Шагренева шкіра - Сторінка 17

Хоча шляхетні почуття спонукали мене до стриманості й скромності, проте й прокурорських міркувань не бракувало. Я не уявляю собі чесності в грошових справах без чесності в думках. Обдурити жінку чи оголосити себе банкрутом для мене те саме. Любити молоду дівчину чи заохочувати її любов до тебе — це те саме, що укласти з нею шлюбну угоду, умови якої треба визначити наперед. Ми маємо право покинути жінку, яка нам продається, але не дівчину, що віддається нам, бо вона не знає всіх наслідків своєї жертви. Я міг би одружитися з Поліною, але це було б безумство. Чи не означало б це вкинути невинну й ласкаву душу в жахливі злигодні? Моє вбозтво промовляло своєю егоїстичною мовою і весь час простягало свою залізну руку між цим добрим створінням і мною. Крім того, признаюся з соромом, я не визнаю кохання в злиднях. Можливо, це в мені озивається розбещеність, спричинена тією недугою людства, яку ми називаємо цивілізацією, та жінка, хай буде вона чарівна, як Єлена Троянська чи Гомерова Галатея, не може скорити мого серця, коли вона хоч трошечки нечепурна. О! Хай живе кохання в шовках і кашемірі, серед чудес розкоші, які прикрашають її так чудесно, бо вона й сама, можливо, розкіш! Я люблю в пориві жаги м'яти вишукані туалети, зривати квіти, підносити зухвалу руку над прегарною спорудою напахченої зачіски. Палкі очі, прикриті мереживною вуаллю, яку їхній погляд пронизує, ніби той вогонь, що крізь дим виривається з жерла гармати, фантастично принадні для мене. Моєму коханню потрібні шовкові драбинки, щоб у тиші видиратись ними до коханої в зимову ніч. Яка це насолода — геть засніженому з'явитись у кімнаті, сповненій пахощами, обтягненій барвистими шовками і побачити там жінку, яка теж струшує з себе сніг, бо як іще назвати оті покриви зі знадливого мусліну, крізь які вона невиразно просвічує, мов ангел крізь хмару, і з яких вона ось-ось вирине? І ще мені потрібні були боязке щастя й зухвала певність. А врешті я хоч побачити ту саму таємничу жінку, але в усьому блиску, посеред світського товариства, доброчесну, оточену знаками поваги, прибрану в мережива, в діаманти, володарку всього міста, так високо піднесену й таку шановану, що ніхто не зважиться залицятися до неї. Стоячи посеред свого почту, вона кидає мені погляд, що зневажає всі ці умовності, погляд, що промовляє: вона ладна принести мені в жертву світ і людей! Звичайно, я сто разів сміявся сам із себе, зі своєї закоханості в мережива, оксамит, тонкий батист, у подвиги перукаря, в свічки, в карету, в титул, у геральдичні корони на кришталі, у вироби ювелірів — одне слово, в усе, що є фальшивого й не дуже жіночного в самій жінці, я глузував із себе, переконував себе — все марно. Мене чарує аристократка, її тонка усмішка, вишукані манери, її гідність; коли вона ставить бар'єр між собою і світом, то будить у мені марнолюбство, а це вже й є наполовину кохання. Ставши предметом загальної заздрості, моє щастя стає солодшим для мене. Коли моя коханка поводиться не так, як інші жінки, не ходить пішки, живе не так, як вони, одягається в те, чого вони не можуть мати, пахтить не так, як інші, вона подобається мені куди більше: що далі вона від землі,— навіть у тому, що в коханні земного,— то прекрасніша вона в моїх очах. Моє щастя, що у Франції вже двадцять років нема королеви, а то б я закохався в королеву! Щоб поводитись як принцеса, жінка повинна бути багатою. Супроти моїх романтичних фантазій — що таке була Поліна? Чи могла вона продати мені ночі, варті цілого життя, кохання, яке вбиває, яке ставить на карту всі людські здібності? Ми не вмираємо через бідних дівчат, що віддаються нам! І я не можу вбити в собі ці почуття, ці поетичні мрії. Я народився для кохання неможливого, і випадкові заманулось підсунути мені те, чого я не бажав. Скільки разів я подумки взував у атлас маленькі Полінині ніжки, вдягав її стан, стрункий, як молоденька тополька, в шати з серпанку, накидав їй на плечі легенький шарф, вів, ступаючи по килимах її палацу, до розкішного екіпажу! Я обожнював її такою, я наділяв її гордістю, якої вона не мала, я віднімав у неї всі її чесноти, її наївну грацію, її природжений чар, її чудову натуру й щиру усмішку, щоб кинути її в Стікс наших пороків і дати їй невразливе серце, щоб оздобити її нашими злочинами, зробити з неї штучну салонну ляльку, тендітне створіння, яке засинає вранці, щоб прокинутись увечері, при світлі свічок. Поліна була втілене почуття, втілена свіжість, а я хотів, щоб вона була суха й холодна. В останні дні мого безумства пам'ять явила мені Поліну, як вона показує нам сцени нашого дитинства. Не раз я бував зворушений, згадуючи ті чудові хвилини; то я знову бачив чарівну дівчину, як вона сидить коло мого столу й шиє, сумирна, мовчазна, стримана, прегарні чорні кучері сріблясто полискують від кволого денного світла, що проникає в дахове віконце; а то чув її юний сміх або дзвінкий голос, що виспівує премилу пісеньку, щойно складену. Часто моя Поліна за фортепіано впадала в захват, і тоді її обличчя разюче нагадувало образ Італії на картині Карло Дольчі. Моя жорстока пам'ять викликала чистий образ дівчини серед безумств мого життя, як докір, як символ чесноти! Та полишмо сердешну дитину її долі! Хай яка вона нещаслива, та принаймні я врятував її від жахливої бурі, я не потяг її за собою до свого пекла. До минулої зими життя моє текло спокійно, сповнене вченими трудами; я змалював їх тобі, як зумів. У перші дні грудня 1829 року я зустрів Растіньяка, і той, попри жалюгідний стан мого вбрання, подав мені руку й спитав про моє життя зі справді братнім інтересом. Зворушений його поведінкою, я коротко розповів йому про своє життя, про свої надії, а він розреготався й сказав, що я і геній, і дурень. Його гасконська веселість, його обізнаність зі світським життям, багатство, яке він завдячував своїй практичності, справили на мене невідпорне враження. Растіньяк сказав, що я помру в шпиталі невизнаним нікчемою і тільки він ітиме за моєю труною до могили для бідняків. Він заговорив про шарлатанство з властивою йому дотепністю, що робить його таким чарівливим, він доводив, що всі генії — шарлатани. Він заявив, що я осліпну або оглухну, а то й помру, коли й далі житиму в самотині на вулиці Кордьє. На його думку, мені слід піти між люди, привчати людей вимовляти моє ім'я й позбуватися своєї скромності, яка зовсім не личить великій людині.

"Йолопи,— вигукнув він,— називають таку поведінку інтриганством, а моралісти її засуджують як марнотратне життя. Не слухаймо людей, а спитаймо себе: які результати? Ти працюєш? Ну що ж, ти ніколи нічого не матимеш. А я годжусь на все, хоч нічого не вмію, я ледачий, мов байбак, а проте досягну всього. Я пропихаюсь, я штовхаюсь, і мені дають дорогу; я вихваляюсь — і мені вірять; я позичаю гроші — і мені їх дають! Марнотратство, любий мій, це політична система. Життя людини, зайнятої тим, як прогайнувати своє багатство, часто буває спекуляцією, така людина вкладає свої капітали в друзів, у розваги, в покровителів, у знайомих. Комерсант ризикує мільйоном, двадцять років не спить, не п'є, не розважається; він висиджує свій мільйон, він пускає його в обіг по всій Європі, він нудиться, він віддається під владу всіх демонів, яких лишень придумали люди; а потім — як я сам не раз бачив — банкрутує й лишається без жодного су, без доброго імені, без друзів. А марнотрат тішиться життям, він тільки поганяє своїх коней. Коли ж ненароком утратить свій капітал, то має ще шанси дістати посаду збирача податків, вигідно одружитися, стати помічником міністра або послом. У нього ще лишилися друзі, репутація, без грошей він не буває. Знаючи пружини вищого світу, він натискає їх, як йому вигідно. Ну як, моя система логічна, чи я, може, зсунувся з глузду? Чи не в цьому мораль комедії, яка щодня розігрується в світі? Твоя праця докінчена,— сказав він по паузі,— ти маєш незмірний талант! Отже, треба тобі починати з моєї вихідної точки. Самому забезпечити свій успіх — так певніше. Ти маєш укласти спілку з різними гуртками, завоювати балакунів. Я хочу бути співучасником твоєї слави, а тому стану ювеліром, щоб уставляти діаманти в твою корону. Задля початку,— сказав він,— приходь завтра ввечері. Я тебе поведу до одного дому, куди ходить весь Париж, наш Париж, Париж красень, Париж мільйонерів, знаменитостей і, нарешті, промовців-золотоустів. Коли ці люди схвалять якусь книжку, вона стає модною: може, вона й справді добра, але вони, даючи їй патент на геніальність, цього не знають. Коли ти маєш хоч трохи розуму, любий мій, то доля твоєї "Теорії" в твоїх руках, аби лише ти збагнув теорію фортуни. Завтра ввечері ти побачиш прекрасну графиню Феодору, модну жінку".

"Я ніколи не чув про неї..."

"Ти справжній кафр! — засміявся Растіньяк.— Не знати Феодори! Самотньої жінки, що має понад двадцять чотири тисячі ліврів ренти, але не любить нікого — а, може, її ніхто не любить! Не жінка, а загадка — парижанка-напівросїянка66, чи то росіянка-напівпарижанка! Жінка, в якої виходять у світ усі романтичні твори, що не попадають у друк, найвродливіша та найзнадливіша жінка Парижа! Ти навіть не кафр, ти щось середнє між кафром і твариною! Прощавай, до завтра!"

Він зробив пірует і зник, не дожидаючи моїх заперечень, бо не міг і подумати, що розумна людина може відмовитись від знайомства з Феодорою. Як пояснити чарівну силу імені? Феодора переслідувала мене, мов злочинна думка, з якою маєш намір погодитись. Якийсь голос казав мені: "Ти підеш до Феодори". Я міг як завгодно боротися з цим голосом, кричати йому, що він бреше, та він побивав усі мої міркування одним цим ім'ям: Феодора!

Та хіба це ім'я, ця жінка не була символом усіх моїх жадань, метою мого життя? Ім'я відкривало перед моєю уявою штучну поетичність світського життя, від нього загоралися святкові вогні паризького вищого світу, блищала сухозлотиця марнолюбства. Ця жінка постала переді мною з усіма проблемами пристрасті, на яких я схибнувся. А може, не жінка, не ім'я, а всі мої вади збудились у мене в душі, щоб знову спокушати мене. Графиня Феодора, багата, без коханця, непіддатлива на паризькі спокуси,— чи не було це втілення моїх надій, моїх видінь? Я створив цю жінку, намалював її в уяві, вимріяв.