Шагренева шкіра - Сторінка 19

Потрібна була моя гостра спостережливість, щоб побачити в її натурі ознаки любострастя. Щоб пояснити мою думку, додам, що в Феодорі жили дві жінки: тіло весь час лишалось холодним і тільки голова дихала коханням. Перше ніж зупинитись на якомусь чоловікові, її погляд готувався до цього, ніби в ній діялося щось таємниче, і в блискучих очах щось конвульсивно мерехтіло. Одне слово, чи то мої знання були недосконалі і мені належало розкрити ще багато таємниць у її внутрішньому світі, чи то графиня мала прекрасну душу, почуття й вияви якої надавали її обличчю того чару, що підкоряє й заворожує нас, тієї глибоко духовної сили, тим могутнішої, що вона сполучалася з вогнем жадання. Я пішов додому заворожений, зваблений цією жінкою, сп'янілий від її розкоші, я відчував, що вона розворушила в моєму серці все шляхетне й порочне, все добре й лихе. Схильований, радісно збуджений, я неначе зрозумів, що приваблює сюди всіх цих митців, дипломатів, можновладців, біржовиків, окутих залізом, як їхні скрині; безперечно, вони приходили шукати в неї шаленого хвилювання, від якого й у мені забриніло все моє єство, швидше заструміла кров у найтонших жилках, напружувались найтонші нерви і все в мозку трепетало. Вона не віддавалася нікому, щоб панувати над усіма. Жінка буває кокеткою, поки не покохає.

"А може,— сказав я Растіньякові,— її віддали за якогось старигана, чи то продали йому, і спогад про перший шлюб її жахає".

З передмістя Сент-Оноре, де жила Феодора, я повертався додому пішки. Шлях мій лежав майже через весь Париж, та він не здався мені довгим, хоч надворі тим часом похолодніло. Братися здобувати Феодору взимку, лютої зими, не маючи й тридцяти франків у кишені, а вона живе так далеко! Тільки бідний юнак може знати, скільки грошей треба закоханому на візників, на рукавички, на одяг, білизну тощо. Коли кохання надто довго лишається платонічним, воно стає руйнівним. Серед студентів-юристів трапляються Лозени67, яким, мабуть, краще й не підступати до коханої, що живе в бельетажі. Як же було мені, слабкому, тендітному, скромно вдягненому, виснаженому, мов митець, який щойно скінчив черговий твір, змагатися з молодими красенями, модно вбраними, гарно зачесаними, в таких краватках, що вся Кроатія лусне з заздрості68, багатими, захищеними панцером зухвальства, власниками колясок?

"Ні, ні! Феодора або смерть! — вигукнув я, повертаючи на міст.— Феодора — це щастя!"

Прегарний готичний будуар і салон у стилі Людовіка XIV поставали перед моїми очима, я знову побачив графиню в білій сукні, з гарними пишними рукавами, її чарівну ходу, звабливий стан. Коли я повернувся до своєї голої, холодної мансарди, неохайної, як перука природознавця, мене ще оточували образи розкоші. Цей контраст був поганим порадником — так, мабуть, зароджуються злочини. Я тоді прокляв, тремтячи від люті, свої добропристойні й чесні злидні, свою мансарду, плідну стількома кипучими думками. Я вимагав звіту у Бога, в диявола, в держави, в свого батька, в цілого світу за свою долю, своє нещастя; я ліг спати голодний, бурмочучи кумедні прокльони, але твердо наважившися звабити Феодору. Це жіноче серце було останнім лотерейним квитком, на який я міг виграти щастя. Я не описуватиму тобі моїх перших візитів до Феодори, перейду зразу до драми. Намагаючись вплинути на душу цієї жінки, я водночас прагнув заволодіти і її розумом, зачепити її самолюбство, аби примусити її полюбити мене, я давав їй тисячі підстав ще дужче любити саму себе, ніколи не полишав її в стані байдужості. Жінки заради сильних почуттів готові на все, і я обсипав її почуттями, я ладен скорше був прогнівити її, ніж бачити її байдужою до мене. Спочатку, натхнений твердою волею та бажанням закохати її в себе, я досяг деякої переваги над нею, та невдовзі моя жага зросла, я вже не володів собою, я скотився до щирості, я пропав, бо закохався сам до нестями. Не знаю до пуття, що ми в поезії чи в розмовах називаємо коханням, але на відтворення того почуття, що враз виникло в моїй двоїстій натурі, я не натрапляв ніде — ні в риторичних, вигладжених фразах Жана Жака Руссо, в квартирі котрого я, можливо, жив, ні в холодних концепціях нашої літератури двох сторіч, ні в італійському живописі. Хіба, може, вид на Брієнське озеро, деякі мотиви Россіні, Мадонна Мурільйо з колекції маршала Сульта69, листи Лекомба70, деякі вислови в збірках анекдотів, а особливо молитви екстатиків та деякі епізоди з наших фабліо могли перенести в божественні сфери мого першого кохання. Ніщо в людській мові, ніякий переклад думки на мову фарб, ніякий вираз її в мармурі, словах чи звуках не передали б напруги, щирості, повноти, несподіваності мого почуття ! Так! Хто каже "мистецтво", той каже "брехня". Кохання проходить через безмежне число відмін, перше ніж назавжди злитися з нашим життям, навіки забарвити його в свій полум'яний колір. Таємниця цього непомітного впливу уникає аналізу митця. Справжня пристрасть виражається криком, тоскними зітханнями, нестерпними для холодної людини. Треба щиро любити, щоб, читаючи "Кларіссу Гарлоу"71, співчувати рикові Ловласа. Любов — це наївний струмок, що тече по камінцях між квіточок і трав, а потім стає річкою, потоком, змінює свою природу й вигляд від кожної нової притоки, і врешті впадає в безмірний океан, у якому недосконалі уми бачать тільки одноманітність, а великі душі він укидає в нескінченне споглядання. Як відтворити ці переливи почуття, ці дрібнички, такі дорогі, ці слова, звук яких вміщує всю скарбницю мови, ці погляди, виразніші за найкращі вірші? В кожній з тик фатальних зустрічей, коли ми непомітно для себе захоплюємося жінкою, відкривається безодня, що може поглинути всю людську поезію. Ех, як відтворити звуками живі й таємничі порухи душі, коли нам бракує слів, щоб змалювати навіть її видимі таємниці? Які чари! Скільки годин пробув я в невимовному екстазі від того, що бачу її! Я був щасливий — сам не знаю чим. У ці хвилини, якщо її обличчя було освітлене, з ним діялося щось таке, що воно аж сяяло; непомітний пушок, що золотив її тонку ніжну шкіру, м'яко позначав контури її обличчя, надаючи йому тієї принадності, яка чарує нас у далеких лініях обрію, коли вони тануть у сонячному світлі. Здавалось, наче сонячне світло пестить її, зливаючися з нею, і з її осяйного лиця ллється світло, ще ясніше, ніж сонячне; потім по милому личку пробігала тінь, ледь забарвлюючи його, різноманітячи вираз, міняючи відтінки. Часто на її мармуровому чолі ніби проступала якась думка, очі загоралися, повіки тремтіли, по обличчю пробігала усмішка; живі коралі уст розтулялись і стулялись; якийсь відсвіт волосся кидав темну тінь на свіжі скроні; і кожна рисочка промовляла. Кожен відтінок вроди був новим святом для моїх очей, відкривав незнані принади моєму серцю. Я прагнув вичитати почуття, надію в кожній зміні цього обличчя. Ці мовчазні розмови переходили з душі в душу, як звук переходить у відлуння, і щедро дарували мені миттєві радощі, які полишали в мене глибоке враження. Голос породжував у мені якусь нестяму, і я насилу міг її стримати. Як то було з якимось там лотарінзьким князем — забув, як його звали,— я б не відчув жарини в себе на долоні, якби в ту мить вона погладила мене по голові своїми лоскітливими пальцями. Це був не захват, не жадання, а якийсь чар, якийсь фатум. Часто, повернувшись додому, я ніби в тумані бачив Феодору в її палатах, ніби поділяв з нею її життя; коли вона хворіла, хворів і я й казав їй другого дня: "Ви хворіли!" Скільки разів вона являлась мені вночі, викликана силою мого екстазу! А то, несподівана, як бризки світла, ламала моє перо, проганяла Науку й Старанність, і вони в розпачі тікали; силувала мене захоплюватись нею, стаючи в звабливу позу, в якій я бачив її колись. А то я сам ішов назустріч їй у світ примар; я вітав її, як надію, просив дати мені почути її сріблястий голос — і прокидався в сльозах. Якось, пообіцявши поїхати зі мною в театр, вона раптом заноровилась, відмовилась виходити з дому й попросила лишити її саму. В розпачі від цієї примхи, що коштувала мені цілого робочого дня і — чи треба казати? — мого останнього екю, я все ж пішов до театру, щоб подивитися п'єсу, яку вона хотіла побачити. Тільки-но я сів, як мене ніби шпигнуло в серце електричною іскрою. Якийсь голос сказав мені: "Вона тут!" Я обернувся й побачив графиню в глибині її ложі, в другому ярусі, в сутіні. Мій погляд прикипів до неї, мої очі зразу побачили її з неймовірною виразністю, моя душа полетіла до неї, як метелик до квітки. Що сповістило мої чуття? Буває таємний трепет, який може здивувати людей поверхових, але ці вияви нашої внутрішньої природи такі ж прості, як і звичайні явища нашого зовнішнього зору, отож я не здивувався, а тільки розсердився. Мої дослідження духовної сили людини, так мало вивченої, принаймні допомогли мені знайти у власній пристрасті живі докази своєї системи. Ця спілка вченого й закоханого, справдешнього ідолопоклонства і наукового дослідження кохання була страх яка химерна. Наука часто була вдоволена тим, що вкидало в розпач коханця, а коли коханець починав вірити в свій тріумф, він проганяв дослідника геть. Феодора побачила мене й насупилась, я дратував її. В першому антракті я пішов до неї в ложу, вона була сама, і я зостався з нею. Хоча ми ще ні разу не говорили про кохання, я відчув, що зараз усе з'ясується. Я ще не розкривав перед нею своєї таємниці, проте між нами існувало щось на взірець умови: вона ділилася зі мною планами розваг і питала в мене з якимсь дружнім неспокоєм, чи прийду я завтра; сказавши якесь гостре слово, вона запитливо поглядала на мене, ніби хотіла потішити тільки мене; коли я сердився, вона робилась ласкавою, коли сердилась вона, я мав ніби якесь право допитуватись, чому; коли я бував у чомусь винний, вона змушувала мене довго перепрошувати її. Ці сварки, які нам дуже подобались, були сповнені любові. Вона була така граційна й кокетлива, а я в цьому знаходив стільки щастя! В ту хвилину наша близькість враз ніби урвалась, і ми весь вечір були чужі одне одному. Графиня була наче крижана, і я передчував лихо.

"Проведіть мене",— сказала вона, коли п'єса скінчилась.

Погода тим часом зіпсувалася.