Що не день, то субота - Сторінка 8

– А коли не хочу, то не співаю! І це правильно, бо так мені подобається.

– Прошу тебе, Суботику, піди хоч раз до школи. Я впевнений, що тоді ти думатимеш зовсім інакше!

– Що за дивне прохання?! Дивне-дивнюще! – пробурчав Суботик.

Проте одягнувся, причепурився і помчав до школи.

Коли старший учитель пан Злобер зайшов до класу, там панувало неабияке пожвавлення.

– Тихо! – гарикнув пан Злобер, неначе грім прогуркотів, і ляснув книжкою по столі.

У класі запала тиша, учні розбіглися по своїх місцях і уклякли біля парт.

– Що за галас? – грізно запитав учитель.

– У нас новачок! – відповів один з учнів.

– Він такий кумедний! – вигукнув інший учень.

– Він у своєму водолазному костюмі схожий на жабу! – додав третій.

– У нього все обличчя в чорнильних цятках! – обізвався четвертий.

– Тихо! – знову гарикнув пан Злобер. – Не всі разом!

Він суворо оглянув усіх учнів, поволі пройшовся між партами, тоді різко обернувся і пішов назад до столу. Сів і поклав перед собою свої книжки.

– Сідайте! – наказав він.

Полегшено зітхнувши, учні посідали.

Лиш тепер пан Злобер звернув свій погляд на новачка. А той увесь час спокійнісінько сидів собі за першою партою.

– Ти що, не можеш підвестися? – запитав учитель.

– Чому ж ні? – ввічливо відповів новачок і підвівся.

– Чому ти сидиш за першою партою?

– Я не сиджу за першою партою.

– Що-о-о?

– Я стою за першою партою, – серйозно пояснив новачок.

– Годі пащекувати! Сядь! – вигукнув старший учитель Злобер. – Хто тебе тут посадив?

– Я сам сюди сів!

– У нас не можна сідати, куди тобі заманеться! У класі я визначаю, хто де має сидіти! – гримнув учитель. – Негайно звільни це місце!

Новачок підвівся і став поміж партами.

– Клаусе Фрідріху Підлабуцкере, де у нас є вільні місця? – запитав учитель одного з учнів, дивлячись на нього поверх окулярів.

Клаус Фрідріх Підлабуцкер скочив на рівні ноги.

– Тільки одне місце вільне, пане старший учителю! – відрапортував він. – За першою партою!

– Гаразд, – сказав пан Злобер. – Тоді нехай новий учень сяде за першу парту.

І новачок знову сів на те саме місце. Старший учитель Злобер грізно став перед ним.

– Як тебе звати? – запитав він.

– Робінзон, – відповів новачок і засміявся. Це був Суботик.

– Припинити сміх! – наказав старший учитель Злобер і наморщив лоба.

– А чому? – здивовано запитав Суботик.

– Бо тут не можна сміятися! – заявив старший учитель.

– Чому ж ні? – заперечив Суботик. – Ось дивись. – І він засміявся так, що рот його розтягся до самісіньких вух. Усі діти також засміялися – так на них уплинув сміх Суботика.

– Тихо! – загорлав старший учитель Злобер. І не смій казати мені "ти". У твоєму віці це вже давно треба знати!

– А як же мені до тебе звертатися? – здивовано запитав Суботик.

– Мені треба казати "ви". Зрозумів?

– "Ви"? – Суботик не міг зійти з дива. – Ти хто мені, батько чи мати? Ти наче й не жінка, бо ж у штанях. Чи, може, жінка?

– Негідник! – вереснув пан Злобер. – Нахаба! Рівняти мене з якоюсь жінкою!

– А хіба жінка – це щось погане? – спитав Суботик.

– Ні, звичайно, – погодився пан Злобер.

– Чого ж ти лаєшся? – запитав Суботик.

– Ви! – гримнув пан Злобер.

– Ми лаємось? Тобто я й усі хлопці? Ні, вони не лаються. Та й я, здається, теж ні. Опріч того, коли б навіть хтось випадково й подумав, що ти жінка, то чого ти ображаєшся?

– Ви! – знову вереснув пан Злобер. – Мені Треба казати "ви", ось що! І відчепись ти від мене зі своєю жінкою!

– Ніякої жінки в мене немає, – сказав Суботик. – Я не одружений. Я ще занадто молодий...

– Годі! – урвав його пан Злобер і знеможено втупився поглядом у стелю. – Але ж ти не тільки Робінзон, – сказав він, трохи заспокоївшись. – Це ім’я. А як прізвище?

– Пляшкер! – гордо відповів Суботик.

– А чому на тобі такий кумедний костюм?

– Бо всі інші костюми на мені деруться!

– Деруться? – перепитав старший учитель пан Злобер. – Як же це вони "деруться"?

– А ось як! – відповів Суботик і, схопивши пана Злобера за рукав піджака, щосили смикнув його. Піджак роздерся. – Зрозумів тепер, як?

– Геть! – спаленівши від гніву, вигукнув старший учитель. – Негайно вийди з класу! Твоє щастя, що тепер заборонено бити учнів! А то ти в мене скуштував би різки!

– Ото було б добре! – зрадів Суботик. – Я люблю різки! Це ж смакота!

– Геть! – вигукнув пан Злобер ще голосніше. – Щоб твоєї й ноги тут не було!

– Як хочеш! – сказав Суботик і неквапом попрямував до дверей. Там він зупинився і кинув через плече: – Я й сам не залишився б у твоєму класі. Чого може навчити учитель, який уміє лише гримати на учнів, не відповідає на найпростіші запитання і забороняє сміятися?!

Добре, що Суботик устиг вчасно зачинити за собою двері. Пан Злобер схопив зі столу книжку і шпурнув у нього. Книжка вдарилась об двері, і тоді Суботик зазирнув у клас і безневинно промовив:

– Тут щось упало. Мабуть, хтось щось упустив...

І знову поспіхом зачинив двері. Він стояв у коридорі й докірливо похитував головою, дивлячись, як здригаються двері від ударів з того боку. Це пан Злобер пожбурив у двері три книжки, лінійку і портфель.

– У цьому класі надто гамірно, – сказав Суботик. – Піду пошукаю собі якийсь інший клас!

Він неквапно пройшов довгим коридором і зупинився біля дверей, із-за яких долинав голосний сміх.

– О! Це приємніше, ніж грюкіт у двері! – сказав Суботик.

Він прочинив двері і з подиву аж укляк на порозі: за вчительським столом сиділа дівчинка! Вона була не старша від інших хлопчаків та дівчаток, що вчилися в цьому класі.

– Ти ба, яка маленька вчителька! – вражено вигукнув Суботик.

Діти засміялися.

– Краще сказати: молода вчителька, а не маленька, бо я не мала як на мої роки, – пояснила дівчинка, що сиділа за вчительським столом. – А ти хто такий?

– Я новачок. Мене звати Робінзон, – відрекомендувався Суботик.

– Тоді знайди собі місце й сідай, – сказала дівчинка. – Тільки швидше, будь ласка! Нам треба проводити урок.

Суботик знайшов собі вільне місце й сів. Дівчинка тим часом пояснювала дітям, як виникають хмари. Якщо хтось із учнів чогось не розумів, вона пояснювала докладніше, а інші учні допомагали їй. Коли вона щось питала, вони дружно зводили вгору руки: кожен хотів показати, що він усе добре зрозумів.

– А чому ваша вчителька така молоденька? – пошепки запитав Суботик у свого сусіда по парті.

Той засміявся, а тоді відповів також пошепки:

– Вона не вчителька. Наш справжній учитель сидить он там, за останньою партою.

Суботик озирнувся і справді побачив за останньою партою дорослого чоловіка, що сидів серед дітей.

– Ледащо ваш учитель, от що! – сказав Суботик.

– Я тобі дам – ледащо! – вигукнув сусід по парті і тицьнув йому під п’ятачок стиснутого кулака.

– А чого ж він нічого не робить? – запитав Суботик.

– Бо ми все вміємо робити самі! Кожен, хто хоче, може бути за вчителя. І тільки якщо схибить у чомусь або не знатиме, що казати далі, йому на допомогу приходить справжній учитель і пояснює все сам. Крістіна дуже добре знає географію. Через те вона завжди веде урок, коли ми вивчаємо частини світу, різні країни й міста. Бернд уміє добре рахувати. Він допоміг усім нам вивчити таблицю множення. Отак у нас завжди. Щодня новий учитель. Усі дуже уважно слухають, ніхто ніколи не нудиться – одне слово, у школі нам весело й радісно.

– Отже, кожен може виконувати роль учителя? – спитав Суботик. – Якщо так, я теж хочу бути вчителем!

Сусід по парті підвів руку, і дівчинка за вчительським столом спитала його:

– Що таке?

– Робінзон хоче бути вчителем.

– Робінзон? – перепитала дівчинка. – Але ж я ще не скінчила пояснювати... Хто за те, щоб Робінзон був учителем?

Майже всі піднесли руки – дітям хотілось краще познайомитися з новачком.

Суботик гордо підвівся, почекав, поки дівчинка, що вела урок, сіла на своє місце за партою, а тоді сів за вчительський стіл. Він суворо оглянув усіх учнів, як це робив пан старший учитель Злобер, і гримнув:

– Ви що, не можете підвестися?

Якусь мить діти ошелешено дивилися на нього, а потім, схопившись за животи, вибухнули оглушливим реготом.

– Тихо! – заволав Суботик. Він кричав так голосно, як незадовго до того пан старший учитель Злобер.

Але це викликало ще гучніший вибух реготу. Деякі діти аж заходилися. Найдужче сміявся справжній учитель.

– Хіба я щось не так роблю? – запитав Суботик.

– Ти просто не схожий на вчителя. Вчителі так не роблять, – докірливо хитаючи головою, сказала та дівчинка, що вела урок до нього. – Вчителі ніколи не кричать на учнів. А чого ти нас взагалі хочеш навчити? Адже ж не крику.

– Ні, – знітився Суботик, – не крику. Я хотів провести урок віршування.

– Урок віршування? То ти складатимеш вірші, а ми лише слухатимемо? Таж ми помремо з нудьги!

– Ні, ми складатимемо вірші гуртом, – пояснив Суботик. – Я почну з першого рядка, а хтось інший придумає другий. Звичайно, той другий рядок має римуватися з першим. В нагороду йому надається право придумати третій рядок, а далі ще хтось повинен придумати четвертий рядок, який римується з третім. І так далі...

– Я нічого не зрозуміла, – сказала дівчинка.

– Ти все зрозумієш, коли ми почнемо віршувати! Отже, я починаю:

Мене звати Робінзоном...

– Це відомо вже давно нам, – насмішкувато вигукнула дівчинка.

– Ну, от бачиш! Дуже добре! – похвалив її Суботик. – Отже, у нас уже є два перші рядки:

Мене звати Робінзоном –

Це відомо вже давно нам!

Тепер придумай третій рядок.

– Третій? Гаразд! Я віршуватиму так само, як і ти: А мене...мене звати Крістіна...

– Хто віршуватиме далі? – запитав Суботик.

Маленький товстунчик з п’ятої парти підніс руку й гордо продекламував:

А тебе... тебе звати Крістіна,

Зацвіла на городі калина!

– Віршуй далі, – сказав йому Суботик. Товстунчик подумав трохи, а потім продекламував:

А мене назвали Тім...

Тоді руку підніс справжній учитель і, як тільки Суботик надав йому слово, продекламував:

Хто б не був ти – Том чи Тім,

– Річ же, дітоньки, не в тім.

Так не віршують великі поети.

Все це безглузді слова і куплети.

Нащо даремно морочиться з ними?

Вірш – то не ймення і навіть не рима.

– Дуже добре! – вигукнув Суботик. – Я й сам краще б не придумав. Але як нам віршувати далі, щоб виходило, як у поетів?

– Складімо віршем яку-небудь історію! – запропонував учитель. – І щоб вона була цікава й змістовна.