Шагренева шкіра - Сторінка 29

Напередодні терміну сплати я ліг спати з тим напускним спокоєм, з яким сплять люди перед стратою, перед дуеллю, дозволяючи оманливій надії вколисати їх. Та коли я прокинувсь і повернувся до тями, коли відчув, що душа моя схована в гаманці банкіра, спочиває в реєстрах, записана червоним чорнилом, то звідусіль, ніби коники-стрибунці, почали вискакувати мої борги: вони були в годиннику, в кріслах, ними були інкрустовані мої улюблені меблі. Мої речі стануть здобиччю судових гарпій, а милих моїх неживих рабів судові пристави повиносять і як попало звалять на площі. Ох, мій скарб був ще частиною мене самого! Дзвінок у дверях озивався у мене в серці, вражав мене в голову, куди й годиться вражати королів. Це було мучеництво без винагороди в подобі раю. Так, для шляхетної людини борг — це пекло, але тільки пекло із судовими приставами та адвокатами. Несплачений борг — це ницість, це шахрайство в зародку, навіть гірше — брехня. Він замислює злочини, він складає дошки ешафоту. Мої векселі були опротестовані. Через три дні я оплатив їх. Ось яким чином: до мене прийшов маклер і запропонував продати йому острів на Луарі, мою власність, де була похована моя мати; я погодився. Підписуючи контракт із покупцем у його нотаріуса, я відчув, як у цій темній кімнаті на мене дихнуло льохом. Я здригнувся, згадавши, що така сама вільгість і холод обвіяли мене над могилою, куди поклали мого батька. Мені це здалося поганою прикметою. Мені вчувся голос матері, примарилась її тінь; не знаю, яким дивом крізь бамкання дзвонів моє власне ім'я ледь чутно пролунало в моїх вухах! Від грошей, одержаних за острів, у мене після сплати всіх боргів лишилося дві тисячі франків. Звичайно, я міг би знов зажити мирним життям ученого, повернутися після всіх експериментів до своєї мансарди — повернутися з величезним запасом спостережень, ставши вже досить відомим. Але Феодора не випускала своєї здобичі. Я часто стикався з нею. Я примусив її поклонників без кінця нагадувати їй моє ім'я — так були вражені всі моїм розумом, моїми кіньми, моїми успіхами, моїми книжками. Вона лишалась холодна й нечутлива до всього, навіть до жахливих слів: "Він занапащає себе через вас",— які сказав Растіньяк. Всьому світові доручав я мстити за мене, але щасливий не був. Я розкопав увесь бруд життя, і мені дедалі більше невистачало втіх неподіленого кохання, я ганявся за примарою серед випадковостей мого гулящого життя, серед оргій. На лихо, я був ошуканий у своїх найкращих почуттях, за благодіяння покараний невдячністю, а за провинності винагороджений тисячею насолод. Філософія похмура, але для гультяя слушна. До того ж Феодора заразила мене проказою марнолюбства. Зазираючи до себе в душу, я бачив, що вона уражена гангреною, що вона гниє. Демон лишив у мене на чолі відбиток своєї півнячої остроги. Відтоді я вже не міг обійтись без трепету життя, яке щохвилини зазнає ризику, і без проклятих витонченостей багатства. Будучи мільйонером, я б весь час грав, бенкетував, метушився. Мені більш ніколи не хотілось побути самому. Мені були потрібні куртизанки, удавані друзі, вишукані страви, вино, щоб забутись. Нитки, що зв'язують нас із родиною, порвались у мені назавше. Я був присуджений до каторги насолод, я мав до кінця здійснити те, що підказувала мені моя неминуча доля — доля самогубця. Гайнуючи останні рештки свого багатства, я віддавався неймовірним надмірностям, але щоранку смерть відкидала мене назад у життя. Ніби якийсь володар дожиттєвої ренти, я міг би спокійно ввійти в охоплений пожежею будинок. І врешті у мене лишилась одна-єдина двадцятифранкова монета, і тоді мені спала на думку недавня удача Растіньяка...

— Е! — раптом згадавши про талісман, вигукнув Рафаель і вийняв його з кишені.

Чи то боротьба цього довгого дня втомила його і він не здатен був кермувати своїм розумом у хвилях вина й пуншу, чи то спогади збуджували його і він непомітно сп'янів від потоку власних слів,— хай там як, але Рафаель наче обезумів від збудження й палкого захвату.

— До біса смерть! — вигукнув він, розмахуючи шагреневою шкірою.— Тепер я хочу жити! Я багатий — отже, володію всіма чеснотами! Ніщо не встоїть переді мною. Хто не став би доброчесним, коли для нього приступне все? Я хотів двохсот тисяч ренти — тепер я їх матиму! Кланяйтесь мені, свинюки, що порозлягались на килимах, ніби на гною! Ви належите мені, оце то майно! Я багатий, я всіх вас можу купити, навіть отого депутата, що так гучно хропе. Що ж, благословляйте мене, світська потолоч! Я папа римський!

Вигуки Рафаеля, доти заглушувані густим безперервним хропінням, несподівано були почуті. Більшість заснулих прокинулись і закричали; але, помітивши, що той, хто перебив їхній сон, насилу стоїть на ногах і галасує сп'яну, висловили своє обурення цілим концертом лайки.

— Замовкніть! — гримнув Рафаель.— На місце, собаки! Емілю, я казково багатий, я подарую тобі гаванських сигар.

— Я уважно слухаю,— озвався поет.— "Феодора або смерть!" Розказуй далі. Та кривляка Феодора обдурила тебе. Всі жінки — дочки Єви. В твоїй історії нема нічого драматичного.

— А, то ти не спав, хитруне!

— Ні... "Феодора або смерть!.." Далі!

— Прокинься! — гукнув Рафаель, ляснувши Еміля шагреневою шкірою, ніби хотів навести на неї електричний заряд.

— Сто чортів! — лайнувся Еміль, схопився й обхопив Рафаеля руками.— Друже, пам'ятай, що ти тут серед жінок легкої поведінки.

— Я мільйонер.

— Мільйонер ти чи ні, але що ти п'яний — це річ певна.

— Я п'яний владою. Я можу тебе вбити!.. Мовчи! Я Нерон! Я Навуходоносор!

— Рафаелю, ми ж у поганому товаристві, ти б хоч заради власної гідності помовчав.

— Я надто довго мовчав у житті. Тепер я помщусь за себе всьому світові! Мені вже не буде втіхою розкидатися на всі боки мерзенним металом,— я буду в мініатюрі повторювати свою епоху; поглинати людські життя, уми, душі. Ось вона, розкіш справжня, а не якась жалюгідна розкіш. Бенкет під час чуми. Не боюсь ні жовтої пропасниці, ні блакитної, ні зеленої, не боюсь ні армій, ні ешафотів. Можу заволодіти Феодорою... Ні, не хочу Феодори, це моя хвороба, я помираю від Феодори! Я хочу забути Феодору!

— Якщо ти так кричатимеш, я потягну тебе до їдальні.

— Ти бачиш оцю шкіру? Це заповіт Соломона. Він належить мені, Соломон, цар-педант! І Аравія моя, і Петрея на додачу. Цілий Всесвіт — мій! І ти мій — якщо захочу. Так, коли захочу — стережись! Я можу купити всю твою крамничку, журналісте, і ти будеш моїм лакеєм. Ти складатимеш мені куплети, лінуватимеш папір. Лакей! — це означає: йому все дарма, він ні про що не думає.

На тих словах Еміль потяг Рафаеля до їдальні.

— Ну гаразд, друже, я твій лакей,— сказав він.— А ти будеш головним редактором газети. Мовчи! З поваги до мене поводься пристойно! Ти мене любиш?

— Чи я люблю тебе? Ти матимеш гаванські сигари, коли вже я володію цією шкірою. А все — шкіра, друже, всемогутня шкіра! Чудовий засіб, навіть мозолі вибавляє. У тебе є мозолі? Я їх вибавлю...

— До таких дурощів ти ще не доходив!

— Дурощів? Ні, друже! Ця шкіра зступається, коли у мене з'являється хоч якесь бажання... Це як запитання й відповідь. Брамін... тут замішаний брамін!.. Так ось цей брамін — жартун, бо насправді бажання мали б розтягувати...

— Атож.

— Я хочу сказати...

— Так, так, цілком слушно, я теж так гадаю. Бажання розтягує...

— Я хочу сказати — шкіру!

— Так, так.

— Ти мені не віриш? Я тебе знаю, друже: ти брехливий, як новий король.

— Сам уважай: чи можна ставитись серйозно до твоїх п'яних теревенів?

— А ось я тобі доведу. Знімемо мірку...

— Ну, тепер він не засне! — вигукнув Еміль, бачачи, що Рафаель уже шукає чогось по їдальні.

Завдяки тим дивним проблискам свідомості, що чергуються у п'яних із сонними мареннями хмелю, Рафаель спритно, ніби мавпа, розшукав чорнильницю й серветку; шукаючи, він весь час повторював:

— Знімемо мірку! Знімемо мірку!

— Ну що ж,— погодився Еміль.— Знімемо мірку.

Двоє друзів розстелили серветку й поклали на неї шагреневу шкіру. Поки Еміль, чия рука була, видно, твердіша, ніж у Рафаеля, обводив чорнилом контури талісмана, його приятель говорив йому:

— Я побажав собі двісті тисяч франків ренти, правда? Так ось, коли я їх матиму, ти побачиш, що шагрень поменшає.

— Ну звісно, поменшає. А тепер спи. Хочеш, я примощу тебе на цій канапці? Ось так, вигідно тобі?

— Так, годованцю Преси. Ти бавитимеш мене, відганятимеш мух. Той, хто був другом у нещасті, має право бути другом у могутності. Отже, я подарую тобі га-ван-ських си...

— Гаразд, проспи своє багатство, мільйонере.

— Проспи свої статті. Добраніч. Ну, побажай на добраніч Навуходоносорові!.. Кохання! Пити! Франція... Слава й багатство... багатство...

Скоро обидва приятелі приєднали своє хропіння до тієї музики, що лунала в салонах. Дикий концерт! Одна за одною гасли свічки, тріскалися кришталеві розетки. Ніч огорнула своїм покривалом тривалу оргію, серед якої розповідь Рафаеля була ніби оргією слів без думок і думок, для яких бракувало слів.

Другого дня, близько дванадцятої, прекрасна Акіліна встала невиспана, позіхаючи; на щоці в неї мармуровими жилками відбився візерунок оксамитового покриття табуретки, на якій лежала її голова. Ефразія, розбуджена рухами приятельки, схопилася, хрипко скрикнувши; її привабливе личко, таке свіже напередодні, тепер було жовте й бліде, як у дівчини, що прямує до лікарні. Гості один за одним почали ворушитися, тяжко стогнучи; руки й ноги в них замліли, кожен відчував, прокинувшись, жахливу кволість у всьому тілі. Лакей повідчиняв у салонах жалюзі й вікна. Тепле проміння сонця заграло на обличчях іще сонних, і все збіговисько попідводилось. Жінки, перевертаючись уві сні, поруйнували вишукані споруди зачісок, пом'яли туалети — і тепер, при денному світлі, являли огидне видовище: волосся звисало патлами, обличчя набуло зовсім іншого виразу, очі, вчора такі блискучі, потьмяніли від утоми. Смагляві обличчя, такі яскраві при свічках, тепер були жахливі, а лімфатичні — такі білі й ніжні, поки не виснажені втомою — позеленіли, губи, ще недавно такі звабливі, червоні, а тепер сухі й бліді, мали на собі ганебні стигмати пияцтва. Чоловіки, бачачи, як зів'яли, як помертвіли їхні нічні коханки,— ніби квіти, затоптані процесією молільників,— зреклися їх.