Сезон гроз - Сторінка 5

Це мутант, який існує поза межами людського суспільства, який зневажає людські закони і ставить себе вище за них. З огляду на свій криміногенний та соціопатичний фах, перебуває у безпосередній близькості до злочинного світу, а також до нелюдів, рас, споконвічно ворожих нашій цивілізації. Порушення законів закладено в самій нігілістичній природі відьмаків. В цьому випадку, Високий Суд, брак доказів є найвагомішим доказом… Доказом віроломства…

— Чи обвинувачений, — суддів явно не цікавило, доказом чого ще є відсутність доказів. — Чи обвинувачений визнає свою провину?

— Провину не визнаю, — Геральт знехтував розпачливими знаками, які подавала йому пані адвокат. — Я невинуватий, жодного злочину не чинив.

Трохи знався на юридичних питаннях, бо вже мав досвід спілкування зі сферою правосуддя. Тож заздалегідь побіжно ознайомився з фаховою літературою.

— Моє звинувачення є результатом наклепу…

— Заперечую! — вереснув обвинувач. — Осуджений не мав права слова!

— Відхилено.

— …результатом упередженого ставлення до моєї особи і професії, або результатом praeiudicium, побудованим на фальшивих доводах. Тим більше, що звинувачують мене на підставі анонімного доносу, при тому єдиного. Testimoni umunius non valet. Testis unus, testisn ullus. Ergo, це є не обвинувачення, а лише припущення, чи то praesumptio. Такі припущення викликають сумнів.

— In dubio pro reo! — нарешті отямилась адвокатка. — In dubio pro reo, Високий Суд!

— Суд, — пані суддя гепнула молотком, розбудивши бляклого помічника, — постановив призначити заставу в розмірі п'ятисот новіградських корон.

Геральт зітхнув. Його цікавило єдине питання — чи обидва його співкамерника вже прийшли до тями і чи набрались розуму після їхньої останньої зустрічі. Чи ж доведеться надавати копняків вдруге.

Розділ четвертий

А місто що таке, як не народ?!

Вільям Шекспір "Коріолан", переклад Дмитра Павличка

Скраєчку, неподалік від заповненого людьми ринка, стояла недбало склепана з дощок ятка, в якій хазяйнувала древня бабуся в солом'яному капелюшку, кругленька і рум'яна, ніби добра ворожка з казки. Над головою бабусі виднівся напис: "Щастя й радість — тільки у мене. Огірок — у подарунок". Геральт зупинився, висипав з кишені мідяки.

— Налий, бабуню, — промовив понуро, — пів-пінти щастя.

Глибоко вдихнув, випив одним духом, видихнув. Витер сльози, що виступили на очах від сивухи.

Був вільний. І злий.

Про те, що його відпустили, довідався від особи, яку дивним чином вже знав. Вірніше, бачив. Був то акурат той самий передчасно облисілий юнак, якого спустили зі сходів остерії "Natura Rerum" на очах у Геральта. Як виявилось, працював трибунальським клерком.

— Ти вільний. — сповістив облисілий юнак, нервово перебираючи худими, поплямованими чорнилом пальцями. — Внесено заставу.

— Хто вніс?

Інформація виявилась конфіденційною, облисілий юнак навідріз відмовився її надавати. Також відмовився, доволі грубо, повернути конфісковані при арешті речі Геральта. Які, з-поміж іншого, містили готівку та банківські чеки. Вся рухома власність відьмака, повідомив клерк жовчно, залишається у конфіскованій власності як cautio pro expensis, аванс на рахунок оплати судових витрат і штрафів. Сперечатись не було жодного сенсу. Геральт мав радіти, що на виході йому повернули хоча б ті речі, які під час арешту мав у кишенях. Особисті пожитки й жменю дрібних грошей. Настільки дрібних, що ні в кого не виникло бажання їх вкрасти.

Перелічив залишок мідяків. Всміхнувся старенькій.

— Ще пів-пінти радості, будь-ласка. Дякую за огірок.

Після бабчиної сивухи світ став набагато привабливішим. Геральт розумів, що це відчуття швидко минеться, тому пришвидшив ходу. Мав владнати деякі справи.

Плотва, його кобила, якимсь дивом уникла уваги суду й не потрапила до списку рахунків cautio pro expensis. Була там, де її залишив, у стайні, доглянута і нагодована. Відьмак не міг залишити подібний факт без винагородження, незалежно від власного фінансового становища. Зі жмені срібних монет, які вціліли завдяки тому, що були вшиті в схованку під сідлом, декілька одразу віддав конюхові. Якому від такої щедрості аж дух забило.

Горизонт над морем темнішав. Геральтові здавалось, що помічає там іскорки блискавиць.

Перед тим, як увійти до кордегардії заздалегідь набрав повні груди свіжого повітря. Не допомогло. Панянки з варти цього дня, здавалось, з'їли квасолі більше від звичайного. Набагато, набагато більше. Хто знає, може була неділя.

Одна частина, як завжди, їла. Інша була зайнята грою в кості. Побачивши його, встали з-за столу. І оточили.

— Дивіться, відьмак, — сказала комендантка, підходячи впритул. — Взяв і припхався.

— Покидаю місто. Прийшов забрати свою власність.

— Це, якщо ми дозволимо. — Друга стражниця штовхонула його ліктем, ніби ненавмисно. — Що нам за це буде? Треба відкупитись, братику, відкупитись! Га, дівулі? Що накажемо йому зробити?

— Нехай кожну в голий зад поцілує!

— Ще й язиком вилиже!

— Та ну! Може, він заразний!

— Але, як не крути, — третя притисла його бюстом, твердим, наче скеля, — а мусиш нам якусь приємність зробити, нє?

— Пісеньку хай нам заспіває, — наступна голосно випустила гази. — А мелодію най під мій тон підбере!

— Або під мій! — інша бздонула ще голосніше. — Мій дзвінкіший!

Решта жінок хапалися за животи від реготу.

Геральт прокладав собі дорогу між ними, намагаючись не застосовувати сили. Тієї ж миті двері сховища відчинились, на порозі з'явився чоловічок в брунатній бурці та береті. Комірник Гоношорек. Побачивши Геральта, широко відкрив рот.

— Ви? — забелькотів. — Як же так? Ваші мечі…

— Саме так. Мої мечі. Прошу їх повернути.

— П… п… — Гоношорек почав заїкатись, вхопився за груди, з трудом хапаючи повітря. — П… проте у мене ваших мечів нема!

— Тобто?

— Нема… — Обличчя Гоношорка почервоніло. І скорчилось, ніби в пароксизмі болю. — Їх забрали…

— Що? — Геральт раптом відчув, як його охоплює крижана лють.

— Забра…ли…

— Як це, забрали? — Вхопив комірника за петельки. — Хто, в біса, їх забрав? Що це все, трясця твоїй матері, означає?

— Квитанція…

— Саме так! — Відчув на плечі важку руку. Комендантка відіпхнула його від тремтячого Гоношорка.

— Дійсно! Показуй квитанцію!

Квитанції відьмак не мав. Розписка на повернення зброї лишилась у торбі. В тій самій торбі, яку було конфісковано судом. В якості авансу на рахунок оплати судових витрат і штрафів.

— Квитанція!

— У мене її нема. Але…

— Нема квитанції — нема депозиту, — не дозволила йому договорити комендантка. — Мечі забрали, не чув? Певно, сам їх і забрав. А тепер удаєш тут із себе ягнятко? Хочеш ще чогось вициганити? Не вийде. Забирайся звідси.

— Не піду, поки…

Комендантка, не послаблюючи хватки, відтягла Геральта в бік, розвернула. Обличчям до дверей.

— Вимітайся.

Геральта завжди аж сіпало від думки, що жінку можна вдарити. Проте, не мав жодних упереджень щодо когось, хто мав плечі як у борця, живіт як м'ясний рулет і литки як у дискобола. А на додачу пердів, наче мул.

Відштовхнув комендантку і з усієї сили вдарив її у щелепу. Своїм улюбленим правим хуком.

Решта завмерла. Лише на мить. Ще до того, як комендантка впала на стіл, розбризкуючи довкола квасолю і перцевий соус, вони вже кинулись на нього. Одній без вагань розквасив ніс, другій зацідив так, що аж хруснули зуби. Двох інших почастував Знаком Аард, — наче ляльки відлетіли на підставку з алебардами, розкидаючи все з пекельним шумом та гуркотом.

Отримав у вухо від обляпаної соусом комендантки. Друга стражниця, та що з твердим бюстом, вхопила його ззаду мертвою хваткою. Дзиґнув її ліктем, аж завила. Комендантку звалив на стіл, уперіщив розмашистим хуком. Тій, з розквашеним носом, припечатав просто у сонячне сплетіння, повалив на землю, почув, що її знудило. Інша, вдарена у скроню, гепнулась стриженою потилицею об балку, обм'якла, очі її затуманились. Але на ногах тримались ще четверо. І тут настав гаплик його перевазі. Дістав у потилицю, і одразу за цим — у вухо. А потім у хрестець. Одна зі стражниць підтяла йому ноги, а коли упав, вони вдвох звалились на нього, притисли до землі, гамселячи кулаками. Решта не шкодували копняків.

Різким ударом чола в обличчя вирубив ту, що притискала його зверху, але на її місце одразу навалилась інша. Комендантка, впізнав по стікаючому з неї соусу. Хуком зверху двинула йому по зубах. Плюнув кров'ю їй просто у вічі.

— Ніж! — заверещала, мотаючи обстриженою головою. — Дайте мені ніж! Я йому яйця відріжу!

— Навіщо ніж! — волала інша. — Я йому їх зараз сама відгризу!

— Ні з місця! Відставити! Що це все означає? Відставити, кому кажу!

Потужний гучний голос, що змушував до послуху, пролунав крізь шум бійки, отямлюючи стражниць. Випустили Геральта. Насилу підвівся, скривився від болю. Побіжний огляд поля битви трохи покращив його настрій. Не без задоволення дивився на свої досягнення. Вартова, яка лежала під стіною, вже розплющила очі, але й досі не мала змоги навіть сісти. Друга, зігнувшись навпіл, випльовувала кров, мацаючи пальцем по зубах. Третя, з розквашеним носом, намагалась підвестись, але щоразу знов падала, ковзаючи у калюжі власного квасолевого блювотиння. З усіх шістьох лишень половина трималась на ногах. Тож, результат був доволі непоганий. Враховуючи навіть той факт, що сам дістав би серйозних втрат і не відомо, чи зміг би взагалі підвестись на ноги самотужки, якби не це раптове втручання.

Особою, яка власне втрутилась, виявився багато одягнутий, випромінюючий авторитет чоловік зі шляхетними рисами обличчя. Геральт його не знав. Натомість прекрасно знав його супутника. Красунчика у фантазійному капелюшку з пером чаплі, з білявим волоссям, яке завитими кучерями спадало на плечі. Носив дублет кольору червоного вина і сорочку з мереживним жабо. При ньому також була незмінна лютня і зухвала посмішка на устах.

— Привіт, відьмак! Ну й вигляд у тебе! З цією розбитою фізіономією! Зараз лусну зі сміху!

— Привіт, Лютик! Також радий тебе бачити.

— Що тут сталось? — Чоловік зі шляхетними рисами обличчя впер руки в боки. — Ну? Що з вами? Звітувати! Швидко!

— Це все він! — Комендантка витрусила з вуха рештки соусу і тицьнула пальцем у Геральта.

— Він винуватий, вельмишановний пане прокуратор! Вчинив скандал і галас, а потім розв'язав бійку.