Шагренева шкіра - Сторінка 30

- Оноре де Бальзак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Але самі ці пихаті чоловіки були ще жахливіші. Кожен мимохіть би здригнувся, глянувши на ці людські обличчя з підковами коло запалих очей, осклілих від пияцтва, отупілих від неспокійного сну, що скоріш розслаблював, ніж відновлював сили; ті очі, здавалось, нічого не бачили, а в брезклих лицях було щось холодно-тваринне — фізичне жадання виступало на них оголено, без тієї поезії, що нею прикрашає його наша душа. Таке пробудження пороку, який постає перед нами без покривів і рум'янцю, скелетом зла, обдертим, холодним, порожнім, позбавленим софізмів розуму й чару розкошів,— ужахнуло цих безстрашних атлетів, хоч як вони звикли ставати до бою з Гульнею. Митці й куртизанки мовчали, блудним поглядом окидаючи безладдя в залі, де все було спустошене й зруйноване вогнем пристрастей. Раптом залунав сатанинський регіт — це Тайфер, почувши хрипкі голоси своїх гостей, спробував привітати їх гримасою; при погляді на його спітніле, налите кров'ю обличчя, здавалося, що над цією пекельною сценою постає образ злочину, який не знає докорів сумління. (Див. "Червона корчма"). Картина вийшла завершена. То був бруд на тлі розкоші, потворна суміш пишноти й людського убозтва, образ Гульні, пробудженої після того, як вона захланними руками вичавила всі плоди життя, розкидавши круг себе тільки огидні недоїдки — омани, в які вона вже не вірить. Здавалося, сама Смерть усміхається серед зачумленої родини: ні пахощів, ні сліпучого світла, ні веселощів, ні жадань, тільки огида з її нудотними запахами та вбивчою філософією. Але сонце, осяйне, як правда, і повітря, чисте, як чеснота, контрастували з задухою, насиченою міазмами — міазмами оргії! Попри свою звичку до розпусти, не одна з цих молодих дівчат згадала, як вона прокидалась колись і як вона, невинна, чиста, дивилась у вікно сільського будиночка, обплетене козолистом та трояндами, милувалась ранковою природою, завороженою веселими трелями жайворонка, освітленого промінням світанку, що пробилося крізь туман, і примхливо оздобленою діамантами роси. Інші малювали собі родинний сніданок, стіл, круг якого невинно сміялись діти й батько, де все дихало невимовним чаром, де страви були прості, як і серця. Художник думав про свою мирну майстерню, про цнотливу статую, про чарівну натурницю, що дожидалась його. Молодий адвокат, згадавши процес, від якого залежала доля цілої родини, думав про важливу угоду, яка вимагала його присутності. Вчений скучав за своїм кабінетом, де на нього чекала шляхетна праця. Майже всі були невдоволені собою. В цю хвилину, сміючись, з'явився Еміль, свіжий і рожевий, як найвродливіший продавець модного магазину.

— Ви бридкіші за судових приставів! — вигукнув він.— Сьогодні ви ні на що не придатні, день пропав, моя порада — снідати.

По тих словах Тайфер вийшов віддати накази. Жінки, розслабленою ходою рушили до дзеркал, щоб опорядитися. Всі прочумались. Найрозбещеніші повчали найрозважливіших. Куртизанки підсміювалися з тих, хто, як видно, не знаходив у собі сили повернутися до виснажливого бенкету. За одну хвилину привиди пожвавились, почали збиратися гурточки, звернулись одне до одного з запитаннями, заусміхалися. Спритні, моторні лакеї швидко розставили все в кімнатах на місце. Було подано розкішний сніданок. Гості кинулись до їдальні. Тут усе ще мало незгладимий відбиток учорашньої оргії, але зберігався хоч проблиск життя й думки, як в останніх корчах умирущого. Ніби під час карнавалу, розгул був похований масками, що втомилися танцювати, втомилися пиятикою, але попри все, вперто бажали розважатися далі, аби лиш не признатись у власному безсиллі. Коли безстрашні гості всілись круг капіталістового столу, Кардо, що напередодні після обіду передбачливо зник, аби докінчити оргію в подружньому ліжку, раптом з'явився знову, догідливо й солодко усміхнений. Здавалося, він пронюхав про якусь спадщину й ладнався її посмакувати, складаючи опис, переписуючи його начисто, й розділяючи майно,— про спадщину, щедру на всілякі нотаріальні акти, гонорари, не менш ласу, ніж соковите філе, в яке амфітріон саме стромляв ножа.

— Отже, снідатимемо в нотаріальному порядку! — вигукнув де Кюрсі.

— Ви з'явились саме до речі, щоб облікувати все оце рухоме майно,— сказав банкір, звертаючись до Кардо й показуючи на бенкетний стіл.

— Заповітів складати не доведеться, хіба що шлюбні контракти,— сказав учений, що рік тому одружився вперше і дуже вдало.

— Oгo!

— Ага!

— Хвилиночку,— сказав Кардо, оглушений хором пласких жартів,— я прийшов у важливій справі. Я приніс одному з вас шість мільйонів.— (Глибока мовчанка).— Ласкавий пане,— сказав він, звертаючись до Рафаеля, який саме безцеремонно протирав очі ріжком серветки.— Ваша мати — з дому О'Флаерті?

— Так,— машинально відповів Рафаель.— Барбара-Марі.

— Чи маєте ви документи про народження — ваші й пані де Валантен? — провадив Кардо.

— Звичайно.

— Так ось, ласкавий пане, ви єдиний і повноправний спадкоємець майора О'Флаерті, що помер у серпні тисяча вісімсот двадцять восьмого року в Калькутті.

— Калькуттського багатства не скалькулюєш! — вигукнув знавець.

— Майор у своєму заповіті відписав великі суми деяким громадським установам, і французький уряд виклопотав спадщину в Ост-Індської компанії,— провадив нотаріус.— У дану хвилину вона облікована і вільна від боргів. Я два тижні марно розшукував осіб, зацікавлених у спадщині пані Барбари-Марі О'Флаерті, коли раптом учора за столом...

І враз Рафаель підхопився так рвучко, ніби його поранено. Присутні немовби скрикнули нечутно; першою реакцією гостей була глуха заздрість. Усі звернули на Рафаеля вогнисті погляди. Потім знявся гамір, як буває в роздратованому партері, хвилювання наростало, кожному хотілося сказати щось ніби привітання величезному багатству, принесеному нотаріусом. Умить протверезівши від раптової послужливості долі, Рафаель квапливо розстелив на столі серветку, на якій недавно позначив розміри шагреневої шкіри. Не слухаючи нікого, він поклав на серветку талісман і мимоволі здригнувся, помітивши невеликий просвіт між краями шкіри й контурами, накресленими на серветці.

— Що з ним? — вигукнув Тайфер.— Багатство дісталось йому дешево.

— На допомогу, Шатійоне! — сказав Бісіу Емілеві.— Зараз він помре з радощів.

Жахлива блідість вирізнила кожний м'яз на помертвілому обличчі спадкоємця, риси спотворились, опуклості побіліли, западини потемніли, обличчя набуло свинцевої барви, погляд застиг. Він побачив перед собою смерть. Пишний банкір, оточений прив'ялими куртизанками, пересиченими співбенкетниками,— вся ця агонія радості була втіленням його життя. Рафаель тричі глянув на талісман, що вільно вклався серед невблаганних ліній, накреслених на серветці, він намагався сумніватись, але якесь невиразне передчуття гамувало його недовірливість. Світ належав йому, він усе міг — і не хотів уже нічого. Як у мандрівця в пустелі, в нього лишилося зовсім мало води, щоб угамувати спрагу, і життя його вимірялось кількістю ковтків. Він бачив, скількох днів коштуватиме йому кожне бажання. Він починав вірити в шагреневу шкіру, прислухався до свого віддиху, він уже почував себе хворим і думав: "А може, в мене сухоти? Хіба не від хвороби легенів померла моя мати?"

— Ох Рафаелю, отепер ви повеселитеся! Що ви мені подаруєте? — спитала Акіліна.

— Вип'ємо за смерть його дядечка, майора О'Флаерті! Оце людина так людина!

— Рафаель буде пером Франції.

— Ет, що таке пер Франції після липневих подій! — зауважив знавець.

— Ти матимеш ложу в Італійському театрі?

— Сподіваюсь, ви влаштуєте всім нам бенкет? — спитав Бісіу.

— В такої людини все буде розкішне! — запевнив Еміль.

Привітання цього насмішкуватого товариства лунали у вухах Валантена, але він не розбирав жодного слова. В голові у нього мелькала невиразна думка про машинальне, безцільне існування бретонського селянина, що обробляє своє поле, живиться гречаною кашею, п'є сидр усе з того самого глека, шанує Матір Божу й короля, причащається на Великдень, у неділю танцює на зеленому лужку й не розуміє казань свого кюре. Від видовища, яке являли його очам золочені панелі, куртизанки, страви, розкіш, йому забивало дух, дерло в горлі.

— Хочете спаржі? — гукнув йому банкір.

— Я нічого не хочу! — громовим голосом крикнув Рафаель.

— Браво! — вигукнув Тайфер.— Ви розумієтесь на багатстві. Це право на зухвальство. Ви наш! Панове, випиймо за могутність золота. Ставши шестиразовим мільйонером, пан де Валантен досягає влади. Він король, він усе може, він стоїть над усім, як кожен багатій. Слова: "Французи рівні перед законом" — віднині для нього брехня, з якої починається хартія. Не він буде підлягати законам, а закони — йому. Для мільйонерів нема ні ешафота, ні катів.

— Так,— озвався Рафаель,— вони самі собі кати.

— Ось іще один забобон! — вигукнув банкір.

— Випиймо! — сказав Рафаель, ховаючи шагреневу шкіру в кишеню.

— Що ти там ховаєш? — вигукнув Еміль, хапаючи його за руку.— Панове,— провадив він, звертаючись до збориська, якому Рафаелева поведінка здавалась трохи загадковою,— знайте, що наш приятель де Валантен — та що я кажу! — пан маркіз де Валантен володіє таємницею збагачення. Досить йому задумати якесь бажання, і воно вмить справджується. Щоб не видатись лакеєм або людиною безсердою, він повинен зараз збагатити всіх нас.

— Ох любенький Рафаелю, я хочу перлову діадему! — вигукнула Ефразія.

— Коли він людина шляхетна, то подарує мені дві карети й чудових баских коней,— сказала Акіліна.

— Побажайте мені сто тисяч ліврів ренти!

— Кашемірову шаль!

— Сплатіть мої борги!

— Нашліть апоплексію на мого дядька, жахливого скнару!

— Рафаелю, десять тисяч ліврів ренти — і ми з тобою сквитались!

— Скільки ж тут дарчих! — закричав нотар.

— Хай будь-що-будь вилікує мою подагру!

— Зробіть так, щоб рента впала! — гукнув банкір.

Мов іскри з вогненного фонтану, яким завершується фейєрверк, посипалися ці фрази. І всі ті несамовиті бажання висловлювалися скоріш поважно, ніж жартома.

— Любий мій друже,— з серйозним виглядом заговорив Еміль,— я задовольнюся двомастами тисяч ліврів ренти. Зроби мені таку ласку, прошу тебе.

— Емілю,— сказав Рафаель,— ти ж знаєш, якою ціною це дається.

— Що це за виправдання! — гукнув поет.— Хіба ми не повинні жертвувати собою задля друзів?

— Я ладен усім вам побажати смерті! — відповів Валантен, окинувши гостей поглядом похмурим і глибоким.

— Умирущі страшенно жорстокі,— засміявся Еміль.— Ось ти багатий,— додав він уже поважно,— і не мине й двох місяців, як ти станеш огидним егоїстом.