Севастополь у серпні 1855 року - Сторінка 5

- Лев Толстой -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Все, що він бачив і чув, так мало відповідало його минулим недавнім враженням: паркетна світла велика зала екзамену, веселі, добрі голоси й сміх товаришів, новий мундир, улюблений цар, якого він сім років звик бачити і який, прощаючись з ними із сльозами, називав їх дітьми своїми,— і так мало все, що він бачив, схоже на його прекрасні, райдужні, великодушні мрії.

<>

1 "Лючія ді Ламмермур" — опера італійського композитора Г. Доніцетті (1797—1848).

— Ну, ось ми й приїхали! — сказав старший брат, коли вони, під'їхавши до Михайлівської батареї, встали з візка.— Якщо нас пропустять на мосту, ми зараз же підемо в Миколаївські казарми. Ти там залишишся до ранку, а я піду в полк — довідаюсь, де твоя батарея стоїть, і завтра прийду по тебе.

— Навіщо ж? краще разом підемо,— сказав Володя.— І я піду з тобою на бастіон. Бо вже ж однаково: звикати треба. Якщо ти підеш, і я можу.

— Краще не йти.

— Ні, будь ласка, я хоч узнаю, як...

— Я раджу не йти, а втім...

Небо було чисте й темне; зірки й вогні бомб та пострілів, що безперестанку рухалися, вже яскраво світилися в темряві. Велика біла будівля батареї та початок мосту видніли з темряви. Буквально кожної секунди кілька гарматних пострілів і вибухів, швидко один за одним або разом, гучніше й виразніше стрясали повітря. Крізь цей гуркіт, ніби вторуючи йому, чулося похмуре бурчання бухти. З моря повівав вітрець, і пахло вологістю. Брати підійшли до мосту. Якийсь ополченець стукнув незграбно рушницею на руку й крикнув:

— Хто йде?

— Солдат!

— Не велено пускати!

— Та як же! Нам треба.

— Офіцера спитайте.

Офіцер, що дрімав, сидячи на якорі, підвівся й звелів пропустити.

— Туди можна, звідти не можна. Куди лізеш усі разом! — крикнув він на полкові вози, які товпилися біля в'їзду, високо накладені турами.

Сходячи на перший понтон, брати зіткнулися з солдатами, які, голосно розмовляючи, йшли звідти.

— Коли він амунішні1 одержав, значить, він розрахувався цілком, от що...

— Ех, браточки! — сказав другий голос.— Як на Північну перевалиш, світ побачиш, їй-богу! Зовсім повітря інше.

— Говори більше! — сказав перший.— Недавно отут прилетіла окаянна, двом матросам ноги поодри-вала,— то не говори краще.

Брати перейшли перший понтон, дожидаючи візка, і спинилися на другому, який подекуди вже заливало водою. Вітер, що здавався легким на полі, тут був дуже сильний і поривчастий; міст хитало, і хвилі, з шумом ударяючись об колоди й розрізуючись на якорях та канатах, заливали дошки. Праворуч туманно-вороже шуміло й чорніло море, відокремлюючись безмежно-рівною чорною лінією від зоряного, ясно-сіруватого на злитті з морем обрію; і далеко десь світилися вогні на ворожому флоті; ліворуч чорніла темна маса нашого корабля, і чути було удари хвиль об борти його; видно було пароплав, що шумливо й швидко посувався від Північної. Вогонь бомби, яка розірвалася біля нього, освітив умить високо навалені тури на палубі, двох людей, що стояли наверху, та білу піну й бризки зеленавих хвиль, які розтинав пароплав. Край мосту сидів, звісивши ноги у воду, якийсь матрос у самій сорочці й лагодив щось у понтоні; попереду, над Севастополем, носилися ті самі вогні, і голосніше, голосніше долинали страшні звуки. Хвиля, набігши з моря, розлилася по правий бік мосту й замочила ноги Володі; два солдати, хляпаючи ногами по воді, пройшли повз нього. Щось раптом

1 Амунішні — амунічні гроші видавалися військовослужбовцям на лагодження обмундирування.

з тріскотом освітило міст спереду, віз, що їхав по ньому, і верхівця, і осколки, із свистом здіймаючи бризки, попадали у воду.

— А, Михайло Семенович! — мовив верхівець, спиняючи коня проти старшого Козельцова,— що, вже зовсім поправились?

— Як бачите. Куди вас бог несе?

— На Північну по патрони: я ж тепер за полкового ад'ютанта... штурму чекаємо з години на годину, а й по п'ять патронів у сумці нема. Чудові розпорядження!

— А де ж Марцов?

— Учора ногу відірвало... в місті, в кімнаті спав... Може, ви його застанете, він на перев'язному пункті.

— Полк на п'ятому, правда?

— Атож, на місце М...ців заступили. Ви зайдіть на перев'язний пункт: там наші є — вас проведуть.

— Ну, а кватирка моя на Морській ціла?

— І, голубе! вже давно всю розбили бомбами. Ви не впізнаєте тепер Севастополя; уже жінок ані душі нема, ні трактирів, ні музики; вчора останній заклад переїхав. Тепер страшенно сумно стало... Прощайте!

І офіцер риссю поїхав далі.

Володі раптом стало дуже страшно: йому все здавалося, що зараз прилетить ядро або осколок і вдарить його прямо в голову. Ця вогка темрява, всі звуки ці, особливо буркотливе плюскання хвиль,— здавалося, все говорило йому, щоб він не йшов далі, що не чекає його тут нічого доброго, що нога його вже ніколи більше не ступить на російську землю по цей бік бухти, щоб зразу ж він вернувся й тікав куди-небудь, якомога далі від цього страшного місця смерті. "Але, може, вже пізно, вже вирішено тепер",— подумав він, здригаючись почасти від цієї думки, почасти від того, що вода проступила йому крізь чоботи й мочила ноги.

Володя глибоко зітхнув і одійшов трохи вбік від брата.

— Господи! невже ж мене вб'ють, саме мене? Господи, помилуй мене! — вимовив він пошепки й перехрестився.

— Ну, ходімо, Володю! — сказав старший брат, коли візок виїхав на міст.— Бачив бомбу?

На мосту зустрічались братам вози з пораненими, з турами, один з меблями, що їх везла якась жінка. А на тому боці ніхто не затримав їх.

Інстинктивно, тримаючись стінки Миколаївської батареї брати, мовчки, прислухаючись до звуків бомб, що лопалися вже тут над головами, і до ревіння осколків, що валилися зверху, прийшли до того місця батареї, де образ. Тут довідались вони, що п'ята легка, до якої призначено було Володю, стоїть на Корабельній, і вирішили разом, незважаючи на небезпеку, йти ночувати до старшого брата, на п'ятий бастіон, а звідти завтра на батарею. Повернувши в коридор, ступаючи через ноги солдатів, що спали вздовж усієї стіни батареї, вони, нарешті, прийшли на перев'язний пункт.

11

Увійшовши в першу кімнату, обставлену ліжками, на яких лежали поранені, і сповнену тим важким, огидно-жахливим госпітальним духом, вони зустріли двох сестер-жалібниць, що виходили їм назустріч.

о

1 Миколаївська батарея — величезна кам'яна споруда на південній стороні Севастополя, якої не пробивали бомби.

Одна, жінка років п'ятдесяти, з чорними очима й суворим виразом обличчя, несла бинти й корпію й давала накази молодому хлопцеві, фельдшерові, який ішов за нею; друга, дуже гарненька дівчина, років двадцяти, з блідим і ніжним білявим личком, що якось особливо мило-безпорадно дивилося з-під білого чепчика, який облямовував їй обличчя, йшла, руки в кишенях фартуха, понурившись, біля старшої і, здавалося, боялась одставати від неї.

Козельцов звернувся до них із запитанням, чи не знають вони, де Марцов, якому вчора одірвало ногу.

— Це, здається, з П. полку? — спитала старша.— Що, він вам родич?

— Ні, товариш.

— Гм! Проведіть їх,—сказала вона молодій сестрі ио-французькому,—осюди,—а сама підійшла з фельдшером до пораненого.

— Ходімо ж, чого ти дивишся! — сказав Козельцов Володі, що, підвівши брови, з якимсь страдницьким виразом, не міг одірватися — дививсь на поранених.— Ходімо ж.

Володя пішов з братом, але все не перестаючи оглядатися й несвідомо повторюючи:

— Ох, боже мій! Ох, боже мій!

— Мабуть, вони недавно тут? — спитала сестра в Козельцова, показуючи на Володю, який, охкаючи й зітхаючи, йшов за ними по коридору.

— Тільки що приїхав.

Гарненька сестра подивилася на Володю й раптом заплакала.

— Боже мій, боже мій! Коли це все закінчиться! — сказала вона з одчаєм у голосі.

Вони увійшли в офіцерську палату. Марцов лежав навзнак, закинувши жилаві, голі до ліктів руки за голову і з виразом на жовтому обличчі людини, яка зціпила зуби, щоб не кричати від болю. Ціла нога була в панчосі висунута з-під ковдри, і видно було, як він на ній судорожно перебирає пальцями.

— Ну що, як вам? — спитала сестра, своїми тоненькими, ніжними пальцями, на одному з яких, Володя помітив, був золотий перстеник, підіймаючи його трохи лису голову й поправляючи подушку.— Ось ваші товариші прийшли вас провідати.

— Розуміється, боляче,— сердито сказав він.— Облиште, мені добре! — І пальці в панчосі заворушилися ще швидше.— Здрастуйте! Як вас звуть, вибачте,— сказав він, звертаючись до Козельцова.— Ага, вибач, тут усе забудеш,— мовив він, коли той сказав йому своє прізвище.— Ми ж з тобою разом жили,— додав він без будь-якого вияву задоволення, запитливо дивлячись на Володю.

— Це мій брат, сьогодні приїхав з Петербурга.,

— Гм! А я ось і повну вислужив,— сказав він, скривлюючись.— Ой, як боляче!.. Та вже краще б кінець швидше.

Він смикнув ногу і, промимривши щось, затулив обличчя руками.

— Йому треба дати спокій,— сказала пошепки сестра, із сльозами на очах,— йому дуже погано.

Браги ще на Північній вирішили йти разом на п'ятий бастіон; але, виходячи з Миколаївської батареї, вони наче умовились не наражатись даремно на небезпеку і, нічого не говорячи про це, вирішили йти кожному окремо.

— Тільки як ти знайдеш, Володю? — сказав старший.— А втім, Ніколаєв тебе проведе на Корабельну, а я піду сам і завтра в тебе буду.

Більше нічого не було сказано при цьому останньому прощанні між двома братами.

12

Гуркіт гармат тривав з тією самою силою, але Ка-терининська вулиця, якою йшов Володя, з мовчазним Ніколаєвим позаду нього, була пустельна і тиха. В темряві видно було йому тільки широку вулицю з білими, в багатьох місцях зруйнованими стінами великих будинків і кам'яний тротуар, по якому він ішов; зрідка зустрічалися солдати й офіцери. Проходячи лівим боком, біля Адміралтейства, при світлі якогось яскравого вогню, що горів за стіною, він побачив посаджені вздовж тротуару акації з зеленими підпірками та миршаве запорошене листя цих акацій. Кроки свої й Ніколаєва, який важко дихав, ідучи за ним, він чув виразно. Він нічого не думав: гарненька сестра-жалібниця, нога Марцова з пальцями, що ворушилися в панчосі, темрява, бомби й різні образи смерті неясно перебігали в його уяві. Вся його молода вразлива душа зіщулилась і нила під впливом усвідомлення самотності й загальної байдужості до його долі в той час, як він був у небезпеці.