Що не день, то субота - Сторінка 9

А то що спільного між калиною на городі і нашою Крістіною чи Тімом? Ну от, наприклад, я беру... гм... я беру...

Суботик умить зримував:

– Якусь Мару!

І зразу почав декламувати:

Десь, колись, сто років тому

Мара стала перед домом,

Чапля тихо підлетіла...

– І що ж вона зробила? – запитала дівчинка в круглих окулярах з третьої парти.

– А це вже ти сама придумай! – сказав Суботик.

– Ага, ось воно що! – зрозуміла дівчинка. – Гаразд:

Чапля тихо підлетіла,

Марі голову розбила.

– Яка жорстокість! – вигукнула її сусідка по парті. – Виходить, що історії кінець.

– Ні, так не годиться! – сказав Суботик. – Ти можеш перевіршувати цей рядок?

– Звичайно! – сказала дівчинка в круглих окулярах. – Слухайте:

Чапля тихо підлетіла,

Мару в кухню закотила.

– Дуже добре! – похвалив дівчинку Суботик. – Тепер Мара в кухні. Ну, а що далі?

А в тій кухні була риба...–

мовила дівчинка, а інші діти гуртом продекламували наступний рядок:

І Мара до риби диба.

Ще одна дівчинка запропонувала:

Але тут з’явився тхір...

А її сусід по парті продовжив:

І веде Мару надвір.

– Тут щось не те, – втрутився Суботик. – Насилу-насилу ми втягнули Мару в кухню, а тхір чи то знічев’я, чи з доброго дива виводить її знову надвір! Хто може заримувати це місце інакше?

Височенький хлопчик з останньої парти підніс руку.

– Я знаю, як можна інакше. І дуже цікаво виходить. Ось послухайте:

Але тут виходить тхір,

Загорта Мару в папір,

А тхорячий мудрий дід

Той папір кладе у лід.

У папері і в льоду...

І майже увесь клас гуртом закінчив:

Несуть Мару молоду.

Тім, якому хотілося похвалитись, що він знає багато звірів, які починаються на одну і ту саму літеру, продекламував:

А баран, бізон і бик...

І тоді хтось гордовито проказав дальший рядок:

Кладуть Мару в черевик.

Здавалося, тепер, коли Мара вже загорнена в папір і похована в черевику, вірш має закінчитися. Та Суботик знайшов, як продовжити його, і продекламував далі:

Але дві старі ворони

Взяли Мару в оборону

І з сердитим кар-кар-криком

Тягнуть її з черевика.

– Ну, а далі що? – спитала Крістіна. – Адже ми не можемо знову запхати Мару в черевик!

– Ні, звичайно, але можна придумати щось інакше, – сказав Суботик. – Ось послухайте:

Почали усі кричати,

Щоб Мару розмалювати,

А бруднулі-поросята

Кинулись її кусати.

Кіт-котисько прездоровий

Дряпонув Мару до крові.

Далі одна з дівчаток продовжила:

Навіть крихітний слимак...

Усі замовкли й замислились. Ніхто не міг добрати путящої рими.

Нарешті Суботик звернувся до дівчинки, яка запропонувала останній рядок:

– Ти вигадала надто важкий рядок. Ніхто не може дібрати до нього рими.

– А от я можу, – сказала та сама дівчинка. – Просто я хотіла побачити, чи спаде комусь із вас на думку щось краще.

І вона продекламувала:

Навіть крихітний слимак

Приєднавсь до розбишак.

Але що про те казати –

Він умів лише лизати.

– Бідній нашій Марі що далі, то гірше! Спершу її кусали, тоді дряпали і нарешті почали лизати.

– А буде ще й не те! – вигукнув один хлопчик. – Я знаю, як віршувати далі:

Тут вискакує стоніжка

І в Мару шпурляє ліжко.

– Час нам уже закінчувати цього вірша, – рішуче оголосив Суботик. – Давайте придумаємо йому кінець.

Діти замислилися. Нарешті одна дівчинка запропонувала:

А їжак останнім був –

Мару в дзеркало метнув.

– Ні! Ні! – загукали всі навперебивки. – Це поганий кінець.

Але ніхто не міг придумати нічого путнього. Нарешті Суботик сказав:

– Якщо ніхто з вас не може нічого придумати, я сам розкажу, що врешті сталося з Марою:

В дзеркало Мара вліта,

Та Мара уже не та...

Диво дивне стало там –

В дзеркалі сидів АРАМ!

– Арам? – запитали діти. – А що це таке?

– А от послухайте далі, – таємниче мовив Суботик. – І, може, ви самі здогадаєтесь.

Він повторив останній рядок:

В дзеркалі сидів Арам!

А тоді продекламував далі:

– Тю! – сказали два бики. –

Дзеркало міня боки,

Все у ньому навпаки,

Ми икиб, а не бики...

От тоді пішли надвір

Кіт, бики, стоніжка, тхір,

Дві ворони, їжаки,

Поросята й слимаки,

Бо ніхто не знав до ладу,

Як Араму дати раду.

– Молодець, Робінзоне! – похвалив учитель Суботика й підвівся. – А тепер, діти, ідіть додому. Дзвоник уже давно продзвонив.

Трохи згодом Суботик неквапом прийшов додому і постукав у вікно до пана Пляшкера.

Пан Пляшкер відчинив вікно, подивився, чи нікого нема поблизу, і втяг Суботика до кімнати.

– То ти справді був у школі? – запитав він.

– Аякже, тату!

– А ти вчився в багатьох учителів? – запитав пан Пляшкер.

– Так, у багатьох...

– І хто ж з-поміж них виявився найкращий?

– Найкращий? – перепитав Суботик і замислився. – Найкращий той, хто провів сьогодні урок віршування.

– Це, мабуть, був учитель мови та літератури, – сказав пан Пляшкер. – Такий високий, стрункий, з русявим чубом.

Суботик пирснув зо сміху.

– Ні, тату,– сказав він. – Це був маленький товстунчик з рудою щетиною. І, якщо я не помиляюся, на ньому був водолазний костюм.

10 травня. ЧЕТВЕР

У четвер пан Пляшкер прокинувся сам.

– Диво та й годі! – промовив він. – І будильник не дзвонить, і Суботик не співає!

Він глянув на годинник – була одинадцята година.

– А що, може, заспівати? – обізвався Суботик.

Прив’язавши пасок пана Пляшкера за рейку для гардин, він гойдався на ньому, неначе на гойдалці.

– Ой ні, не треба! – попросив пан Пляшкер, позіхаючи й потягуючись. – Як добре я сьогодні виспався!

– Мені дуже хотілося, щоб ви добре виспались,– сказав Суботик, гойдаючись. – Тому я грався тихо-тихесенько.

Пан Пляшкер довго й уважно дивився на Суботика. Як він виріс! Крім того, щоденне вмивання дало свої наслідки: сині цятки майже повністю зникли з обличчя.

Пан Пляшкер знову потягнувся й спитав:

– А що ми робитимемо сьогодні?

– Можемо налити бабі Моркван води в черевики. Або дістати кілька головок сиру і грати на кухні в футбол, – запропонував Суботик. – А можна протягти мотузок від шафи до лампи й учитися танцювати на ньому. Що вам найдужче до вподоби?

– Що мені сьогодні найдужче до вподоби, я знаю. Та яке з того пуття? Чого не можна, того не можна.

– А що ж це таке? – наполягав Суботик.

– Найдужче мені хотілося б цілісінький день пролежати в ліжку, нічого не роблячи. Хіба що трохи почитати...

– А чому ж не можна? – спитав Суботик. – Адже сьогодні вам не треба йти на роботу!

– Бо так не заведено, – спробував пояснити пан Пляшкер. – Ану ж пані Моркван зайде в кімнату й побачить мене в ліжку. Що вона подумає?

– А що ж вона подумає? – здивувався Суботик. – Ну, подумає, наприклад: "Завтра п’ятниця". Або: "Вчора була середа". І навіть якщо вона подумає: "Пан Пляшкер лежить у ліжку", – то що ж тут такого?

– Мене цілий день мучитиме сумління, – зізнався пан Пляшкер.

– Сумління! Сумління! – перекривив його Суботик. – А от я можу три дні поспіль пролежати в ліжку, і мене ніщо не мучить. Хіба що нудьга. Ви просто ніколи не пробували. От залишайтеся сьогодні в ліжку і крапка! Все! Вирішено!

– А що я їстиму? – запитав пан Пляшкер.

– Що їстимете? – перепитав Суботик. – Але ж ви хотіли нічого не робити. Може, тільки трохи почитати.

– Я голодний!

– Ну, гаразд, ви матимете що їсти! Але все одно будьте в ліжку. Я добуду вам їжу.

– Гроші візьми в кишені штанів. Біжи до крамниці й купи дві тоненькі вуджені ковбаски та хліба! – сказав пан Пляшкер, якому вже починала подобатися ця ідея. – Я допоможу тобі вилізти вікном, а коли ти повернешся з крамниці, втягну назад у кімнату. І пані Моркван не здогадається, що ти був надворі.

– Е ні, так не годиться, – сказав Суботик. – Якщо ви хочете цілий день пролежати в ліжку, то мусите суворо дотримуватися постільного режиму. Ви не маєте підводитися з ліжка й висаджувати мене з вікна!

– А як же ти вийдеш надвір?

– Я сам вилізу у вікно.

– Ну, гаразд. А як ти повернешся до кімнати? Адже ти не зможеш сам влізти у вікно, якщо в руках триматимеш пакунки з їжею.

– А мені нема чого повертатися в кімнату!

– Отже, я муситиму голодувати?

– Чому голодувати? – здивувався Суботик. – Адже не я вам потрібен, а ковбаса та хліб!

– Таж я все одно муситиму підвестися, щоб узяти в тебе те й інше! – засміявся пан Пляшкер.

– Лежіть у ліжку! – наказав Суботик. – Їжа незабаром буде тут!

– Як же вона буде тут, коли ти не зможеш добутися до кімнати, а мені не можна підійти до вікна й узяти її? – запитав пан Пляшкер.

– Про це потурбується пепекаха, – відповів Суботик.

– Пепекаха? А це що таке?

– ППКХ – це Пристрій для Подавання Ковбаси та Хліба! – розшифрував Суботик. – Пе-пе-ка-ха! Одне слово, пепекаха!

– Казна-що! – сказав пан Пляшкер. – Де ж вона, ота пепекаха?

– Поки що немає. Але у вас є Суботик! – гордо сказав Суботик і вискочив з кімнати так швидко, що пан Пляшкер не встиг більше ні про що спитати.

По недовгім часі Суботик повернувся. В руках у нього була щітка з довгим держаком і маленький кошик.

– Пані Моркван не бачила мене, – запевнив він пана Пляшкера, поклав щітку й кошик на підлогу і почав порпатися в шафі.

– Навіщо ти приніс щітку? – здивувався пан Пляшкер. – Хочеш кімнату підмести?

– Та ні, тату, – засміявся Суботик. – Щітка – це частина пепекахи.

Пан Пляшкер спостерігав, як Суботик спочатку дістав із шафи черевик, потім напхав портфель важкими книжками і нарешті зняв із полиці пляшку.

– Тепер мені треба дуже довгого мотузка, – сказав Суботик. – Я тут десь цілий моток бачив. Я навіть відгриз шматок мотузка і з’їв. Було дуже смачно!

– Він, мабуть, у рюкзаку, – відповів пан Пляшкер. Його охоплювала дедалі гостріша цікавість.

– Авжеж! – вигукнув Суботик і дістав мотузок із рюкзака. – Тепер у мене є все, що треба.

Спочатку він замкнув двері кімнати. Тоді розкрутив мотузок, відкусив від нього шмат і прив’язав один кінець до люстри, а інший – до черевика. Черевик повис на люстрі, погойдуючись туди-сюди, неначе маятник.

– Дуже добре! – похвалив сам себе Суботик, узяв черевика й поклав його на ручку дверей. Тоді підставив пляшку під одну із ніжок стільця.

– Це дуже хистка споруда, – зауважив пан Пляшкер, здивовано стежачи за діями Суботика. – Ледь штовхнути – і стілець перекинеться!

– Справді? – зрадів Суботик. – Але ж це саме те, що треба!

Беручися споруджувати головну частину пепекахи, він зосередився і напружив усі свої сили. Поставив щітку держаком донизу і прихилив її до стіни, а тоді взяв портфеля, напхом напханого книжками, і висадив його на щітку.

– Ця споруда ще хисткіша, – застеріг його пан Пляшкер.