Шагренева шкіра - Сторінка 6

Бажай, і твої бажання здійсняться.

Але розміряй свої бажання зі своїм життям. Воно — тут. Із кожним бажанням я меншатиму, як твій вік.

Хочеш мене? Бери.

Бог тебе почує.

Хай буде

так!

— О, то ви вільно читаєте санскрит? — здивувався старий.— Може, ви подорожували по Персії чи Бенгалії?

— Ні, пане мій,— відповів юнак, зацікавлено обмацуючи символічну шкіру, таку негнучку, ніби вона була металева.

Старий торговець узяв лампу з колони, куди був поставив її, і кинув на юнака сповнений холодної іронії погляд, що ніби промовляв: "От він уже й не думає про смерть".

— Це жарт чи таємниця? — спитав молодий незнайомець.

Старий похитав головою й поважно сказав:

— Я не знаю, як відповісти вам. Я пропонував страхітливу могутність, яку дає цей талісман, людям, енергійнішим, ніж ви, як мені здається; але вони тільки посміялися з того впливу, який він нібито може справити на їхню майбутню долю, і ніхто не хотів ризикнути й укласти цю угоду, так фатально пропоновану бозна-якою силою. Я згоден з ними: я завагався, стримався і...

— І навіть не спробували? — перебив його юнак.

— Спробував? — здивувався старий.— Якби ви стояли на Вандомській колоні, чи спробували б ви кинутися з неї вниз? Хіба можна спинити плин життя? Чи міг коли хтось поділити на частини смерть? Перше ніж увійти до цього кабінету, ви надумались відібрати собі життя, але враз вас захопила ця таємниця, і ви вже забули про смерть. Дитино! Кожен ваш день хіба не ставив перед вами куди цікавішу загадку, ніж оця? Слухайте ж! Я бачив розпусний двір часів Регентства28. Як ви, я тоді був у злиднях, я жебрав на хліб; і все ж дожив до ста двох років, став мільйонером, нещастя дало мені багатство, невідання мене просвітило. Зараз я в кількох словах відкрию вам велику таємницю людського життя. Людина виснажує себе двома несвідомими діями, що вичерпують джерела її життя. Усі форми, яких набирають ці дві причини смерті, виражають двоє дієслів: хотіти й могти. Між цими двома межами людських діянь є ще одна формула, якою володіють мудреці, і я завдячую їй щастя й довгий вік. Хотіти — спалює нас, могти — руйнує; але знати дає нашому слабкому організмові змогу постійно перебувати в спокої. Отак бажання чи хотіння мертве для мене, воно вбите думкою; діяння або можливість звелися у мене до задоволення потреб мого організму. Одне слово, я зосередив своє життя не в серці, яке може розбитись, і не в почуттях, що притуплюються, а в мозку, що не зношується і переживає все. Ніякі надмірності не спустошили ні моєї душі, ні мого тіла. Тим часом я бачив весь світ. Моя нога ступала на найвищі гори Азії й Америки, я пізнав усі людські мови і жив за всяких урядів. Я позичав гроші китайцеві під заставу тіла його батька, я спав у наметі араба, поклавшись на його слово, я підписував угоди в усіх європейських столицях, я без страху лишав своє золото у вігвамі дикуна; одне слово, я здобув усе, бо вмів усе нехтувати. Єдине моє прагнення було — бачити! А бачити — хіба це не означає знати? О! Знати, юначе, хіба це не насолода подумки? Хіба це не означає відкривати саму суть факту і проникати в саму глибину його? Що лишається від матеріального володіння? Лише ідея. Судіть же самі, яке має бути прекрасне життя тієї людини, котра, спромігшись відбити всю дійсність у своїй думці, переносить джерела щастя у свою душу й здобуває тисячі ідеальних насолод, очищених від земного бруду! Думка — це ключ до всіх скарбів, вона дає радощі скупому, не завдаючи йому турбот. І ось я витав над світом, мої насолоди завжди були тільки духовними. Мої бенкети полягали в спогляданні морів, людей, лісів, гір! Я все споглядав, але спокійно, без утоми: я ніколи нічого не жадав, я тільки чекав. Я гуляв по світах, як по садку своєї оселі. Те, що люди називають прикрощами, захопленнями, прагненнями, злигоднями, смутком,— усе це для мене лише думки, які я обертаю в мрії; замість відчувати їх, я їх виражаю, я їх тлумачу; замість дозволяти їм, щоб пожирали моє життя, я їх драматизую, я їх розвиваю, я ними розважаюся, немов романами, що їх читаю внутрішнім зором. Ніколи не перевтомлювавши свого організму, я й досі тішуся міцним здоров'ям. Моя душа успадкувала всю силу, якої я не розтратив, ця голова ще й досі багатша, ніж мої крамниці. Ось де,— сказав він, ляснувши себе по лобі,— ось де справжні мільйони. Я проводжу чудові дні, бо вмію бачити минуле, я викликаю перед очі цілі країни, міста, картини океану, найпрекрасніші образи історії! Я маю уявний гарем, у якому володію всіма жінками, що їх ніколи не мав. Я часто бачу ваші минулі війни, ваші революції й міркую про них. Чи можна віддавати перевагу гарячковому, легковажному захопленню чиєюсь плоттю, більш чи менш розквітлою, чиїмись формами, більш чи менш округлими, чи можна віддавати перевагу катастрофам ваших оманливих надій перед високою здатністю створювати в душі цілий світ, перед безмірною втіхою рухатись, не знаючи кайданів і пасток часу й простору, перед утіхою осягати все, бачити все, перехилятися через край світу, щоб запитувати інші світи, щоб слухати Бога! Тут,— крикнув він гучним голосом, показуючи на шагреневу шкіру,— злиті в одне хотіння і змога! Тут ваші соціальні ідеї, ваші надмірні жадання, ваша нестриманість, ваші радощі, які вбивають, ваші болі, які змушують жити занадто напружено: адже страждання — це, можливо, тільки надміру гостра насолода. Хто може визначити ту точку, де насолода стає болем або де біль ще лишається насолодою? Хіба найяскравіше світло ідеального світу не тішить око, тоді як найлюбіші тіні світу фізичного завжди ранять його? Хіба мудрість не полягає в знанні? І що таке божевілля, як не надмір хотіння чи змоги?

— Ну що ж, хай так, я хочу жити в надмірностях,— відказав юнак, ухопивши шагреневу шкіру.

— Юначе, стережіться! — вигукнув старий з неймовірним запалом.

— Я присвятив своє життя науці й мисленню, але вони не спромоглися навіть прогодувати мене,— відповів юнак.— Я не хочу ошукуватись ані провіщенням, гідним Сведенборга29, ані вашим східним амулетом, ані вашими милосердними зусиллями, добродію, затримати мене у світі, де існування стало для мене неможливим. Так ось,— додав він, судомно стискаючи талісман у руці й дивлячись на старого.— Я хочу розкішного, царського бенкету, справжньої вакханалії, гідної наших часів, часів довершеності! Щоб мої співтрапезники були молоді, дотепні, без забобонів, веселі до безумства! Щоб вина лились одне за одним, щораз міцніші, щораз іскристіші, і щоб ми були п'яні цілих три дні! Щоб ця ніч цвіла жагучими жінками! Я хочу, щоб нас підхопила в свою колісницю, запряжену четвернею, гульня, шалена, розгнуздана, і помчала геть від нудьги цього світу, щоб кинути на незнані береги, щоб душі підносились до неба або поринали у твань, і мені дарма, чи вони підносяться, чи падають! Отож я наказую цій похмурій силі стопити для мене всі радощі в одну. Так, я хочу охопити всі втіхи неба й землі в одні останні обійми і вмерти. Ще я хочу після пиятики античних пріапей, і співів, щоб мертвих розбудили, і поцілунків, поцілунків без кінця, щоб звук їхній лунав по Парижу, як тріск пожежі, й будив подружжя, й надихав їх палючою жагою, вертаючи молодість усім, навіть сімдесятирічним!

Регіт з уст дідка залунав у вухах молодого безумця, наче пекельний рев, і владно змусив його замовкнути.

— Ви гадаєте,— сказав торговець,— що моя підлога враз розступиться, аби пропустити столи з розкішною сервіровкою і гостей з іншого світу? Ні, ні, молодий шаленцю. Ви підписали угоду, цим усе сказано. Відтепер ваші бажання будуть скрупульозно задовольнятись, але коштом вашого життя. Коло ваших днів, окреслені цією шкірою, звужуватиметься відповідно до сили й числа ваших бажань, від найскромніших до найбуйніших. Брамін, від якого я маю цей талісман, колись пояснив мені, що він діє в таємничій згоді з долею й бажаннями його власника. Ваше перше бажання дуже просте, я міг би його задовольнити, але я полишаю його здійснення подіям вашого нового життя. Адже ви хотіли померти? Що ж, ваше самогубство тільки відклалося.

Незнайомець, здивований і майже роздратований тим, що цей дивний стариган, чий напівдоброчинний намір виразно виявився в цих глузливих словах, весь час глузує з нього, вигукнув:

— Побачимо, пане мій, чи зміниться моя доля, поки я йтиму набережною. Та коли ви не кепкуєте з нещасного, я, щоб помститись за таку фатальну послугу, бажаю вам закохатись у танцівницю! Ви тоді зрозумієте щастя гульні і, може, процвиндрите всі багатства, що їх так по-філософському зберігали.

Він вийшов, не слухаючи, як тяжко зітхнув старий, перейшов усі зали і спустився сходами в супроводі пикатого продавця, що марно силкувався присвічувати йому: він біг швидко, наче заскочений на гарячому злодій. Засліплений якимсь маренням, він навіть не відчував неймовірної піддатливості шагреневої шкіри, яка, зробившись м'якою, ніби лайка, скрутилась у його шалено зціплених пальцях і помістилася в кишені його сюртука, куди він майже машинально сховав її. Вибігаючи з дверей крамниці на вулицю, він наштовхнувся на трьох юнаків, що йшли, взявшись попід руки.

— Тварюка!

— Йолоп!

Такі були вишукані привітання, що ними вони обмінялись.

— О! Це ж Рафаель!

— Чудово! Ми тебе шукаємо.

— Що? Це ви?

Ці три дружні вигуки пролунали зразу ж за лайкою, коли світло з розгойданого вітром ліхтаря освітило їхні сторопілі обличчя.

— Друже мій! — сказав Рафаелеві юнак, якого він трохи не збив з ніг.— Ходімо з нами.

— Куди?

— Ходімо, розкажу дорогою.

Хіть-не-хіть Рафаель опинився у веселому гурті друзів, що, вхопивши його попідруч, попрямували до мосту Мистецтв.

— Любий мій,— повів далі той самий юнак,— ми вже з тиждень скрізь тебе шукаємо. В твоєму високошановному пансіоні "Сен-Кантен", де, до речі, красується та сама вивіска з чорних і червоних літер, що й за часів Жан Жака Руссо, твоя Леонарда30 сказала нам, ніби ти поїхав на село. Хоча ми й не були схожі на людей, що прийшли по гроші: судових виконавців, кредиторів тощо. Та дарма! Растіньяк учора бачив тебе в Італійській опері, і ми знов наважились шукати, чи не ховаєшся ти на якомусь дереві на Єлісейських Полях або чи не пішов ночувати за два су в один з тих доброчинних домів, де сплять жебраки, спираючись на натягнені мотузки, або чи не прихистився ти більш вигідно в чиємусь будуарі.