Щоденник Миколки Синицина

ЩОДЕННИК МИКОЛКИ СИНИЦИНА

Повість

28 травня

У мене сьогодні дуже радісний день: заняття в школі закінчились, і я перейшов до наступного класу з самими п'ятірками.

Завтра починаються канікули. Я задумав під час канікул вести щоденник. Мама сказала, що подарує мені вічну ручку, якщо я вестиму щоденник акуратно. Я купив товстий загальний зошит у синій обкладинці і поклав собі акуратно записувати в цей зошит різні цікаві випадки.

Тільки-но трапиться щось цікаве, я відразу й запишу.

Крім того, записуватиму свої думки. Думатиму про різні речі, і тільки-но спаде щось гарне на думку, я теж запишу.

Сьогодні ще нічого цікавого не трапилось. Думок теж поки що не було.

29 травня

Сьогодні також іще нічого цікавого не трапилось. І думок ніяких не було. Певно, це тому, що я весь вільний час грався у дворі з хлопцями і мені ніколи було думати.

Ну нічого. Почекаю до завтра. Може, завтра буде що-небудь цікаве.

30 травня

Сьогодні знову нічого цікавого не трапилось. Думок теж поки що чомусь не було. Прямо не знаю, про що писати! Може, мені просто вигадати що-небудь і написати? Але ж це не годиться — в щоденникові писати вигадки. Коли вже щоденник, то треба, щоб усе була правда.

31 травня

Сьогодні у нас був збір ланки. Наш ланковий Юрко Кусков сказав:

— Хлопці, ось уже почалося літо, і нас відпустили на канікули. Деякі з нас, може, думають, що влітку нічого робити не треба, лише гуляти, але це неправильно. Піонери навіть і влітку не припиняють своєї роботи, щоб не марнувати часу. Нумо придумаймо на літо якусь цікаву роботу і виконуватимемо її всією ланкою.

Ми всі замислились і стали придумувати на літо роботу. Спочатку ніхто нічого не міг придумати, потім Віталик Алмазов сказав:

— Хлопці, у нас при школі є дослідний город. Може, нам на городі працювати?

Юрко каже:

— Запізнилися: вже цю роботу друга ланка захопила. Вони вже посадили огірки, і помідори, і гарбузи.

— Тоді садімо дерева в шкільному саду, — запропонував Євгенко Шемякін.

— Спохопився! — каже Юрко. — Дерева треба напровесні саджати. І до того ж у нас усі дерева вже посаджено. Більше саджати ніде.

— Нумо всією ланкою збирати поштові марки, — сказав Федько Овсянииков. — Я дуже люблю збирати марки.

— Марки кожен окремо може збирати, а для ланки це не робота, — відповів Юрко.

— А то є ще така робота: збирати обгортки з цукерок, — сказав Гриць Якушкін.

— Іще що вигадаєш! — відповів Павлик Грачов. — Ти ще скажеш — збирати сірникові коробки! Яка від цього користь? Треба таку роботу, щоб користь була.

Ми знову посилено думали, але більше нікому нічого на думку не спадало. Юрко сказав, щоб ми ще поміркували вдома, а тоді зберемось і обговоримо, які в кого будуть пропозиції.

Вдома я не відразу став думати. Спершу я погуляв у дворі з хлопцями, потім пообідав, потім ще трішечки погуляв, потім повечеряв і ще капелинку погуляв. Тоді повернувся додому і взявся писати щоденник.

Тут мама сказала, що вже спати час, й аж тоді я згадав, що мені треба подумати про роботу влітку. Я вирішив, що думати не обов'язково сидячи. Думати можна й лежачи. Зараз я роздягнуся, ляжу в постіль і думатиму.

1 червня

Учора я ліг у постіль і став думати. Але замість того, щоб думати про роботу, я чомусь розмірковував про моря та океани: про те, які. в морях водяться кити й акули, чому кити такі великі, і що було б, якби кити водились на суші і ходили вулицями, і де б ми жили, коли б який-небудь кит зруйнував наш будинок. Тут я помітив, що думаю не про те, і відразу ж забув, про що треба думати, і задумався чомусь про коней та віслюків: чому коні великі, а віслюки маленькі, і що, можливо, коні — не те ж, що й віслюки, тільки великі; чому в коней та віслюків по чотири ноги, а в людей лише по дві, і що було б, якби у людини було чотири ноги, як у віслюка, — була б вона тоді людиною чи тоді вона була б уже віслюком; чому віслюк маленький, а хвіст у нього великий, а слон великий, проте хвіст у нього не такий уже й великий; скільки з одного слона можна наробити коней чи хоча б віслюків, і чому в слона хобот, а в людини нема, і що було б, якби в людини був хобот.

Тут я знову помітив, що думаю не про те, і. хоч як намагався думати про справу, в голову лізла сама нісенітниця. Виявляється, у мене якась уперта голова: коли мені треба думати про одне, вона обов'язково думає про інше. Я вирішив, що з такою головою краще зовсім не думати, і швидко заснув.

2 червня

Ура! Мама подарувала мені вічну ручку! Отепер я писатиму цією ручкою. Тільки от лихо: ручка є, а писати нічого! Цілу годину думав, про що писати, і нічого не придумав.

Але ж я не винен, що ніяких цікавих пригод не було.

3 червня

Сьогодні вранці я вийшов на вулицю, дивлюсь — іде Гриць Якушкін. Я питаю його:

— Куди ти йдеш?

Вій каже:

— Я йду до школи на заняття гуртка юннатів.

Я кажу:

— Візьми мене з собою.

Він каже:

— Ходімо.

Пішли ми разом і по дорозі зустріли Юрка Кускова. Він також ішов на заняття гуртка юннатів. Коли всі юннати зібрались, наша вчителька Ніна Сергіївна, яка керує гуртком юннатів, повела нас у сад і стала показувати, як побудована квітка рослин. Виявляється, у квітці є тичинки з пилком, і ось коли цей пилок потрапляє з квітки на квітку, то з такої запиленої квітки утворюється плід, а якщо пилок на квітку не потрапляє, то з неї ніякого плоду не буде. Різні комахи сідають на квіти, пилок прилипає до них, і вони його переносять з квітки на квітку. Отже, комахи допомагають збільшувати врожай, бо коли б вони пилку не переносили, то плоди не утворювалися б.

Над усе урожай збільшують бджоли, бо вони збирають на квітах мед і цілими днями літають з квітки на квітку. Тому повсюди треба ставити пасіки.

Після заняття гуртка юннатів Юрко скликав збір ланки і спитав, хто що придумав. Виявилося, що ніхто з хлопців нічого не придумав. Юрко наказав, щоб ми ще гарненько подумали, і вже хотів закрити збір ланки, аж тут обізвався Гриць Якушкін:

— Зробімо вулик і будемо розводити бджіл.

Ми всі зраділи. Нам сподобалася ця пропозиція.

— По-моєму, це діло добре, — сказав Юрко. — Бджоли приносять велику користь: вони не тільки роблять мед, а й допомагають збільшувати врожай.

— Хлопці, — закричав Павлик Грачов, — ми прославимося на всю школу! Поставимо вулик у саду, і в нас при школі буде пасіка. Вся ланка наша прославиться!

— Стривай, — сказав Юрко, — спершу треба зробити вулик, а тоді вже можна думати про те, щоб прославитися!

— А як зробити вулик? — стали запитувати всі. — Адже ми не знаємо, як його збудовано.

— Треба в Ніни Сергіївни запитати. Вона, напевно, знає, — відповів Юрко.

Ми побігли до школи, побачили Ніну Сергіївну і заходились розпитувати її про вулик.

— А чому ви цікавитеся вуликом? — запитала Ніна Сергіївна.

Ми сказали, що хочемо розводити бджіл.

— Де ж ви бджіл візьмете?

— Наловимо, — сказав Сергійко.

— Як наловите?

— Руками. Як же ще?

Ніна Сергіївна засміялася:

— Якщо ви почнете ловити бджіл по одній, то вони не житимуть у вас, тому що бджоли живуть лише великими сім'ями, і кожна бджола полетить з вашого вулика назад до своєї сім'ї.

— Як же роблять, коли хто-небудь хоче завести бджіл? — запитали ми.

— Треба купити відразу цілу бджолину сім'ю, або рій, — сказала Ніна Сергіївна.

— А де вони продаються?

— Можна поштою виписати.

— Як — поштою? — здивувались ми.

— Треба написати в яке-небудь бджолярське господарство, і звідти можуть прислати бджіл у посилці.

— А де є таке бджолярське господарство?

— Оцього я не знаю, — сказала Ніна Сергіївна. — Але я постараюся довідатись і скажу вам.

Ніна Сергіївна розповіла нам про будову вулика. Виявилося, що вулик дуже простий. Це неначе великий дерев'яний короб чи ящик з діркою. Коли в такий ящик посадити бджіл, то бджоли в ньому житимуть, будуватимуть з воску стільники і приноситимуть мед. Але стільники вони ліпитимуть прямо до стінок ящика, і мед буде важко діставати звідти. Для того, щоб мед було діставати легко, пасічники придумали ставити у вулик дерев'яні рамки з вощиною, тобто з тонкими листами воску.

Бджоли будують стільники на цій вощині, і, коли треба дістати мед, пасічник виймає рамки з готовими стільниками.

Ми вирішили з завтрашнього дня будувати вулик.

Толя Пісоцький сказав, що працювати можна буде у нього в сараї. Юрко звелів, щоб кожен із нас приніс які в кого є інструменти.

Потім я пішов додому і задумався про бджіл. От яка цікава штука! Виявляється, бджіл можна посилати поштою. До чого тільки не додумаються люди!

4 червня

Уранці вся наша ланка зібралась у Толі Пісоцького в сараї.

Віталик Алмазов приніс пилку, Гриць Якушкін — сокиру, Юрко Кусков — стамеску, обценьки і молоток, Павлик Грачов — рубанок і молоток, а я теж приніс молоток, отож у нас виявилося відразу три молотки.

— А з чого робити вулик? — запитав Сергійко.

Тут ми всі пригадали, що у нас немає дощок.

— От лихо! — сказав Юрко. — Треба дошки шукати.

— Де ж їх шукати? — кажемо ми.

— Ну, треба подивитися, може, в кого-небудь у сараї знайдуться.

Ми всі пішли шукати дошки. Обнишпорили всі сараї й горища, ніде не знайшли. Юрко каже:

— Ходімо до Галі. Може, вона нам допоможе.

Ми пішли до нашої старшої піонервожатої Галі і розповіли їй про все.

Галя сказала:

— Я попрошу в директора школи. Може, він дозволить нам узяти ті дошки, що залишилися після ремонту.

Вона поговорила з директором, і він дозволив нам узяти для вулика чотири великі дошки. Ми притягли їх у сарай, і тут у нас закипіла робота. Хто пиляв, хто стругав, хто забивав цвяхи. А Толя порядкував і кричав на всіх. Він вважає, що коли ми працюємо в нього в сараї, то він може кричати на кожного. Я навіть мало не посварився з ним через це. Потрібен був йому молоток, він і ну кричати:

— Де молоток? Щойно у мене в руках молоток був, а тепер ось кудись подівся!

— Постривай, — каже Юрко, — я тільки-но забивав цвяхи.

— Куди ж ти молоток приткнув?

— Та нікуди я його не тикав!

— От шукай тепер!

— І ти шукай.

Вони заходилися шукати молоток, але його ніде не було. Тоді всі хлопці кинули роботу й заходилися шукати молоток. Нарешті знайшли його у мене в руках.

— Чого ж ти стоїш тут, мов опудало! — напався на мене Толя. — Хіба не бачиш, що ми молоток шукаємо?

— Звідки ж я знаю, що ви цей молоток шукаєте? Здається, у нас три молотки.

— "Три молотки"! "Три молотки"! Ось спробуй познаходити їх, коли тут і одного не відшукаєш!

— Ну й нема чого тут кричати! — кажу я. — Я теж маю право забивати цвяхи.