Щоденник Миколки Синицина - Сторінка 4

Сергійко набрав у рота води і як бризне на бджолу, а Павлик тут же посипав її борошном. Борошно розкисло і обліпило бджолу з усіх боків. Бджола відразу ж заходилася зчищати з себе мокре борошно. Передніми лапками вона почистила голівку і протерла оченята, потім задніми лапками зчистила черевце й крильця. Вона дуже акуратно почистилась, тільки на спині у неї лишилось трохи мокрого борошна. Ми хотіли її ще раз обсипати, але тут бджола замахала крильцями й полетіла. Ми побігли за нею. Бджола летіла спочатку повільно, потім швидше-швидше, вилетіла з лісу й полинула через поле. Ми притьмом мчали за нею, стрибали через пні й купини, через рівчаки й канави. Потім пішли якісь грядки з капустою, і раптом перед нами постав паркан. Бджола перелетіла через нього. Ми, недовго думаючи, теж перемахнули через паркан і опинилися в якомусь саду. Навколо росли дерева, а під ними стояли якісь маленькі будиночки без вікон, без дверей, неначе собачі будки, тільки на ніжках. Біля одного будиночка стояв дідусь із білою борідкою і здивовано дивився на нас.

— Ну, що скажете? — запитав старенький, коли побачив, що ми, як бовдури, стоїмо непорушно і мовчки дивимось на нього.

— Нічого, — промимрив Павлик і поліз назад через паркан.

— Навіщо ж через паркан? Таж он хвіртка, — сказав дідусь і докірливо похитав головою.

— А я не помітив, що тут хвіртка, — відповів Павлик і зістрибнув з паркана по той бік.

Ми із Сергійком лишилися самі. Я вже думав, як би нам краще втекти — у хвіртку чи через паркан, — а дідусь запитав:

— Ви навіщо ж полізли сюди?

— Ми ненавмисне, — кажу я.

— Сюди полетіла наша бджола, а ми за нею, — відповів Сергійко.

— Ваша бджола? — здивувався дідусь. — Не може бути. Це, напевно, моя бджола.

— А хіба у вас є бджоли? — запитав я.

— Звичайно. Он у мене скільки бджіл.

Тут тільки ми збагнули, що маленькі будиночки, котрі стояли під деревами, були просто вулики. Бджоли весь час гули навколо. В повітрі стояв безупинний гул.

— Для чого ж вам потрібно було за бджолою бігати? — запитав дідусь.

Ми сказали, що хотіли простежити за бджолою і знайти дупло з дикими бджолами.

— Ви, напевно, хотіли відшукати дикий мед? — сказав дідусь.

— Ні, ми хотіли знайти бджолину сім'ю. Нам потрібні бджоли.

— Навіщо ж вам бджоли?

Ми стали пояснювати, що вирішили всією ланкою зробити вулик і розводити бджіл. Павлик побачив, що дідусь перестав сердитись і мирно розмовляє з нами. Він підбіг до хвіртки і став зазирати в неї, а тоді зовсім осмілів і підійшов до нас. Ми розповіли, як зробили пастку для бджіл і повісили в лісі. Дідусь уважно вислухав нас і сказав:

— Це ви добре діло затіяли. Бджільництво — корисне заняття. Тільки зловити диких бджіл дуже важко. Та тут поблизу їх і нема. Хіба з пасіки у кого втече рій та потрапить у вашу пастку.

— Що ж нам робити? — запитали ми жалібно.

Дідусь, очевидно, зглянувся над нами.

— Що ж, — сказав він, — я вам дам на розплід бджіл, якщо ви так полюбили це діло. Пасічники повинні виручати один одного.

Серце від радості застрибало у мене в грудях. Я думав, що дідусь відразу ж дасть нам бджіл, але він сказав:

— Приходьте наприкінці дня. У мене тут з одного вулика повинен рій вийти. Ось я й віддам цей рій вам. Тільки принесіть із собою яку-небудь скриньку чи коробку, щоб посадити бджіл.

— Можна нам принести пастку? — запитав я.

— Можна. Та не приходьте занадто швидко. Години через три-чотири приходьте, коли почне спадати спека.

Ми побігли до лісу, зняли пастку з дерева і тепер чекаємо, коли можна буде йти до дідуся. Робити мені нічого, і я. вирішив написати про все докладно, як слід.

Усе-таки, коли пишеш, час минає непомітніше. Ми ще почекаємо трохи, а тоді підемо назад до дідуся. Можливо, рій уже вилетів. А зараз іще писати більше ні про що.

Того ж дня ввечері

Нарешті у нас є бджоли! От який славний виявився дідусь! Я думав, що всі пасічники бувають злі, бо їх часто кусають бджоли, але цей пасічник виявився цілком хороший і дуже славний. Він не тільки обіцяв нам дати бджіл, а й виконав свою обіцянку.

Коли ми прийшли на пасіку, рій уже сидів у круглій дерев'яній коробці, схожій на сито. Зверху коробка була зав'язана марлею, крізь яку було видно бджіл. Леле, скільки там було бджіл! Прямо якась жива каша з бджіл.

Дідусь зняв марлю і висипав бджіл у нашу пастку, неначе крупи. Ми швидше закрили пастку і вже хотіли бігти додому, але дідусь затримав нас і розповів, як поводитися з бджолами.

Він сказав, щоб ми висипали бджіл у вулик прямо на рамки з вощиною і поставили попервах у вулик годівницю з цукровим сиропом, поки бджоли не запасли для себе меду. Для того щоб зробити годівницю, треба зварити з цукру сироп, налити його в скляну банку й зав'язати шийку шматиною. Потім банку перевернути догори дном і поставити у вулик на рамки. Сироп просочуватиметься з банки, а бджоли потроху смоктатимуть його через шматину.

Крім того, дідусь порадив нам зробити з марлі сітки, щоб надягати на голову, коли ми будемо відкривати вулик, і ще наказав нам зробити димар, щоб підкурювати бджіл димом. Бджоли бояться диму. Вони ховаються від нього у вулик і не розлітаються. Дідусь показав нам свій димар. Це така кругла бляшанка з носиком, а збоку гармошка. В бляшанку кладуть гниляки і розпалюють. Якщо натиснути на гармошку, з носика йде дим.

— Бджільництво — дуже цікаве заняття, — сказав дідусь. — Хто почне займатися бджільництвом, той уже на все життя полюбить бджіл і ніколи не кине цього діла.

— Чому? — здивувалися ми.

— Та так уже, без бджіл йому буде сумно.

Нарешті дідусь відпустив нас, і ми рушили назад. Додому ми повернулися пізно, коли вже почало смеркати. Сергійко поніс пастку з бджолами до себе додому. Ми з Павликом забігли на хвилинку додому, щоб сказати, що вже повернулись, і теж побігли до Сергійка.

Сергійкова мама стала розпитувати нас, як ми жили на дачі. Ми боялися, коли б вона не запитала про тітку Полю, бо не знали, зізнаватися нам, що ми жили в курені, чи краще не зізнаватися. Сергійко навмисне завів розповідати про дідуся-пасічника. Мама слухала, слухала, а тоді запитує:

— А як там тітка Поля поживає?

Ми побачили, що попались, і не знали, що казати, аж тут хтось постукав у двері. Це прийшла Павликова мама і сказала, щоб він ішов вечеряти. Ми полегшено зітхнули, стали показувати їй бджіл і розповідати про дідуся-пасічника. Тут Сергійкова мама знову спитала:

— Що ж ти нічого не розповів про тітку Полю?

Ми знову розгубилися, але тут знову хтось постукав у двері. Це прийшла по мене моя мама. Ми зраділи. Заходилися показувати їй бджіл і розповідати про дідуся.

Моя мама теж стала питати, як ми жили на дачі. Я кажу:

— Добре жили. Нічого собі.

— Не набридли там тітці Полі?

— Ні, здається, не набридли, — кажу я, а сам не знаю, правду я кажу чи ні.

— А до нас тітка Поля не збирається? — запитала Сергійкова мама.

— Ні, — каже Сергійко, — здається, не збирається.

— Нічого не казала про це?

— Ні, не казала.

Це він, звичайно, правду сказав, бо що могла казати тітка Поля, коли ми її не бачили! Не знаю, до чого дійшла б ця розмова, але тут знову хтось постукав. Ми полегшено зітхнули. Двері відчинились, і до кімнат зайшла сама тітка Поля. Ми роззявили від подиву роти, та так і лишилися з роззявленими ротами.

— Здрастуйте! — сказала тітка Поля.

— Здрастуйте! — відповіла Сергійкова мама. — Яким вітром до нас?

— Та ось із колгоспу йшла до міста машина, і я приїхала, — сказала тітка Поля.

Тут почалося найцікавіше. Тітка Поля простягла Сергійкові руку:

— Здрастуй, Сергієчку!

Сергійко почервонів, як варений рак.

— Здрастуйте, тітонько Полю!

— Стривайте, як це — здрастуйте? — каже Сергійкова мама. — Хіба ви сьогодні не бачились?

— Де ж ми могли бачитися? — здивувалася тітка Поля.

— Як — де? В Шишигині.

— Та я вже три дні як не була в Шишигині. Я в колгоспі працювала, в Тарасівці.

— А ви де були? — запитала Сергійкова мама.

— Ми — в Шишигині, — каже Сергійко. — Але ж будинок там було замкнено.

— А навіщо нам будинок? Ми в курені жили…

— В якому курені?

— Ну, побудували з гілля курінь і жили.

— Ага, он як! Хто ж вам дозволив у курені жити? Хіба ви не могли, додому повернутися?

Тут загомоніли всі відразу — і моя мама, і Павликова, і Сергійкова, — і я навіть не знаю, що було далі, бо моя мама сказала:

— То ось як ти слухаєшся свою матір! Ходімо-но, голубе, додому! Я, тобі покажу, як жити в курені не спитавшись!

Довелося мені цілий вечір просидіти вдома й слухати докори. Навіть бджолами не помилувався!

11 червня

Ось яке лихо трапилося сьогодні. Вранці я зайшов до Павлика, і ми разом пішли до Сергійка. Сергійко ще спав. Ми розбудили його. Він прокинувся неохоче й забуркотів на нас, бо йому снився якийсь цікавий сон і він хотів додивитися його.

— Гаразд, — кажемо, — потім додивишся. Треба вставати та саджати бджіл у вулик.

Сергійко каже:

— Ви підіть скажіть хлопцям, що ми вже дістали бджіл, а я поки що одягнуся.

— А де ж пастка?

— Пастка там, на балконі. Я її вчора ввечері поставив на балкон, щоб бджолам у кімнаті душно не було.

Ми вийшли на балкон. Дивимось… Лелечко, що діється! Дверцята пастки відчинено, бджоли з неї вилазять і розлітаються на всі боки.

— Ах ти опудало! — закричав на Сергійка Павлик. — Спить собі, а тут бджоли повтікали!

Сергійко вискочив на балкон.

— Чого ж ви дивитесь? — закричав він. — Бджоли розлітаються, а вони дивляться!

Він підбіг до пастки і закрив мерщій дверцята.

— Чого ти кричиш? — каже Павлик. — Неначе ми винні! Ти сам залишив пастку відчиненою.

— Як це я вчора не помітив, що дверцята відчинено? — каже Сергійко. — Чому ж вони відчинилися?

— Роззява! — кажу я.

— А я винен? Це все тітка Поля! Мені тут через неї прочуханка була. Зовсім не до бджіл було.

— Ну от! А тепер там, напевне, жодної бджоли не лишилося, — оказав Павлик. — Напевне, всі розлетілись.

— Може, хоч трохи лишилось, — каже Сергійко. — Треба подивитися.

Я хутчій відкрив кришку пастки, і ми втрьох заглянули в неї. У пастці виявилося ще багато бджіл. Вони почали вилазити вгору. Павлик замахав на них рукою, щоб вони лізли назад. Одна бджола вилетіла і сіла мені на руку. Я злякався, випустив кришку і затряс рукою, щоб скинути бджолу, а вона як жигоне мене! Я як закричу, як лясну бджолу рукою — і роздавив.