Шагренева шкіра - Сторінка 7

Ніде ми тебе не знайшли, ні серед в'язнів Сент-Пелажі, ні в Ла-Форсі. Ми ретельно обстежили міністерства, Оперу, кав'ярні, бібліотеки, префектури, журналістські бюро, ресторани, театральні фойє — одне слово, всі добрі й погані місця в Парижі; ми вже нарікали, що втратили людину так різнобічно обдаровану, щоб з однаковим правом опинитись хоч при дворі, хоч у в'язниці. Ми вже радились, чи не канонізувати тебе, як героя Липневої революції, і, слово честі, шкодували за тобою.

Рафаель дійшов із друзями до мосту Мистецтв і, не слухаючи їх, задивився з нього на Сену, каламутні води якої відбивали вогні Парижа. Над цією річкою, в яку він так недавно хотів кинутись, пророцтво старого здійснилось: година його смерті з волі фатуму відклалась.

— І ми за тобою справді шкодували! — вів далі його приятель.— Ішлося про одну комбінацію, до якої ми б тебе залучили як людину визначну, тобто людину, яка вміє не зважати ні на що. Фокус, який полягає в тому, що конституційний горіх щезає з-під королівського келиха, сьогодні, любий мій, виконується так поважно, як іще ніколи досі. Мерзенна монархія, повалена героїзмом народу, була розпусною повією, з якою можна сміятись і бенкетувати, зате Батьківщина — це сварлива й доброчесна дружина, і нам доводиться хіть-не-хіть приймати її розмірені пестощі. Влада, як ти знаєш, перейшла з Тюїльрі до журналістів, а бюджет переселився з Сен-Жерменського передмістя на Шосе д'Антен31. Та ось чого ти, може, ще не знаєш! Уряд, тобто аристократія банкірів і адвокатів, які сьогодні роблять з батьківщини те, що колись священики робили з монархії, відчули необхідність містифікувати добрих французів новими словами й старими ідеями, на взірець філософів усіх шкіл та спритників усіх часів. Ідеться про те, щоб прищепити народові королівсько-національні переконання, довівши, що він буде щасливіший, сплативши мільярд двісті мільйонів і тридцять три сантими вітчизні, представленій панами таким і таким, ніж мільярд сто мільйонів дев'ять сантимів королю, що каже "я" замість "ми". Одне слово, засновується газета, озброєна двома чи трьома сотнями тисяч франків, з метою створити опозицію, яка вдовольнить невдоволених, не зашкодивши раціональному урядові короля-громадянина32. Отож коли ми глузуємо зі свободи так само, як з деспотизму, з релігії, з безвірництва, і коли для нас вітчизна — це столиця, де ідеї розмінюються й продаються по стільки й стільки за рядок, де кожен день приносить смачні обіди й численні видовища, де кишать продажні розпусниці, де вечері закінчуються аж уранці, де кохання наймається, мов візницький екіпаж, коли Париж завжди буде найчарівнішою з усіх батьківщин — батьківщиною втіхи, свободи, розуму, гарних жінок, пройдисвітів, доброго вина, де жезл влади ніколи не відчувається надміру, бо ми стоїмо близько до тих, у кого він у руках... ми, справжні поклонники бога Мефістофеля, найнялись перефарбовувати громадську думку, перевдягати акторів, прибивати нові дошки до урядової буди, підносити ліки доктринерам, валити старих республіканців, підновлювати бонапартистів і постачати харчами центр,— при умові, що нам буде дозволено потихеньку сміятися з королів і з народів, увечері не конче дотримуватися своїх уранішніх переконань і жити веселим життям, як Панург33, або на східний лад валятися на м'яких подушках. Ми вирішили вручити тобі кермо влади від цієї макаронічно-бурлескної імперії, а тому поведемо тебе на обід, улаштований засновником згаданої газети, відставним банкіром, який, не знаючи, куди йому дівати своє золото, хоче розміняти його на дотепність. Тебе приймуть там як брата, ми проголосимо тебе королем вільнодумців, які нічого не бояться й проникливо вгадують наміри Австрії, Англії й Росії, ще перше ніж у Росії, Англії чи Австрії виникнуть ті наміри! Так, ми призначимо тебе владарем отих розумових сил, що дають світові Мірабо, Талейранів, Піттів, Меттерніхів — одне слово, всіх цих спритних Кріспінів34, що розігрують між собою долю держав, як звичайні люди розігрують у доміно чарку кіршвасеру. Ми змалювали тебе як найвідважнішого борця, що будь-коли боровся віч-на-віч з розпустою, цією принадною потворою, яку прагнуть викликати на двобій усі сильні уми, ми навіть запевняли, що їй досі не пощастило перемогти тебе. Сподіваємося, що ти не підведеш нас. Тайфер, наш амфітріон35, пообіцяв нам перевершити вбогі сатурналії36 наших мізерних сучасних Лукуллів. Він досить багатий, щоб унести велич і в дрібниці, елегантність і грацію — в розпусту. Чуєш, Рафаелю? — спитав, урвавши цей потік слів, промовець.

— Так,— відповів юнак, не стільки здивований здійсненням своїх бажань, скільки природністю, з якою перепліталися події.

Він ще не міг повірити у вплив надприродних сил, і його чудували випадковості людської долі.

— Щось ти нерадо кажеш "так", ніби думаєш про смерть свого дідуся,— зауважив один з його сусідів.

— Га? — перепитав Рафаель таким наївним тоном, що всі ті письменники, надія молодої Франції, зареготали.— Я думаю про те, друзі мої, що ми збираємося стати дуже великими негідниками! Донині ми віддавалися неподобствам між двома чарками, ми судили про життя сп'яну, ми оцінювали людей і події, перетравлюючи обід. Невинні на ділі, ми були зухвалі на словах; але відтепер, позначені розпеченим тавром політики, ми збираємось увійти в велику каторжну в'язницю й позбутись там ілюзій. Адже й тому, хто вірить тільки в диявола, дозволено шкодувати за юнацьким раєм молодості, часами невинності, де ми побожно розкривали рота перед добрим священиком, щоб причаститися святим тілом нашого спасителя Ісуса Христа. Ох, мої добрі друзі, коли ми мали стільки втіхи від своїх перших гріхів, то це тому, що не були ще позбавлені докорів сумління, які прикрашували й присмачували їх, а тепер...

— Е! Тепер...— відказав перший співрозмовник.— Тепер нам лишається...

— Що? — спитав другий.

— Злочин...

— Ось слово, високе, як шибениця, і глибоке, як Сена,— зауважив Рафаель.

— Е, ти не зрозумів мене. Я говорю про злочини політичні. Сьогодні з самого ранку я заздрю тільки життю змовників. Не знаю, чи доживе ця фантазія до завтра, але цього вечора безбарвне життя нашої цивілізації, одноманітне, як рейки залізниці, сповнює моє серце огидою! Мене ваблять такі злигодні, як ті, що їх зазнали французи, коли відступали від Москви, тривоги "Червоного корсара"37, життя контрабандистів. Оскільки у Франції вже нема ордену картезіанців, я б хотів принаймні до Ботані-бею38 — чогось ніби лікарні, призначеної для маленьких лордів Байронів, які, зіжмакавши життя, мов серветку після обіду, не мають більше чого робити — хіба що розпалити пожежу у себе в країні, прострелити собі голову, влаштовувати республіканські змови або вимагати війни...

— Емілю,— палко сказав Рафаелів сусід промовцеві-мізантропові,— якби не Липнева революція, я став би священиком, жив тваринним життям у якомусь глухому селі і...

— І щодня читав би требника?

— Так.

— Хвалько!

— Адже ми читаємо газети.

— Непогано — як на журналіста. Але мовчи, адже юрба навколо нас — це все наші передплатники. Журналістика — це, бач, релігія сучасного суспільства, і в ній є поступ.

— Який же?

— Ні первосвященики не мусять вірити, ні народ...

Розмовляючи отак, ніби славні люди, що давно вже знали "Dе viris illustribus"39, вони дійшли до одного будинку на вулиці Жубера.

Еміль був журналіст, що здобув неробством більше слави, ніж інші — удачами. Сміливий критик, дотепний і ущипливий, він мав усі чесноти, що могли вжитися з його вадами. Відвертий, глузливий, він міг у вічі сказати тисячу епіграм приятелеві, якого позаочі захищав відважно й чесно. Він глузував з усього, навіть зі свого майбутнього. Завжди без грошей, він, як усі більш-менш здібні люди, весь час перебував у якихось невимовних лінощах, а зненацька міг кинути слово, варте цілої книжки, людям, у яких не було в книжках жодного живого слова. Щедрий на обіцянки, яких ніколи не справджував, він зробив зі своєї удачі й своєї слави подушку, щоб спати на ній, таким чином ризикуючи на старість опинитись у шпиталі. Проте — за друзів готовий був на смерть, вихвалявся своїм цинізмом і, простосердий, як дитя, працював тільки з натхнення або з прикрої необхідності.

— Тут, за висловом метра Алькофрібаса40, і нам дещиця перепаде з бенкетного столу,— звернувся він до Рафаеля, показуючи на ящики з квітами, що оздоблювали зеленню сходи й сповнювали повітря пахощами.

— Я люблю передпокої, добре натоплені й оздоблені багатими килимами,— відповів Рафаель,— Це — рідкість у Франції. Тут я наче відроджуюсь.

— А нагорі будемо пити й сміятися, мій бідний Рафаелю. Та ще й як! — вигукнув Еміль.— Я сподіваюся, що ми будемо переможцями й ступатимемо по всіх цих головах.

Потім глузливим жестом показав на гостей, що входили до зали, яка сяяла позолотою, вогнями; там їх зразу обступила молодь, що вже чимось прославилася в Парижі. Про того говорили, як про новий талант, що першою своєю картиною затьмарив шедеври живопису часів Імперії. Той недавно випустив дуже яскраву книжку, просякнуту якоюсь літературною зневагою, вона відкривала сучасній школі нові шляхи. Далі скульптор, чиє суворе обличчя виказувало мужній геній, розмовляв з одним із тих молодих насмішників, які або не хочуть бачити вищості ні в чому, або визнають її в усьому. А он — найдотепніший з наших карикатуристів, з лукавим поглядом і гострим язиком; він вислухував епіграми, щоб перекласти їх на мову малюнка. Там — молодий сміливий письменник, що краще за будь-кого вмів уловити суть політичних ідей, або заіграшки виразити весь зміст творів якогось плідного письменника, розмовляв з поетом, чиї твори затьмарили б усю сучасну поезію, якби хист його був рівний його злості. Обидва намагались уникати і правди, і брехні, звертаючись один до одного з солодкими, улесливими словами. Один знаменитий музикант глузливим голосом у тональності сі бемоль утішав молодого політика, якого недавно скинули з трибуни — правда, він зовсім не забився. Молоді письменники без стилю були поруч молодих письменників без думок, прозаїки, жадібні до поетичних красот,— поруч прозаїчних поетів. Дивлячись на ці недовершені створіння, один бідний сен-сімоніст, досить наївний, щоб вірити в свою доктрину, милосердно намагався примирити їх, напевне бажаючи обернути їх у ченців свого ордену.