Сезон гроз

- Анджей Сапковський -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Анджей САПКОВСЬКИЙ

СЕЗОН ГРОЗ

Роман

Від упирів, від духів,

Від створінь довголапих,

Від істот, що сновигають вночі,

Вбережи нас, добрий Боже!

Охоронна молитва, відома як "The Cornish Litany", датована XIV–XV ст.

Говорять, що прогрес ладен розвіяти морок. Але завжди, завжди існуватиме темрява. І завжди в темряві буде Зло, завжди в темряві будуть ікла, і пазурі, вбивство і кров.

Завжди будуть істоти, що сновигають вночі.

І ми, відьмаки, живемо, аби протистояти їм.

Vesemir z Kaer Morhen

Розділ перший

Той, хто бореться з чудовиськами, най остерігається, щоб самому не стати чудовиськом. Коли ти довго вдивляєшся в безодню, то безодня також вдивляється в тебе.

Фрідріх Ніцше, Jenseits von Gut und Böse

Споглядання в безодню вважаю цілковитим ідіотизмом. У світі є безліч речей, які набагато більше варті того, щоби в них споглядати.

Лютик, Півсторіччя поезії

Жив виключно для того, аби убивати.

Лежав на нагрітому сонцем піску.

Вловлював коливання, притискаючи до землі чутливі вусики та щетинки. Хоча вібрації ще були далекими, Ідр відчував їх чітко й виразно, на підставі чого міг визначити не лише напрям і швидкість жертви, але й її вагу.

Для більшості подібних йому хижаків вага здобичі мала першочергове значення — підкрадання, атака та гонитва означали втрату енергії, яка мала бути компенсована енергетичною цінністю поживи. Більшість подібних Ідрові хижаків не нападали, якщо здобич була замала. Але не Ідр. Ідр існував не для того, аби їсти і продовжувати свій рід. Не заради цього був створений.

Жив для того, аби убивати.

Обережно перебираючи кінцівками, виповз із укриття, облаштованого у вирві з-під поваленого вітром дерева, переповз через трухлявий пень, трьома стрибками подолав вітролом, як дух промайнув через галявину, пірнув у порослий папороттю підлісок і розчинився у гущавині.

Рухався швидко і безшумно, часом бігом, часом підскоками, ніби велетенський коник.

Зачаївся у хащі, припав до землі сегментованим панциром черева. Коливання ґрунту ставали щодалі виразнішими. Імпульси, отримані з вібрисів і щетинок Ідра укладались в образ. В план. Ідр вже знав, як саме дістанеться жертви, де саме стане їй на дорозі, як саме змусить її втікати, як довгим стрибком накинеться ззаду, з якої висоти вдарить гострими наче бритва жвалами. Коливання та імпульси пробуджували в ньому радість, яку відчує, щойно жертва безвладно заб'ється під його вагою, ейфорію, яку подарує смак гарячої крові. Насолоду, коли лісову тишу розірве крик болю. Стиха тремтів, стискаючи і розтискаючи щипцеподібні щелепи.

Вібрації ґрунту дотепер були чіткими, зараз вони виокремились. Ідр вже знав, що жертв було кілька, вірогідно три, а може чотири. Дві випромінювали звичні коливання, імпульси третьої вказували на її малу вагу і масу. Четверта — якщо дійсно й була якась четверта — вказувала на себе вібраціями нерегулярними, слабкими і непевними. Ідр завмер, випростався і наставив антени над травою, вивчаючи порухи повітря.

Коливання землі нарешті вказали Ідрові на те, чого очікував. Жертви розділились. Одна, найменша, лишилась позаду. Та четверта, невиразна, взагалі зникла. То був фальшивий імпульс, хибне відлуння. Яким Ідр знехтував.

Найменша здобич все більше віддалялась від інших. Ґрунт затремтів сильніше. І ближче. Ідр випростував задні кінцівки, відштовхнувся і напав.

* * *

Дівчинка пронизливо закричала. Замість того, аби тікати, завмерла на місці. І кричала без упину.

* * *

Відьмак кинувся в її бік, у стрибку вихоплюючи меч. І одразу зрозумів, що щось пішло не так. Що його ошукали.

Чоловік, який тягнув візок із хмизом, скрикнув і на очах Геральта підлетів на сажень вгору, кров чвиркнула з нього, розбризкуючись на всі боки. Впав, аби одразу ж підлетіти знов, цього разу розтятим на два пульсуючих кров'ю кавалка. Вже не кричав. Тепер пронизливо кричала жінка, так само як її дочка, вона завмерла, спаралізована жахом.

Хоч сам не йняв віри, що йому це вдасться, відьмак встиг її врятувати. Підскочив і з силою відштовхнув забризкану кров'ю жінку зі стежки в ліс, у папороть. В цю саму мить до нього дійшло, що й цього разу це був трюк. Фортель. Сіре, пласке, неймовірно швидке створіння вже віддалялось від візка з першою жертвою. Сунулось у напрямку другої. До дівчинки, яка продовжувала верещати. Геральт рушив навздогін.

Якби й надалі стирчала нерухомо, не встиг би вчасно. Однак, дівчинка зреагувала миттєво і кинулась навтьоки. Сіре чудовисько наздогнало б її швидко і без зусиль — наздогнало б, убило б і повернулось, аби замордувати наостанок і жінку. Саме так би й сталось, якби там не було відьмака.

Наздогнав чудовисько, стрибнув, притиснувши каблуком одну з задніх кінцівок. Якби одразу не відскочив, втратив би ногу — сіра тварюка неймовірно спритно вивернулась, її серповидні щипці клацнули у міліметрі від цілі. Щойно відьмак відновив рівновагу, монстр відштовхнувся від землі й атакував. Геральт захистився рефлекторно, широко махнув мечем навідліг, відігнавши тварюку. Ушкодити не зміг, але перехопив ініціативу.

Зірвався з місця, наздогнав, розмахнувся мечем від скроні, ударив, розтявши плаский головогрудний панцир. Поки збите з пантелику страховидло прийшло до тями, другим помахом меча відсік йому ліве жвало. Тварюка рушила на нього, вимахуючи лапами, намагаючись вцілілим жвалом заколоти нападника наче зубр. Відьмак відсік позостале. Швидким зворотнім ударом відтяв одну з кінцівок. І знов рубанув мечем у плаский тулуб.

* * *

Ідр, нарешті, второпав, що він у небезпеці. Що мусить тікати. Мусив тікати, тікати далеко, заховатись, зачаїтись у схованці. Жив лише для того, аби убивати. Щоб убивати, мусив регенерувати. Мусив тікати… Тікати…

* * *

Втекти відьмак йому не дозволив. Наздогнав, наступаючи на задній сегмент тулуба, вдарив зверху, з розмаху. Цього разу панцир не витримав, луснув, зі щілини бризнула і потекла густа зеленава жижа. Потвора шарпалась, її кінцівки несамовито гамселили землю.

Геральт ударив мечем, цього разу повністю відділивши пласку голову від решти тіла.

Важко дихав.

Вдалині загриміло. Здійнявся вітер, небо швидко темнішало, віщуючи бурю.

* * *

Альберт Смулька, новопризначений міський голова, ще з першої зустрічі видався Геральтові схожим на бульбу ріпи — був округлий, недомитий, грубий і в цілому доволі відразливий. Іншими словами, не надто відрізнявся від інших міських урядників, з якими Геральту доводилось мати справу.

— Виходить, правда, — мовив голова. — Щоб вирішити такий клопіт, потрібен відьмак.

— Йонас, мій попередник, — додав, так і не дочекавшись з боку Геральта жодної відповіді, — нахвалитись на тебе не міг. Уяви собі, я вважав його за брехло. Себто, не йняв віри його словам. Бо знаю, як швидко такі речі поростають байками. Особливо серед темного люду, у них, де не плюнь, всюди або чудо, або диво, або якийсь відьмак із надлюдськими здібностями. А тут, диви, виявляється, щира правда. Там у лісі, за річкою, людей згинуло, що й не злічити. Та дорога до містечка — найкоротша, от і ходили нею, дурні… На власну погибель. І пересторогами нехтували. А зараз час такий, що краще не вештатись по пустирях, та по лісах не тинятись. Всюди чудовиська, всюди людожери. Он в Темерії, на Тукайському передгір'ї, яке жахіття сталось, — в селищі вуглярів п'ятнадцять душ вбито якоюсь лісовою примарою. Селище звалось Роговизна. Певно, чув? Ні? Правду тобі кажу, не зійти мені з цього місця. Навіть чаклуни слідство в тій Роговизні учинили. Але, годі ляси точити. Ми тепер тут в Ансегісі у безпеці. Завдяки тобі.

Дістав із шухляди скриньку. Розклав на столі аркуш паперу, вмочив перо у чорнильницю.

— Обіцяв, що вб'єш страховисько, — промовив, не підіймаючи голови. — І обіцянки дотримав. Ба, ти хазяїн свого слова, хоча й волоцюга… І тим людям життя зберіг. Бабі та дівчаті. Хоч подякували? Впали до ніг?

До ніг не впали, зціпив зуби відьмак. Бо ще не остаточно прийшли до тями. Я звідси поїду, вже тоді оговтаються. Тоді зрозуміють, що використав їх як наживку. Через власну пиху і самовпевненість вірив, що зможу захистити всіх трьох. Я звідси поїду, а потому дівчинка збагне, що через мене лишилась напівсиротою.

Почувався недобре. Поза сумнівом, це був результат вжитих перед битвою еліксирів. Поза сумнівом.

— Той монстр, — голова посипав папір піском, потім струсив пісок на підлогу, — гидота в чистому вигляді. Бачив труп, коли принесли… Що воно таке?

Геральт в цьому питанні не був певним до кінця, але зізнаватись у цьому не збирався.

— Арахноморф.

Альберт Смулька поворухнув губами, даремно намагаючись повторити.

— Тьху, як звався, так і звався, чорт із ним. Цим самим мечем зарубав його? Цим клинком? Подивитись можна?

— Не можна.

— Хе, певно, лезо зачароване. Й недешеве… Ласий шматок… Ну годі, поки ми тут ляси точимо, час спливає. Угода додержана, час платити гроші. Але спочатку деякі формальності. Підпиши рахунок. Тобто, хрестик постав, або який інший знак.

Відьмак взяв рахунок, повернувся до світла.

— Ти диви, — урядник, скривившись, прицмокнув язиком. — Ніби він читати вміє?

Геральт мовчки поклав папірець на стіл, присунув в бік старости.

— Невеличка помилка, — мовив спокійно й тихо, — вкралась у документ. Домовлялись на п'ятдесят корон. Рахунок виставлений на вісімдесят.

Альберт Смулька склав долоні разом, обперся на них підборіддям.

— Це не помилка, — також стишив голос. — Це щось на кшталт висловлення подяки. Убив страшне чудовисько, певно, нелегка була справа… Така надбавка нікого не здивує…

— Не розумію.

— Годі. Не вдавай святу невинність. Хочеш мені сказати, що Йонас тобі таких рахунків не виставляв? Даю голову на відсіч, що…

— Що? — урвав йому мову Геральт. — Що завищував рахунки? А різницю, видану королівським скарбничим, ділив зі мною навпіл?

— Навпіл? — Урядник скривився. — Не перегинай палицю, відьмаче, не перегинай. Ти диви, велика цяця. З різниці отримаєш третину. Десять корон. Як для тебе, це і так чималий зиск. Мені ж належить більша частина, хоча б виходячи з мого чину. Державні урядники мусять бути заможними. Чим державний урядник багатший, тим престиж держави більший. Та, зрештою, що ти в тому тямиш. Мені ця розмова вже набридла. Підписуєш рахунок чи ні?

Дощ лив мов із відра, щосили тарабанив об дахи будинків.