Шалений день, або одруження Фігаро

ШАЛЕНИЙ ДЕНЬ, або

ОДРУЖЕННЯ ФІГАРО

Нам за жарти будьте вдячні, Не дошукуйтесь до дна.

З водевілю

Переклад В. Самійленка

ПЕРЕДМОВА

Я пишу цю передмову не для безплідних міркувань про те, гарну п'єсу я поставив у театрі чи ні. Час для таких міркувань вже минув. Моя мета — ретельно вивчити (а це я маю робити за будь-яких обставин), чи не написав я твору, гідного осудження.

Неможливо змусити людину створити комедію, яка була б схожа на інші. І якщо я, через, як мені здавалось, поважні причини, відійшов від надто второваного шляху, то чи слід осуджувати мене за це, як це чинили деякі критики, на підставі правил, яких я не дотримуюся? Чи припустимо друкувати наївну балаканину про те, нібито я повернув драматичне мистецтво у дитинство, тому що замислив прокласти новий шлях для мистецтва, основний та, мабуть, єдиний закон якого — розважати, навчаючи? Але не в тім річ.

Часто ми вголос лаємо п'єсу не за те, за що лаємо її у душі. Та чи інша її риса, яка справила на вас погане враження, або окреме слово, яке нас вразило, залишаються похованими у нашому серці. Язик же в цей час мститься тим, хто осуджує майже все інше. Таким чином, можна вважати, що в театрі вже встановився порядок, за яким, дорікаючи автору, ми менш за все говоримо про те, що нас насправді обурює.

Мабуть, цю подвійність комедії не зайвим було б зробити зрозумілою для всіх. Я ж здобуду з моєї комедії ще більшу користь, якщо, розглядаючи її, спроможуся привернути увагу суспільства до того, що ж саме слід розуміти під словами МОРАЛЬНІСТЬ НА СЦЕНІ.

Ми вдаємо з себе прискіпливих та витончених знавців та, як я вже десь казав, прикриваємо благопристойністю занепад моралі, в результаті чого перетворюємося на посередності, не спроможні ані розважатися, ані міркувати про те, що саме нам потрібно, перетворюємося — чи не час вже відверто це визнати? — на пихатих кривляк, які самі не знають, чого прагнуть і що їм слід любити, а що — відкидати. Ці заяложені поняття: гарний тон, гарне суспільство, які ми вживаємо не розбираючись і сенс яких настільки розтяжний, що невідомо, де їх точні межі погано вплинули на ту щиру та непідробну веселість, якою відрізняється гумор нашого народу від будь-якого іншого гумору.

Додайте до цього настирливе зловживання іншими високими поняттями, як-от благопристойність та чистота моралі — поняттями, які надають такої ваги, такої значущості розмірковуванням наших театральних критиків, що ці критики впали б у відчай, якби їм було заборонено застосовувати таке мірило до всіх драматичних творів, і ви • матимете деяке уявлення про те, що саме сковує натхнення, лякає авторів та наносить смертельного удару мистецтву інтриги. А тим часом відберіть у комедії це мистецтво, і залишаться лише вимучені гостроти, а сама комедія довго на сцені не протримається.

Нарешті, до всіх бід, усі прошарки суспільства домоглися того, що всі автори вже не можуть викривати їх у своїх драматичних творах: не можливо зіграти расінівських "Сутяг", щоб не почути від Данден, Брідуазонів та навіть від більш освічених людей, що немає вже більше ні моральності, ні поваги до влади.

Зараз лише спробуйте написати "Тюркаре", і на вас миттю зваляться різні збори, податі, побори, податки та мита. Всі, хто через свої професійні обов'язки має стягувати їх, негайно накинуться на вас. Втім, у наш час для "Тюркаре" навіть й образів не знайшлося б. Але якщо і надати "Тюркаре" інших рис, його все одно спробували б не пропустити.

Спробуйте знов вивести на сцену мольєрових нестерпних, маркізів та боржників — ви відразу налаштуєте проти себе вище та середнє, нове та старе дворянство. Мольєрові "Вчені жінки" збурили б наші скарбниці жіночої премудрості. А хто той спритний обліковець, який зможе вирахувати силу та довжину важеля, який у наш час міг би підняти великого Тартюфа на висоти театральних підпурків? Ось чому автор комедії, покликаний начебто розважати, але й, водночас, освічувати публіку, змушений, замість того, щоб вести інтригу на свій розсуд, нанизувати одну неймовірну пригоду на іншу, блазнювати; замість того, щоб від душі тішитися, і — боячись нажити собі безліч ворогів, жодного з яких він під час створення свого твору ні разу не бачив, — шукати образи поза межами суспільства.

Отже, я дійшов до висновку, що як тільки якийсь сміливець не наважиться скинути увесь цей пил, то у найближчому майбутньому наші нудні п'єси набриднуть французькому народові і він повернеться до непристойної комічної опери, а то й навіть більше того: на бульвари, до сморідного збіговиська балаганів, цього сорому для всіх нас — туди, де благопристойна вільність, яку вигнали з французького театру, перетворюється на шалену розгнузданість, де юнацтво набирається всіляких безглуздих грубощів, і де воно разом з моральним відчуттям втрачає смак до всього благопристойного, а разом з цим і до зразкових творів великих письменників. Я захотів стати таким сміливцем, і якщо в своїх творах я не виявив великого таланту, то принаймні мій намір проявляється повсюди.

Я вважав, вважаю і зараз, що без гострих ситуацій в драматичній дії, ситуацій, які постійно породжуються соціальною різницею, не можна досягти на сцені ні високої патетики, ні глибокої повчальності, ні справжнього та благодійного комізму. Автор трагедій вільний у виборі засобів: він настільки сміливий, що припускає жахливий злочин, змови, захват влади, вбивства, отруєння та кровозмішання в "Едипі" та "Федрі", братовбивство в "Вандомі", батьковбивство у "Магометі", царевбивство в "Макбеті" тощо. Менш відважна комедія не перебільшує сутичок, бо картини, які вона зображує, взяті з реального життя суспільства та з наших характерів. Але хіба можна таврувати скнарість, не вивівши на сцену огидного скупаря? Хіба можна викрити лицемірство, не зірвавши маски, як це зробив у "Тартюфі" Оргон, з огидного лицеміра, який збирався одружитися з його дочкою і, водночас, задивлявся на його дружину? Або залицяльника, не зіткнувши його з цілим роєм спокусниць? Або відчайдушного гравця, не оточивши його шахраями, якщо тільки він сам тепер вже не належить до цієї касти людей?

Усі ці дійові особи не такі вже й доброчесні; автор навіть не намагається видати їх за таких: він не стає на чийсь бік, він лише зображує їх вади. Але хіба тільки тому, що лев лютий, вовк ненажерливий і ненаситний, а лисиця хитра і лукава, байка втрачає свою повчальність? Якщо автор спрямовує її проти дурня, який захоплюється славослів'я-ми, то з дзьоба ворони сир поціляє точнісінько в лисицю, а повчальний зміст байки не викликає жодних сумнівів. Якби він спрямував її проти ницого підлесника, то закінчив би свою притчу так: "Лисиця сир схопила й проковтнула, проте отруєним був сир". Байка — це швидка комедія, а будь-яка комедія є довгою байкою: різниця між ними полягає у тому, що в байці тварини наділені розумом, в комедії ж люди часто перетворюються на тварин, та ще й на злих тварин.

Коли Мольєр, якому так дошкуляли дурні, нагороджує Скупаря марнотратним та розпусним сином, який краде в нього скриньку і кидає йому в лице образи, то звідки ж він виврдить мораль: з чесноти чи з пороку? А втім, яка йому справа до всіх цих другорядних понять? Його мета — виправити вас. Тодішні літературні пліткарі та донощики поспішали пояснити шановній публіці, наскільки все це жахливо! Всім також відомо, що проти нього повстали сановиті заздрісники, або, точніше, заздрісні сановники. Зверніть увагу, як суворий Буало у своєму посланні до великого Расіна мстить за свого покійного друга, згадуючи такі подробиці:

Неосвіченість та Пиха з презирством в очах

В каптанах оксамитових та мереживному вбранні

Сідали в перший ряд — ми всі їх бачили, —

Презирливим кивком ганьблячи кожний вірш,

Там командор бурчав, що в п'єсі нема такту,

Та вибігав маркіз посеред акту,

А якщо у п'єсі йшлося про ханжів,

То автора слід до страти присудити на вогні,

Та врешті-решт якийсь маркіз надто спритний

За жарти над двором тортурами жорстокими погрожував.

Людовік XIV був великим заступником мистецтв: якби в нього не було такого витонченого смаку, наша сцена не побачила б жодного твору Мольєра. І все ж таки у проханні на ім'я короля цей драматург-мислитель гірко скаржиться, що викриті ним лицеміри, щоб помститися, повсюди називають його розпусником, нечестивцем, безбожником, демоном у людській подобі, і все це друкувалось з ДОЗВОЛУта СХВАЛЕННЯ короля, який довгий час був його заступником, але ж відтоді нічого в цьому плані не змінилося.

Однак якщо дійові особи п'єси являють собою саме втілення пороків, чи означає це, що їх слід негайно вигнати зі сцени? Що ж тоді нам залишалось викривати у театрі? Дивацтва? Так, про це варто писати, адже вони — наче мода: позбутися їх неможливо, їх можна тільки змінити.

Пороки, зловживання — ось що не змінюються. Вони лише набувають різних форм залежно від загального тону. Зірвати з пороків їх маски, виставити у їх справжньому вигляді — ось благородна мета людини, що присвятила себе театру. Навчає він, сміючись, чи плаче, навчаючись, Ге-ракліт він чи Демокріт — це його єдиний обов'язок. Та горе йому, якщо він ухилиться і не виконає його! Виправити людей можна, тільки зобразивши їх такими, якими вони є насправді. Комедія — це не брехливе похвальне слово і не пустопорожня академічна промова.

Але ми в жодному разі не повинні змішувати загальну критику, яка є однією з благородніших цілей мистецтва, з огидною сатирою, спрямованою проти особистості: перша має ту перевагу, що вона виправляє, не ображаючи. Спробуйте змусити справедливу людину, обурену жахливими зловживаннями її чеснотами, сказати зі сцени: "Всі люди невдячні", — ніхто не образиться, хоча всі подумають приблизно про одне й те ж. Оскільки невдячна людина не може існувати без благодійника, то саме цей докір встановлює рівновагу між серцями добрими та злими: всі відчувають це, і всі цим втішаються. Якщо ж гуморист відзначить, що благодійник породжує сотню невдячних, йому справедливо заперечать, що "мабуть, немає такої невдячної людини, яка бодай кілька разів не була благодійником". І це знов-таки втішає. Таким чином, найуїдливіша критика завдяки узагальненням стає плодотворною і водночас нікого не чіпляє й не ображає, тоді як сатира, спрямована проти особистості, — не просто безплідна, але й згубна, завжди ображає, і від неї нема жодної користі.