Шагренева шкіра - Сторінка 35

Хвилину помовчала й додала: — Ми наче забули шукати твої рукописи!

Обоє засміялися милим, невинним сміхом.

— Я тепер зневажаю будь-яку науку! — вигукнув Рафаель.

— А як же слава, ласкавий пане?

— Ти — моя єдина слава.

— Тобі було дуже тяжко на серці, коли ти писав оцю базгранину,— сказала вона, гортаючи папери.

— Моя Поліно...

— Атож, я твоя Поліна... То що?

— Де ти живеш?

— На вулиці Сен-Лазар. А ти?

— На вулиці Варен.

— Як далеко будемо ми одне від одного, поки...

Не доказавши, вона кокетливо й лукаво позирнула на коханого.

— Але ж ми будемо в розлуці щонайбільше два тижні,— заперечив Рафаель.

— Правда... Через два тижні ми звінчаємось.— Поліна підстрибнула, як дитя.— О, я безсерда дочка! — провадила вона.— Я не думаю ні про батька, ні про матір, ні про що на світі. Ти знаєш, любий, мій батько тяжко нездужає. Повернувся з Індії зовсім хворий. Трохи не помер у Гаврі, коли ми поїхали його зустрічати. Ох Боже! — скрикнула вона, глянувши на годинника.— Вже третя година! Я маю бути вдома: він прокидається о четвертій. Я господиня в домі, мама робить усе, що я хочу, батько на мене молиться, але я не хочу зловживати його добротою, це було б негарно! Бідолашний батько, це він послав мене вчора до Італійського театру... Ти навідаєш завтра його?

— Маркіза де Валантен виявить мені честь, пішовши зі мною під руку?

— Ключі від кімнати я заберу з собою! — оголосила вона.— Це ж палац, це наша скарбниця!

— Поліно, ще один цілунок!

— Тисячу! Боже,— сказала вона, глянувши на Рафаеля.— І так буде завжди? Мені здається — це сон.

Вони повільно спустилися сходами, потім, ідучи в ногу, разом здригаючись під тягарем того самого щастя, пригортаючись одне до одного, як двоє голуб'ят, ця дружна пара дійшла до площі Сорбонни, де стояла Полінина карета.

— Я хочу побувати в тебе,— сказала вона.— Подивитись на твою спальню, на твій кабінет, посидіти за столом, де ти працюєш. Це буде як давніше,— зашарівшись, додала вона.— Жозефе,— звернулась вона до лакея,— я заїду на вулицю Варен, а вже потім додому. Вже чверть на четверту, а я маю бути дома о четвертій. Хай Жорж їде швидше.

І за кілька хвилин закохані вже під'їздили до Валантенової оселі

— О, яка я рада, що оглянула тут усе! — вигукнула Поліна, смикаючи шовкову запону коло Рафаелевого ліжка.— Коли засинатиму, подумки буду тут. Уявлятиму собі твою милу голову на подушці. Скажи, Рафаелю, ти ні з ким не радився, коли опоряджав свій дім?

— Ні з ким.

— Правда? А чи не жінка тут...

— Поліно!

— О, я страшенно ревнива! В тебе добрий смак. Завтра ж замовлю собі таке ліжко.

Сам не свій від щастя, Рафаель обняв Поліну.

— Але мій батько! Мій батько! — сказала вона.

— Я проведу тебе, щоб довше з тобою не розлучатися! — вигукнув Валантен.

— Який ти хороший! Я боялась попросити...

— Хіба ти не життя моє?

Було б нудно до слова переповідати всю розмову закоханих, якій надають справжньої ціни тільки тон, погляд, непередаваний жест. Валантен провів Поліну додому й повернувся з найпрекраснішим почуттям, яке лишень може зазнати й знести людина тут, на землі. А коли він сів у крісло перед каміном, думаючи про раптове й цілковите справдження своїх мрій, його мозок пронизала холодна думка, як криця кинджала пронизує груди; він глянув на шагреневу шкіру — вона трохи поменшала. Він круто лайнувся рідною мовою, без будь-яких єзуїтських недомовок андуйлетської абатиси92, відкинувся на спинку крісла і втупив застиглий, невидющий погляд у розетку, що підтримувала драпрі.

— Господи! — вигукнув він.— Як! Усі мої жадання, всі... Сердешна Поліна!

Він узяв циркуль і виміряв, скільки життя коштував йому цей ранок.

— Мені лишилося всього два місяці!

Його кинуло в холодний піт, та раптом у нестямному пориві шалу він схопив шагреневу шкіру й крикнув:

— Який же я дурень!

З цими словами він вибіг із дому, добіг до колодязя в саду й кинув туди свій талісман.

— Хай буде, що буде... До біса всю цю маячню!

Отже, Рафаель віддався своєму щастю й зажив з Поліною в любові й згоді. Їхнє весілля, відкладене з причин, про які тут розповідати нецікаво, мали відсвяткувати в перших числах березня. Вони перевірили себе й уже не мали сумнівів щодо своїх почуттів, а оскільки щастя відкрило їм усю силу їхнього взаємного потягу, то на світі не було двох душ, двох натур, споріднених більше, ніж Рафаель і Поліна, коли їх поєднало кохання. Що глибше вони пізнавали одне одного, то дужче любили: з обох боків — та сама чуйність, та сама сором'язливість, та сама жага, але жага щонайчистіша, ангельська; ні хмаринки на їхньому обрії, бажання одного — закон для іншого. Обоє були багаті, могли задовольняти будь-які свої примхи — отже, ніяких примх у них не було. Дружині Рафаеля були властиві тонкий смак, почуття краси, щира поетичність, до всяких жіночих витребеньок вона була байдужа, усмішка коханого здавалась їй прекраснішою за ормузькі перли, найбагатшою окрасою її були муслін та квіти. А втім, Поліна й Рафаель уникали товариства, усамітнення здавалось їм таким чудесним, таким живлющим! Цікаві щодня бачили цю прекрасну нешлюбну пару в Італійському театрі або в Опері. Спочатку злоязикі глузували з них по вітальнях, та невдовзі вихор подій, що промчав над Парижем, змусив усіх забути про невинних коханців; до того ж про весілля вже оголосили. Це більш-менш виправдовувало їх в очах поборників моральності; та й слуги в них дібралися напрочуд скромні,— таким чином, вони не були покарані за своє щастя ніякими аж надто неприємними плітками.

Наприкінці лютого, коли досить теплі дні вже дозволяли мріяти про радощі весни, Поліна й Рафаель снідали вдвох у невеликій оранжереї, схожій на повну квітів вітальню з дверима просто до саду. Бліде зимове сонце, проміння якого пробивалося крізь ріденькі кущі, вже прогрівало повітря. Строкате листя, купи яскравих квітів, примхлива гра світлотіні — все голубило зір. Тоді як парижани ще грілися біля нудних камінів, це юне подружжя вже веселилося серед камелій, бузку та вересу. Їхні радісні обличчя видніли над нарцисами, конваліями та бенгальськими трояндами. Ця любострасна, пишна оранжерея була застелена африканською матою під колір лугової трави. На обтягнених зеленим тиком стінах не було й сліду вогкості. Меблі були дерев'яні, грубуваті на вигляд, але чудово відполіровані й чисті-чистісінькі. Поліна вмочила в каву писочок кошеняти, що скочило на стіл, принаджене запахом молока, дражнила його, то підсовуючи йому блюдце з вершками, то відсовуючи, аби розтягти гру; сміялася з кожного поруху кошеняти і витівала всякі жарти, не даючи Рафаелеві читати газету, що й так уже разів із десять випадала йому з рук. Як усе природне й щире, ця вранішня сценка дихала невимовним щастям. Рафаель прикидався заглибленим у газету, а сам позирав нишком на Поліну, що бавилася з кошеням, на свою Поліну в довгому пеньюарі, який тільки сяк-так прикривав її, на її розсипані коси, на білу ніжку з голубими жилками в чорній оксамитовій пантофельці. Вона була чарівна в цьому домашньому вбранні, чарівна, як фантастичні образи Вестолла93; схожа і на дівчину, і на жінку, скоріш навіть на дівчину, ніж на жінку, вона впивалася чистим щастям і спізнала тільки перші радощі кохання. Тільки-но, до решти поринувши в тиху замрію, забув про газету, Поліна вихопила її, зіжмакала, шпурнула в сад, і кошеня побігло за політикою, що, як і завжди, крутилася круг самої себе. А коли Рафаель, чия увага була поглинута цією дитячою розвагою, захотів читати далі й нахилився, щоб підняти газету, якої вже не було, почувся сміх, щирий, радісний, заливистий, як пташиний щебет.

— Я ревную тебе до газети,— сказала Поліна, витираючи сльози, що виступили в неї на очах від цього дитинно-веселого сміху.— Хіба це не зрада,— провадила вона, раптом знов обертаючись на жінку,— при мені захоплюватись російськими відозвами й віддавати перевагу прозі імператора Наполеона перед словами й поглядами кохання?

— Я не читав, ангеле мій, я дивився на тебе.

В цю хвилину біля оранжереї почулась важка хода садівника,— пісок рипів під його підкованими чобітьми.

— Вибачте, пане маркізе, що перешкодив вам, і, ви, пані, теж вибачте, але я приніс таку дивину, якої ще зроду не бачив. Я щойно, дозвольте пояснити, брав воду в колодязі й витяг у відрі якусь чудернацьку морську рослину. Ось вона! Бач як звикла до води: зовсім не намокла й не відвологла. Суха, наче з дерева, і не слизька зовсім. Звісно, пан маркіз ученіший за мене, то я й подумав: треба віднести, їм буде цікаво.

І садівник показав Рафаелеві невблаганну шагреневу шкіру, що вже мала не більш як шість квадратних дюймів площі.

— Дякую, Ваньєре,— сказав Рафаель,— Справді дуже цікава річ.

— Що з тобою, серце? Ти поблід! — вигукнула Поліна.

— Ідіть, Ваньєре.

— Твій голос мене лякає,— сказала Поліна,— він раптом якось дивно змінився... Що з тобою? Як ти себе почуваєш? Що в тебе болить? Ти занедужав? Лікаря! — гукнула вона.— Жонатасе, поможіть!

— Не треба, Поліно,— сказав Рафаель, уже опановуючи себе.— Ходімо звідси. Тут якісь квіти надто сильно пахнуть. Може, вербена?

Поліна накинулась на безневинну рослину, вирвала її з корінням і викинула в сад.

— Ох, серце моє! — вигукнула вона, стискаючи Рафаеля в обіймах таких палких, як їхнє кохання, і млосно-кокетливо підставляючи червоні губи для цілунку.— Як ти поблід, я зрозуміла, що не пережила б тебе: твоє життя — це моє життя. Рафаелю, ось проведи рукою по моїй спині. Там у мене ще мороз, пестощі смерті. Твої губи горять. А рука? Крижана,— додала вона.

— Пусте,— відказав Рафаель,

— А чого ж сльоза? Дай я вип'ю її.

— Поліно, Поліно, ти надто сильно кохаєш мене!

— З тобою щось негаразд, Рафаелю... Кажи, бо я однаково розкрию твою таємницю. Дай-но сюди,— сказала вона й узяла шагреневу шкіру.

— То мій кат! — вигукнув Валантен, з жахом дивлячись на талісман.

— Що ти кажеш! — жахнулась Поліна і впустила страшний символ фатуму.

— Ти кохаєш мене? — спитав він.

— Чи я тебе кохаю? Ще й питаєш!

— Тоді покинь мене, йди від мене!

Бідолаха пішла.

— Як! — зоставшись сам, скрикнув Рафаель.— У нашу освічену добу, коли ми дізналися, що діаманти — це кристали вуглецю, в добу, коли на все знаходиться пояснення, коли поліція заарештувала б нового месію, а чудеса, здійснені ним, розглядали б у Академії наук, коли ми віримо тільки в нотаріальні написи, я повірив — я! в якесь "Мене-Текел-Фарес"94? Але, свідчусь Богом, я не можу повірити, ніби вищій істоті приємно катувати добропорядну людину...