяли мене перевести в гвардію, та вже я не хотів і просився на війну.

— Он як!

— Справді, я тобі без жартів кажу, все мені таке гидке стало, що я хотів якнайшвидше в Севастополь. А втім, якщо тут щасливо піде, то можна іще швидше виграти, ніж у гвардії: там за десять років у полковники, а тут Тотлебен 1 то за два роки з підполковників у генерали. Ну, а вб'ють,— то що ж вдієш!

— Ось ти який! — мовив брат, усміхаючись.

— А головне, знаєш що, брате,— сказав менший, усміхаючись і червоніючи, начебто збирався сказати щось дуже соромітне,— все це дурниці; головне, я тому просився, що все-таки якось совісно жити в Петербурзі, коли тут умирають за вітчизну. Та й з тобою мені хотілося бути,— додав він ще соромливіше.

— Який ти смішний! — мовив старший брат, дістаючи цигарницю і не дивлячись на нього.— Шкода тільки, що ми не разом будемо.

— А що, скажи по правді, страшно па бастіонах? ■— спитав раптом менший.

— Спочатку страшно, потім звикнеш — нічого. Сам побачиш.

— А от іще що скажи: як ти думаєш, візьмуть Севастополь? Я думаю, що нізащо не візьмуть.

— Бог його знає.

О

1 Тотлебен Е. І. (1818—1884) — російський військовий інженер, генерал-ад'ютант, один з героїв Севастопольської оборони 1854—1855 років.

— Одне тільки досадно — можеш уявити, яке нещастя: у нас же по дорозі цілий вузол украли, а в мене у ньому ківер 1 був, тому я тепер у жахливому стані й не знаю, як я буду являтися. Ти знаєш, у нас же нові ківери тепер, та й загалом скільки змін; усе і на краще. Я тобі все це можу розказати... Я скрізь бував у Москві.

Козельцов-другий, Володимир, був дуже схожий на брата Михайла, але схожий так, як схожа троянда, що розпускається, на відцвілу шипшину. Волосся в нього було таке саме русе, але густе й кучеряве на скронях; на білій ніжній потилиці в нього була руса кіска — прикмета щастя, як кажуть няньки. По ніж— ' ному білому кольору шкіри обличчя не стояв, а спалахував, виявляючи всі порухи душі, новнокровний молодий рум'янець. Такі самі очі, як і в брата, були в нього одвертіші й ясніші, що надто видавалося тому, що вони часто бралися легкою вологою. Русий пушок пробивався на щоках і над червоними губами, що дуже часто складалися в соромливу усмішку й відкривали білі, блискучі зуби. Стрункий, широкоплечий, у розстебнутій шинелі, з:під якої виднілася червона сорочка з косим коміром, з цигаркою в руках, спершись ліктями на поруччя ґанку, з наївною радістю в обличчі й жесті, як він стояв перед братом,— І це був такий приємно-гарненький хлопчик, що всі отак і дивилися б на нього. Він надзвичайно радий був братові, з пошаною й гордістю дивився на нього, уявляючи його героєм; але в деяких відношеннях, саме в розумінні взагалі світської освіти, якої, прав— І ду сказати, він і сам не мав, уміння говорити

о

1 Ківер — військовий головний убір у тодішній царській І армії.

по-французькому, бути в товаристві поважних людей, танцювати і т. д.,— він трошки стидався за нього, дивився звисока і навіть хотів навчити його. Усі враження його ще були з Петербурга, з дому однієї пані, що любила гарненьких і брала його до себе на свята, і з дому сенатора в Москві, де він раз танцював на великому балу.

7

Наговорившись майже уволю й дійшовши нарешті до того почуття, якого часто звідуємо, що спільного мало, хоч і любиш одне одного,— брати помовчали досить довго.

— То бери ж свої речі та їдьмо зараз,— сказав старший.

Менший раптом почервонів і зам'явся.

— Прямо в Севастополь їхати? — спитав він після хвилини мовчання.

— Еге, в тебе ж небагато речей; я гадаю, укладемо.

— Прекрасно! зараз і поїдемо,— сказав менший, зітхнувши, і пішов у кімнату.

Але, не відчиняючи дверей, він спинився в сінях, сумно схиливши голову, і почав думати:

"Зараз прямо в Севастополь, у те пекло — жах! Але все одно, колись треба ж було. Тепер хоч з братом..."

Річ у тому, що тільки тепер, від думки, що, сівши у візок, він, не вилазячи з нього, буде в Севастополі і що ніяка випадковість уже не може затримати його, йому ясно уявилася небезпека, якої він шукав,— і він знітився, злякався самої думки про близьку небезпеку. Сяк-так заспокоївши себе, він увійшов у кімнату; але минуло чверть години, а він усе не виходив до брата, тому старший відчинив нарешті двері, щоб викликати його. Менший Козельцов, у позі школяра, що провинився, говорив про щось з офіцером із П. Коли брат відчинив двері, він зовсім розгубився.

— Зараз, зараз я вийду,— заговорив він, махаючи рукою братові.— Почекай мене, будь ласка, там.

Через хвилину він вийшов справді і з глибоким зітханням підійшов до брата.

— Уявляєш собі, я не мояїу з тобою їхати, брате,— сказав він.

— Чому? Що за дурниці?

— Я тобі всю правду скажу, Мишо! У нас же ні в кого грошей нема, і ми всі винні цьому штабс-капітанові, що з П. їде. Страшенно соромно!

Старший брат нахмурився й довго не порушував мовчання.

— Багато ти винен? — спитав він, спідлоба дивлячись на брата.

— Багато... ні, не дуже багато; але соромно страх: він на трьох станціях за мене платив, і цукор усе його йшов... тому я не знаю... та і в преферанс ми грали... я йому трошки лишився винен.

— Це погано, Володю! Ну, що б ти зробив, якби мене не зустрів? — сказав суворо, не дивлячись на брата, старший.

— Та я думав, братику, що одеря?у ті подорожні гроші в Севастополі, то віддам. Можна ж так зробити; та й краще вже завтра я з ним приїду.

Старший брат дістав гаманець і трохи тремтячими пальцями витяг звідти дві кредитки по десять карбованців та одну на три карбованці.

— Ось мої гроші,— мовив він.— Скільки ти винен?

Сказавши, що це були всі його гроші, Козельцов говорив не зовсім правду: в нього було ще чотири золотих, зашиті на всякий випадок в обшлагу, але які він дав собі слово нізащо не чіпати.

Виявилося, що Козельцов-другий, з преферансом і цукром, був винен тільки вісім карбованців офіцерові з П. Старший брат дав їх йому, зауваживши тільки, що так не можна, коли грошей нема, ще в преферанс грати.

— На що ж ти грав?

Менший брат не відповів ні слова. Братове запитання здалося йому сумнівом у його чесності. Досада на самого себе, сором за вчинок, який міг давати такі підозри, і образа від брата, якого він так любив, викликали в його вразливій натурі таке сильне, болісне почуття, що він нічого не відповідав, почуваючи, що не спроможний буде стриматися від сльозли-вих звуків, які підступали йому до горла. Він узяв, не дивлячись, гроші і пішов до товаришів.

8

Ніколаєв, підкріпившись у Дуванкой двома чарками горілки, купленими в солдата, що продавав її на мосту, посмикував віжками, візок підстрибував по кам'яній, де-не-де тінявій дорозі, яка вела вздовж Бельбеку 1 до Севастополя, а брати, поштовхуючись ногою об ногу, хоч кожну хвилину думали один про одного, затято мовчали.

О

1 Бельбек — річка на північ від Великої Севастопольської бухти; тече рівнобіжно з бухтою і впадає в море; вздовж Бельбеку йшов тракт до Північної сторони Севастополя.

т

"Навіщо він мене образив,— думав менший,— хіба він не міг не говорити про це? Так начебто він думав, що я злодій; та й тепер, здається, сердиться, отож ми вже назавжди посварилися. А як би добре нам було вдвох у Севастополі! Двоє братів, дружні між собою, обидва б'ються з ворогом: один старий уже, хоч не дуже освічений, проте хоробрий воїн, і другий — молодий, але теж молодець... Через тиждень я всім довів би, що я вже не дуже молоденький! Я й червоніти перестану, в обличчі буде мужність, та й вуса — невеликі, але пристойні виростуть до того часу,— і він ущипнув себе за пушок, що показався біля кутиків рота.— Може, ми сьогодні приїдемо і відразу ж попадемо в бій разом з братом. А він повинен бути наполегливий і дуже хоробрий — такий, що багато не говорить, а робить краще за інших. Я хотів би знати,— думав він далі,— навмисно чи ні притискує він мене до самого краю візка. Він, мабуть, відчуває, що мені незручно, і вдає, ніби не помічає мене. Ось ми як приїдемо,— продовжував він міркувати, тулячись до краю візка й боячись поворухнутися, щоб не дати помітити братові, що йому незручно,— і раптом прямо на бастіон: я з гарматами, а брат з ротою,— і разом підемо.