Щастя Ругонів - Сторінка 36

— Сьогодні я не люблю тебе, бачиш, як я кривляюсь. Правда, я бридка?

І вона сміялася, дивлячись, як їхні обличчя розпливаються, танцюючи на воді.

Раз якось вона страшенно розгнівалася, не знайшовши Сільвера на місці побачення; вона почекала на нього з чверть години, марно риплячи журавлем. Коли вона нарешті втратила терпець і зібралася йти, прибіг Сільвер. Побачивши його, розгнівана Мієта зняла в колодязі цілу бурю. Вона роздратовано смикала цеберку, чорна вода крутилася й плескалася об каміння. Дарма Сільвер виправдовувався тим, що тітка Діда затримала його; вона не слухала його вибачень і тільки товкла своє:

— Ти мене боляче вразив, я не хочу тебе бачити.

Бідний хлопець з розпачем дивився в темну яму, сповнену жалібного шуму, де в колишні дні його зустрічав ясний образ. Він пішов, так і не побачивши Мієти. Другого дня Сільвер прийшов на півгодини раніше, і сумно вдивлявся в колодязь і, нічого не чекаючи, думав, що зле дівча, певне, вже не прийде, коли раптом Мієта, що чатувала на нього по той бік муру, з реготом нахилилася над колодязем. Все було забуто.

У них траплялися свої драми й комедії, а колодязь у всьому цьому був за свідка. Його яскраві дзеркала й мелодійна луна сприяли розквіту їхньої ніжності. Їм здавалося, що колодязь живе чудним життям, і вони наповняли його своєю молодою любов'ю; і довго ще після того, як припинилися їхні зустрічі біля колодязя, Сільвер, тягнучи щоранку воду, весь час сподівався побачити Мієтине усміхнене обличчя в тремтячій півтемряві, що тамувала в собі ту радість, яку вони навіяли йому.

Цей місяць розквіту їхньої дитячої ніжності врятував Мієту від її німого розпачу. Любов і щаслива дитяча безтурботність повернулися до неї, а ці почуття мало не заглушила в ній та ненависна самотність, що в ній вона перебувала і що її так тяжко гнітила. Тепер дівчинка знала, що хтось любить її, що вона вже не самотня на світі, і ця певність допомагала їй легше виносити переслідування Жюстена й хлопчаків передмістя. В серці їй бриніла тепер пісня, що забивала їхнє гигикання. Про свого батька вона думала тепер з тихим жалем і ніжністю і перестала мріяти про жорстоку помсту. Перше несміливе кохання проганяло злу лихоманку, як ранкова погідна зоря. Разом з тим на Мієту находило лукавство закоханої дівчини. Вона зрозуміла, що їй треба й далі заховувати вигляд німого протесту, щоб не викликати підозру Жюстена. Але, незважаючи на всі її зусилля, очі їй переповнювала ніжність, навіть коли Жюстен ображав її, вона розучилася дивитися на нього лютим і жорстоким поглядом. Він чув, як вона щось наспівує собі тихенько за сніданком.

— Еге! Ти щось дуже весела, Шантагрей, — кидав він, поглядаючи з недовір'ям на неї, наче хотів щось вивідати. — Б'юся в заклад, що ти щось накоїла.

Вона знизувала плечима, але в душі вся тремтіла зі страху, поспішаючи знову вернутись до своєї ролі, обуреної мучениці. Але хоча Жюстен і здогадувався, що в неї з'явилися якісь таємні радощі, він довго не міг прослідкувати, яким побитом його жертва вислизала від нього.

Сільвер теж був глибоко щасливий.

Щоденні побачення з Мієтою давали йому поживу до роздумів у порожні години, що він їх просиджував удома. Своє самотнє життя з мовчазною тіткою Дідою він тепер прикрашав спогадами про ранкову зустріч, відновлюючи в пам'яті найменші подробиці. Його серце було переповнене почуттям, і він ще більше замкнувся в чернецькому житті, що його вони провадили з бабунею. Сільвер любив самотні закутки, де він міг жити собі спокійно і давати повну волю своїм думкам.

О цю саме пору він жадібно взявся до читання всіх випадкових книжок, що їх понакуповував у тандитника передмістя, і ця самоосвіта привела його до своєрідної шляхетної соціальної релігії. Безладне, погано засвоєне читання, позбавлене твердого підгрунтя, малювало йому світ, а надто жінок, у світлі марноти і жагучих утіх, і це могло б збентежити йому розум, коли б серце не було заспокоєне.

Та от з'явилася Мієта, і Сільвер спочатку бачив у ній товариша, а потім — радість і мету всього свого життя. Ввечері, в тій комірчині, де він спав, повісивши лампу в головах над ліжком, Сільвер бачив Мієту на кожній сторінці старого запорошеного томика, що його він вихоплював навмання з книжкової полиці — та висіла в нього над головою — і читав побожно. Коли в книжці мова йшла про вродливу й добру дівчину, він одразу надавав їй рис своєї любої. І сам він брав участь у дії. Якщо він читав роман, то наприкінці одружувався з Мієтою або вмирав разом із нею. Коли ж то була політична стаття або трактат з політичної економії, що їм він оддавав перевагу перед романам з дивної любові напівосвічених людей до серйозного читання, йому все ж таки щастило залучити її до цієї сухої матерії, часто не зрозумілої йому самому: він вірив, що виховує в собі серце, розвиває здатність любити її, маючи на увазі час, коли вони поберуться. У своїх найфантастичніших мріях Сільвер завжди одводив місце Мієті. Ця невинна ніжність захистила його від розтлінного впливу легковажних казок вісімнадцятого сторіччя, що випадково попали йому до рук. Але Сільвер волів людинолюбні утопії, що їх винаходять у наші дні великі уми, захоплені химерою вселюдського щастя. Сільвер поринав у них укупі з Мієтою: без неї він не мислив собі ні знищення пауперизму, ні остаточної перемоги революції. То були ночі гарячкового читання, коли його напружена думка не могла відірватися від книжки; він кидав її й знову двадцять разів брався — ночі, сповнені солодкого хвилювання, що його п'янило до ранку, як заборонене вино, і йому ставало тісно в вузькій комірчині; очі різало від жовтого й косого світла лампи, але він тішився, незважаючи на те, що голова йому горіла від безсоння, складав далі проекти нового суспільства, безглузді й наївно великодушні, де народи вклонялися ідеальній жінці, втіленій в образі Мієти. Сільвер мав спадковий нахил до фанатичної віри й утопії. Нервовий розлад бабуні в ньому перетворився в постійне піднесення і поривання до всього високого й недосяжного. Самотнє дитинство, напівосвіченість сприяли розвиткові цих природних нахилів. Сільвер ще не досяг того віку, коли в людському мозку міцно закорінюється нав'язлива ідея. Ранком, освіживши голову холодною водою, він забував свої божевільні мрії, сповнені наївної віри й невимовної ніжності. І Сільвер знову робився дитиною й бігав до колодязя з єдиним бажанням: побачити усмішку своєї любої і разом з нею тішитися з радості променистого ранку. Траплялося, що Сільвер, захоплений думками про майбутнє або, просто улігши раптовому пориву, кидався до тітки Діди і цілував її в обидві щоки, а та зазирала йому в очі, ніби стурбована тим, що вони такі ясні й світяться знайомим їй щастям.

Тим часом Мієті й Сільверові набридло споглядати свої тіні. Вони вже натішилися з своєї іграшки і мріяли про повніші втіхи, що їх не міг дати колодязь. Їм хотілося чогось відчутнішого, хотілося бачитися віч-на-віч, бігати удвох луками, повертатись додому втомленими, обійнявшись і пригорнувшись одне до одного, щоб краще відчути свою дружбу. Якось уранці Сільвер запропонував Мієті простісінько перелізти через мур і гуляти з нею по Жа-Мефрену. Але дівчинка благала його не робити такої дурниці, що віддала б їх у руки Жюстенові; тоді він пообіцяв придумати якийсь інший спосіб.

Мур, що розділяв колодязь, за кілька кроків од нього круто звертав, утворюючи заглиблення, де закохані могли б сховатись од сторонніх поглядів, коли б їм пощастило туди залізти. Але ж як туди попасти? Сільвер кинув думку перелізти через мур, не бажаючи хвилювати Мієту. Але в нього виник інший таємний план: хвіртка, що Макар та Аделаїда колись прорубали за одну ніч, заціліла в занедбаному кутку просторої сусідньої садиби, її навіть забули забити. Чорна від вогкості, зелена від цвілі, з іржавим замком і петлями, вона здавалася частиною старого муру. Певно, й ключ од неї давно десь загубився. Трава, виросла на порозі, і горбок, залеглий перед ним, казали про те, що через нього вже багато літ не переступала нічия нога. Ось цього загубленого ключа й гадав знайти Сільвер. Він знав, як побожно тітка Діда зберігає реліквії минулого, даючи їм стлівати на давніх місцях. Проте він цілий тиждень марно обнишпорював цілий дім. Щоночі він крадькома пробирався до хвіртки, щоб перевірити, чи не підійде один з ключів, знайдених за день. Він перепробував більше тридцяти ключів, зацілілих, без сумніву, з часів Фуків; він знаходив їх усюди: на полицях, на дні забутих шухляд, і вже почав був зневірюватись, як раптом потрібний ключ знайшовся. Виявилось, він просто прив'язаний шнурком до ключа від надвірних дверей, що стирчав у замку, і провисів так майже сорок років. Певне, тітка Діда щоденно торкала його рукою, але не зважувалась викинути — цей болісний нагад про колишні втіхи. Пересвідчившись, що ключ справді підходить до хвіртки, Сільвер став чекати ранку, уявляючи, як здивується і зрадіє Мієта; досі він ні слова не сказав про свої шукання.

І справді, другого дня, тільки зачувши, що дівчинка поставила глек біля колодязя, він тихесенько відчинив хвіртку і швидко її розчинив, прим'явши траву на порозі. Просунувши голову, Сільвер помітив, що Мієта стоїть, нахилившись над колодязем, і вдивляється в воду, захоплена чеканням. Тоді, стрибнувши, він опинився в ніші в мурі і тихенько озвав її: "Мієто, Мієто!" Дівчина здригнулася й підвела голову, думаючи, що він сидить на мурі. Потім, побачивши, що він у Жа-Мефрені, за кілька кроків од неї, вона скрикнула від здивовання й кинулась до нього. Вони взялися за руки й дивилися одне на одного, захоплені раптовою близькістю, кожен знаходячи іншого ще вродливішим під гарячим промінням сонця. Це було в кінці серпня, в день першої пречистої; здалека відкілясь докочувався дзвін, і повітря було чисте, як буває в велике свято, ніби пройняте якоюсь світлою радістю.

— Добридень, Сільвере!

— Добридень, Мієто!

Голоси, що вимовляли їхнє звичайне ранкове вітання, лунали тепер по-новому. Закохані знали тільки відлуння своїх голосів, приглушених Луною колодязя. Тепер голоси здавалися їм дзвінкими, мов той жайворонків спів. Ой! Як же легко дихалось в цьому святковому повітрі.