Щастя Ругонів - Сторінка 37

Вони все ще трималися за руки. Сільвер стояв, прихилившись до муру, Мієта відкинулася трохи назад, обом на вустах квітла ясна умішка. Вони збиралися переказати одне одному все, що не насмілювалися довірити лункій луні колодязя, як раптом Сільвер, обернувшись на легкий шерех, зблід і випустив Мієтині руки. Він несподівано побачив перед собою тітку Діду, вона стояла випроставшись на порозі хвіртки…

Бабуня вийшла до колодязя випадково. Коли помітила в чорному старому мурові білий просвіток одчиненої хвіртки, вона відчула, як щось ударило її просто в серце. Білий просвіток здавався їй безоднею світла, що брутально вдирається в її минуле. Вона знову побачила саму себе в яскравому ранковому світлі; побачила, як вона, Аделаїда, біжить, швидко переступає поріг, гнана своєю жагою. А Макар уже там, він чекає на неї. Вона кидається йому на шию й завмирає на його грудях, а сонце тим часом сходить і разом із нею вливається через широко відчинену хвіртку, що її вона не мала часу причинити, й обгортає їх обох косим промінням. Це раптове видиво було для неї як жорстока кара, воно нещадно розбило її старечий сон, роз'ятрило палкий біль спогадів; ніколи їй не спадало на думку, що хвіртку можуть відчинити. Макарова смерть раз і назавжди замурувала її. Коли б колодязь, увесь мур провалився під землю, це не так би вразило Аделаїду. І до її здивування приєднувалося глухе обурення проти святотатної руки, що осквернила цей поріг і залишила за собою білий просвіток, — той зяяв, мов розкрита домовина. Аделаїда підступила ближче, наче якимись чарами її притягувало, і зупинилася на порозі.

Те, що вона побачила, викликало в неї прикрий подив, їй, правду мовити, казали, що садибу Фуків з'єднано з мефренівською, але вона й гадки не мала, що все її минуле могло так без сліду зникнути. Здавалося, подув вітру зніс усе, що залишалося в її пам'яті дорогого. Стара оселя, просторий сад-город з його зеленими грядками — все пропало. Ні камінчика, ні деревця не заціліло від колишніх часів. Там, де стояв її рідний дім, в якому вона зросла й який ще вчора могла уявити собі, заплющивши очі, розіслалася тепер оголена земля, широка смуга стерні, безрадісна, наче пустеля. Тепер, коли вона заплющить очі і захоче воскресити минуле, їй завжди ввижалася б ця сумна стерня, як жовтий саван, напнутий на землю, де поховано її молодість. Аделаїда дивилася на сумну, безрадісну ниву, і їй здалося, ніби серце її вмирає вдруге. Усьому край. В неї відібрано навіть видива минулого. Тепер вона шкодувала, що улягла спокусі і заглянула в білий просвіток, у двері навстіж відчинені в минулі дні. Тітка Діда збиралася вже прибити прокляту хвіртку, не намагаючись навіть дізнатися, чия зухвала рука її відчинила, коли раптом помітила Мієту та Сільвера. Побачивши закоханих, що, засоромлені, з похиленими головами, чекали на її погляд, вона затрималася на порозі й відчула ще більший сум. Стара жінка все зрозуміла. Отож, поки світу, їй судилося бачити себе й Макара, в обіймах злитих, в ранковому сонячному промінні. Хвіртка знову стала за спільницю: дорогою, второваною коханням, знов проходило кохання — вічне відродження, що обіцяє радість сьогодні і сльози в прийдешньому. Тітка Діда бачила самі сльози, і нараз її пойняло передчуття — перед нею встали Мієта й Сільвер, скривавлені, поранені в саме серце. Вся зворушена спогадами про колишні муки, що їх воскресили ці місця, тітка Діда оплакувала долю свого любого Сільвера. В усьому винна вона: аби тоді, давно, не пробила вона в мурі хвіртки, Сільвер не опинився б тут, у цьому забутому кутку, біля дівчини, не п'янів би від щастя, що дратує смерть і викликає в ній заздрість.

Трохи помовчавши, тітка Діда підійшла і взяла Сільвера за руку. Певно, вона не стала б заважати закоханим і дала б їм поговорити біля муру, коли б не почувала себе за спільницю в їхній смертоносній радості. І вона потягла за собою Сільвера. Зачувши легкі кроки Мієти, вона обернулася. Дівчинка, схопивши глек, побігла через поле. Вона тікала, радіючи, що так легко все минулося, і тітка Діда мимоволі усміхнулася, дивлячись, як вона летить через поле, мов та коза, що вирвалась на волю.

— Яка молода! — пробурмотіла вона. — Ще встигне!

Очевидячки, вона хотіла сказати, що Мієта ще встигне наплакатися й настраждатися. Потім, глянувши на Сільвера, що захоплено дивився, як Мієта біжить під яскравим сонцем, вона просто додала:

— Бережись, хлопчику, від цього вмирають!..

Більше вона нічого не промовила про цей випадок, що роз'ятрив рану їй у серці. Вона зробила собі культ з свого мовчання. І коли Сільвер увійшов у дім, вона замкнула хвіртку й кинула ключ у колодязь. Тепер вона може бути спокійна — хвіртка більше не зробить з неї спільниці. Востаннє вона подивилася на замкнуту хвіртку, радіючи, що мур став знову похмурий і непроникний. Домовину закрито, білий просвіток забито дошками, чорними від вогкості, зеленими від цвілі, що на них равлики ронили срібляні сльози.

Увечері з тіткою Дідою трапився нервовий припадок: під час нападів, що повторювалися досить часто, вона, бувало, говорила голосно, безладно, ніби в маячні. Сільвер, що підтримував її на ліжку, перейнятий гострою жалістю до цієї безталанної жінки, чув, як вона, задихаючись, говорила про митних вартівників, про постріли, про якесь убивство. Вона відбивалася, прохаючи змилосердитися, присягалася помститися. Коли приступ почав уже проходити, як завжди, її пойняв незрозумілий жах, вона тремтіла з остраху, аж зубами дзвонила, підводилася на постелі, диким поглядом озиралася по кутках і знову падала на подушку, довго зітхаючи. Без сумніву, її мордували галюцинації. Тоді обійняла Сільвера і пригорнула до себе, ніби впізнаючи онука, але потім знову почала брати його за когось іншого.

— Вони тут! — бурмотіла вона. — Бачиш, тебе хочуть схопити, тебе ще вб'ють… Я не хочу… прожени їх, скажи їм, що я не хочу. Мені боляче, коли на мене дивляться.

І вона повернулася до стіни, щоб не бачити більше людей, про яких казала. Трохи помовчавши, вона знову провадила:

— Ти тут, моя дитино? Не кидай мене… Мені здавалось, що я вмираю… Ох, навіщо пробили ми хвіртку в мурі. З того дня почалися мої страждання. Я так і знала, що хвіртка принесе нам саме нещастя. Бідні, бідні діти!.. Скільки сліз! Їх повбивають так само, наче тих собак…

Бідолашна жінка була як непритомна і вже не розуміла навіть, що з нею Сільвер. Раптом вона скочила: либонь, їй щось увижалося в ногах ліжка.

— Чому ти їх не прогониш? — кричала вона, ховаючи свою сиву голову на грудях у Сільвера. — Вони знову там. Он той з рушницею, він прицілився, він зараз стрілятиме!..

Незабаром вона заснула важким сном, яким звичайно кінчалися в неї припадки. А другого дня вона нічого не пам'ятала. Ні разу вона не згадала про той ранок, коли застала Сільвера з його улюбленою за старим муром.

Молоді люди не бачились цілі два дні. Коли Мієта насмілилася вернутися до колодязя, вони пообіцяли собі не робити більше такої дурниці. Проте після першого так нагло перерваного побачення їм страх як захотілося знову побути удвох, бачитися в якомусь затишному куточку. Сільвера уже не задовольняли радості побачення біля колодязя; щоб не засмучувати тітку Діду, він поклав собі ніколи не переходити через мур і почав благати Мієту зійтися десь в іншому місці. А втім, вона й не примушувала себе просити, бо зустріла це прохання радісним сміхом, як дівчинка, котра не думає ще ні про що заказане. Вона сміялася просто тому, що їй здавалося забавним провести шпигуна Жюстена. Закохані довго обговорювали, де б краще їм бачитися. Сільвер придумував найнеймовірніші місця: то він мріяв про далекі мандрівки, то пропонував зустрічатися опівночі на горищі Жа-Мефрену. Мієта, практичніша, знизувала плечима й обіцяла що-небудь придумати. Другого ранку вона затрималася біля колодязя тільки на одну хвилину, усміхнулася Сільверові й сказала йому, щоб він увечері годині о десятій приходив на пустирище св. Мітра. Неважко здогадатися, що Сільвер з'явився вчасно. Цілісінький день він сушив собі голову, чому це місце обрала Мієта. Його цікавість ще збільшилася, коли він вступив у вузький прохід за купами дощок аж кінець пустирища. "Мабуть, вона прийде звідси", — міркував він, дивлячись на дорогу, що провадила до Ніцци. Раптом за муром зашурхотіло галуззя і над його краєм звелася усміхнена розкуйовджена голівка, що весело кивала йому:

— А от і я!

Справді, то була Мієта. Вона, наче той хлопець, злізла на одну з шовковиць, що й тепер ще ростуть уздовж мурів Жа-Мефрену. Стрибнувши, вона опинилася на могильній плиті, що виставала з землі кінець алеї. Сільвер захоплено поглядав, як вона спускається з муру, забувши навіть допомогти їй. Він узяв її за руки й сказав:

— Яка ти спритна! Ти лазиш краще за мене.

Так вони вперше зустрілися в цьому глухому куточку, де згодом зазнали стільки щасливих годин. Від цієї зустрічі вони бачилися тут щовечора. Колодязь прислуговував їм далі тільки для того, щоб повідомляти одне одного про несподівані обставини, що перешкоджали побаченню, про зміну години, про всі маленькі новини, що їх не можна було відкладати й що здавались їм надто важливими. Той, кому треба було повідомити другого, починав хитати журавель, що його скрип було чути здалеку. Певних днів вони викликали одне одного по кілька разів, двічі-тричі на день, щоб переказати якусь абищицю; щирої радості зазнавали вони тільки вечорами в пустельній алеї. Мієта виявляла незвичайну точність. На щастя, вона спала над кухнею в комірчині, де до її приїзду зберігалися зимові запаси. Туди вели окремі сходи, отже, Мієта могла в будь-який час входити й виходити непомітно для дядька Ребюфа й Жюстена. А втім, якщо б навіть Жюстен випадково бачив, як вона повертається додому, вона одразу б вигадала якесь пояснення і подивилась би йому в живі очі шорстким поглядом, що завжди затуляв йому рота.

Які то були щасливі, теплі вечори! Стояли перші дні вересня, що в Провансі завжди ясний і сонячний. Закохані могли сходитися не раніше дев'ятої години. Мієта перелазила через мур. Скоро вона навчилася так спритно перескакувати через нього, що майже завжди сиділа на могильній плиті, коли Сільвер ще тільки простягав руки, щоб допомогти їй спуститися.