Шагренева шкіра - Сторінка 34

Примхою природи ці двоє створінь, розділених світськими умовностями, розділені безоднями смерті, в ту саму мить зітхнули і, може, подумали одне про одне. Вкрадливий запах алое остаточно сп'янив Рафаеля. Уява, під'юджувана забороною і тому ще полум'яніша, за одну мить вогненними штрихами намалювала йому жінку. Він жваво обернувся. Мабуть, збентежена тим, що доторкнулась до чужого, невідома теж повернула голову; їхні погляди, оживлені тією самою думкою, зустрілись...

— Поліна!

— Пан Рафаель!

Хвилину обоє, скам'янівши, мовчки дивились одне на одне. Поліна була в простій, вишуканій сукні. Крізь серпанок, що цнотливо прикривав груди, досвідчене око могло розрізняти лілейну білість і уявляти собі форми, що зачарували б навіть жінок. І все та сама дівоча скромність, небесна чистота, все та сама чарівність рухів. Тканина її рукава ледь тремтіла, виказуючи дрож, що охопив її тіло так само, як і серце.

— О, приїздіть завтра,— сказала вона,— приїздіть до "Сен-Кантена" по свої папери. Я там буду опівдні. Не спізніться.

Вона зразу підвелась і вийшла. Рафаель хотів був піти за нею, але побоявся скомпрометувати її й лишився; він глянув на Феодору — та здалась йому бридкою; він не здатен був зрозуміти жодної музичної фрази, він задихався в цьому залі й нарешті з переповненим серцем поїхав додому.

— Жонатасе,— сказав він старому слузі, коли ліг у ліжко,— дай мені крапельку опію на грудочці цукру, а завтра розбудиш за двадцять хвилин до дванадцятої.

— Хочу, щоб Поліна кохала мене! — вигукнув він уранці, з невимовною тугою дивлячись на талісман. Шкіра не ворухнулась — вона неначе втратила здатність стискатися. Звичайно, вона не могла здійснити вже здійснене бажання.

— А! — крикнув Рафаель, відчуваючи, що він ніби скидає з себе свинцевий плащ, який він носив з того самого дня, коли йому подаровано талісман.— Ти одурив мене, ти не коришся мені, угоду порушено. Я вільний, я житиму. Отже, все це було лихим жартом?

Вимовляючи ці слова, він не смів вірити своєму відкриттю. Він одягся так само просто, як одягався в давні дні, й вирішив дійти пішки до своєї колишньої оселі, пробуючи думкою перенестись у ті щасливі часи, коли він безбоязно віддавався шалові жадань, коли ще не звідав усіх земних насолод. Він ішов і бачив перед собою не Поліну з "Сен-Кантена", а вчорашню Поліну, ідеал коханої, що так часто являвся йому в мріях, молоду, розумну, сповнену любові дівчину з мистецькою натурою, здатну зрозуміти поета й поезію, до того ж дівчину, що живе в розкошах; одне слово — Феодору, але тільки з прекрасною душею, або Поліну, але вже графиню й мільйонерку, як Феодора. Коли він опинився коло стертого порога, на розколотій плиті коло дверей старого будинку, де він стільки разів упадав у розпуку, з зали вийшла стара жінка й спитала:

— Чи це ви пан Рафаель де Валантен?

— Так, тітусю,— відповів він.

— Пам'ятаєте вашу давню квартиру? — провадила вона.— Вас там дожидають.

— Дім ще орендує пані Годен? — спитав Рафаель.

— Та що ви, пане! Пані Годен тепер баронеса. Живе в чудовому власному домі, за Сеною. Чоловік її повернувся. Скільки грошей привіз!.. Кажуть, вона могла б купити весь квартал Сен-Жак, якби захотіла. Вона подарувала мені все майно, яке є в домі, й задарма відступила контракт до кінця терміну. Добра жінка все-таки. І така сама проста, як була.

Рафаель хутко піднявся до себе в мансарду і, коли ступав на останні сходинки, почув звуки фортепіано. Поліна чекала його; на ній було скромне ситцеве платтячко, але з його крою, з капелюшка, рукавичок, шалі, недбало кинутих на ліжко, видно було, яка вона багата.

— Ах! Ось і ви, нарешті! — вигукнула вона, повернувши голову й підводячись назустріч йому в пориві наївної радості.

Рафаель підійшов і сів поруч Поліни, залившись рум'янцем, збентежений, щасливий; він мовчки дивився на неї.

— Нащо ви покинули нас? — спитала Поліна і, червоніючи, опустила очі.— Що з вами сталося?

— Ох Поліно! Я був дуже нещасний, та й досі я такий.

— Ой,— зітхнула вона зворушено.— Вчора я зрозуміла все. Бачу — ви добре одягнений, наче багатий, а насправді — ану, признавайтесь, пане Рафаелю, все як і було, правда?

На очі Валантенові навернулись непрохані сльози, він вигукнув:

— Поліно! Я...

Він не договорив, у очах його світилась любов. Погляд був сповнений ніжності.

— О, ти кохаєш мене, ти кохаєш мене! — вигукнула Поліна.

Рафаель тільки нахилив голову — він не міг промовити й слова.

І тоді дівчина взяла його за руку, стиснула її в своїй і заговорила, сміючись і плачучи воднораз:

— Багаті, багаті, щасливі, багаті! Твоя Поліна багата... А мені... мені треба тепер бути бідною. Скільки разів я казала собі, що за саме лише право сказати: "Він мене кохає",— я віддала б усі скарби світу! О мій Рафаелю! В мене мільйони. Ти любиш розкіш, ти будеш задоволений, але ти повинен любити й мою душу, вона повна любові до тебе! Ти знаєш, мій батько повернувся. Я багата спадкоємиця. Батько й мати віддали мою долю в мої руки. Я вільна, розумієш?

Рафаель тримав Поліну за руки і, ніби в нестямі, так палко, так жадібно цілував їх, що ті поцілунки схожі були на корчі. Поліна відняла руки, поклала йому на плечі й притягла його до себе; вони обнялись, пригорнулись і поцілувалися з тим солодким і святим запалом, вільним від усіх поганих думок, яким буває позначений тільки один цілунок, перший, той, яким дві душі беруть одна одну у владу.

— Ох! — зітхнула Поліна, падаючи на стілець.— Я не можу без тебе жити... Не знаю, звідки взялось у мене стільки відваги,— додала вона, почервонівши.

— Відваги, Поліно? Ні, тобі боятись нема чого, це не відвага, а кохання, справжнє кохання, глибоке, вічне, як моє, правда ж?

— О, говори, говори, говори! — сказала вона.— Твої уста були так довго німі для мене!

— То ти мене кохала?

— О Господи! Чи я кохала? Знав би ти, скільки разів я плакала, прибираючи твою кімнату, горюючи через те, що ми з тобою вбогі. Я ладна була продатись демонові, аби лиш розвіяти твій смуток. Тепер, мій Рафаелю, адже ти мій: моя оця прекрасна голова, моїм стало твоє серце! О так, надто серце, оте вічне багатство!.. На чому ж я спинилася? — сказала вона.— А, так! У нас три-чотири мільйони. Може, п'ять. Якби я була бідна, мені, мабуть, дуже хотілось би носити твоє ім'я, щоб мене називали твоєю дружиною, а тепер я б віддала за тебе весь світ, залюбки була б довіки твоєю служницею. І ось, Рафаелю, пропонуючи тобі своє серце, себе й своє багатство, я все ж даю тобі не більше, ніж тоді, коли поклала сюди — вона показала на шухляду столу,— монету в сто су. О, якого болю завдала мені тоді твоя радість!

— Нащо ти багата? — вигукнув Рафаель.— Нащо в тебе немає марнолюбства? Я нічого не можу зробити для тебе!

Він аж руки заломив від щастя, від розпачу, від кохання.

— Я тебе знаю, небесне створіння, коли ти станеш маркізою де Валантен, ні титул мій, ні багатство не будуть для тебе варті...

— Однієї твоєї волосинки! — докінчила вона.

— У мене теж мільйони, але що тепер для нас багатство. Моє життя — ось що я можу тобі подарувати, візьми його!

— О, твоє кохання, Рафаелю, для мене дорожче від цілого світу! Як, твої думки належать мені? Тоді я найщасливіша зі смертних.

— Нас можуть почути,— зауважив Рафаель.

— О, тут нікого нема! — сказала вона, грайливо стріпнувши кучерями.

— Іди ж до мене! — закричав Рафаель, простягаючи до неї руки.

Вона впала йому на коліна й охопила руками його шию.

— Обійміть мене за всі прикрощі, яких завдали мені, за всі муки, що я терпіла через ваші радощі, за всі ночі, що я просиділа, розмальовуючи віяла...

— Віяла?

— Коли вже ми багаті, золото ти моє, я можу сказати тобі все. Ох дитино! Як легко дурити розумних людей! Хіба ж могли в тебе бути двічі на тиждень білі жилети й свіжі сорочки за три франки на місяць для пралі? А молока ти випивав удвічі більше, ніж можна було купити за твої гроші! Я дурила тебе на всьому — на паливі, на оливі, навіть на грошах. О мій Рафаелю, не бери мене за дружину,— сміючись додала вона,— я дуже хитра.

— Як же тобі вдавалося це?

— Я працювала ночами до другої години й половину заробленого на віялах віддавала мамі, а половину тобі.

Якусь хвилину вони дивились одне на одного, ошалілі від радості й любові.

— О, колись ми, мабуть, заплатимо за таке щастя якимсь страшним горем! — вигукнув Рафаель.

— Ти одружений? — спитала Поліна.— Я нікому тебе не віддам.

— Я вільний, рідна моя.

— Вільний! — повторила вона.— Вільний — і мій!

Вона стала навколішки, склала руки й молитовно звела очі на Рафаеля.

— Я боюся збожеволіти. Який ти чарівний! — провадила вона, гладячи рукою біляву голову коханого.— Яка ж вона дурна, ота твоя графиня Феодора! Яку втіху відчувала я вчора, коли всі вітали мене! Її ніколи не зустрічали так! Слухай, любий, коли я торкнулася спиною твого плеча, якийсь голос шепнув мені: "Він тут!" Я обернулась — і побачила тебе. О, я втекла, щоб не почепитись тобі на шию при всіх!

— Щаслива ти, що можеш говорити! — вигукнув Рафаель.— А в мене серце стискається. Хотів би плакати й не можу. Не забирай своєї руки. Здається, отак би довіку дивився на тебе, щасливий і вдоволений.

— Скажи ці слова ще раз, коханий!

— Що для нас слова! — відповів Рафаель, і гаряча сльоза його впала Поліні на руку.— Колись я розповім про своє кохання; тепер я можу тільки відчувати його.

— О, прекрасна душа, дивний геній, серце, яке я так добре знаю,— вигукнула вона,— все це моє і я твоя?

— Назавжди, ніжна моя душе,— схвильовано промовив Рафаель.— Ти будеш моєю дружиною, моїм добрим генієм. Твоя присутність завжди розвіювала мої прикрощі й дарувала мені розраду; тепер твоя янгольська усмішка ніби очистила мене. Я ніби заново народився на світ. Жорстоке минуле, мої жалюгідні безумства — і все це здається мені лихим сном. Я очищуюсь душею коло тебе. Відчуваю подих щастя. О, лишися тут назавжди! — додав він, побожно пригортаючи її до свого розкалатаного серця.

— Хай смерть прийде коли завгодно! — в захваті крикнула Поліна.— Я жила!

Щасливий той, хто збагне їхню радість,— вона йому знайома!

— Любий Рафаелю,— сказала Поліна, коли вже цілі години минули в них у мовчанні,— я б хотіла, щоб ніхто ніколи не входив до нашої милої мансарди.

— Треба замурувати двері, вставити у вікно грати й купити цей дім,— вирішив маркіз.

— Так, правда! — погодилась вона.