Шість головоломок для дона Ісидро Пароді - Сторінка 10

Я засвітив лампу і поринув у переклад "La soirée avec М. Teste"[126]. Але працювати не зміг. У сусідній кімнаті спілкувалися Монтенегро та міс Більгем. Я не зачиняв дверей: по-перше, щоб не образити міс; по-друге, щоб не задихнутися. Другі двері з моєї кімнати, як ви знаєте, виходили на господарський дворик, де завжди клубочаться дим і пара.

Раптом я почув крик, але він долинув не з кімнати міс Більгем; мені здалося, що це незрівнянний голос сеньйори Маріанни. Я помчав до тераси, долаючи коридори та сходи.

Там, на тлі сонця, яке вже майже сіло за обрій, сеньйора Маріанна з витримкою великої актриси показувала на щось абсолютно жахливе; на превеликий жаль, я це видовище ніколи не зможу стерти із пам'яті. Внизу, як і вчора, повз терасу йшло стадо биків, нагорі, як і вчора, сидів господар, який, як і вчора, спостерігав за цим повільним потоком, але цього разу бики проходили перед одним-єдиним чоловіком, і ця людина була мертва. Його хтось заколов кинджалом – крізь плетену спинку крісла.

Труп продовжував сидіти прямо, його підтримували висока спинка та бильця. І тут Ангалада нажахано зауважив, що загадковий убивця скористався кинджалом сина господаря.

– Скажіть-но, доне Форменто, як злодій міг заволодіти цією зброєю?

– Дуже просто. Хлопчисько після сварки з батьком наче сказився, він викинув весь свій костюм гаучо в кущі гортензії.

– Я так і думав. А як ви поясните той факт, що в кімнаті Англада знайшли батіг?

– Якнайзвичайніше. Біда полягає тільки в тому, що про справжні причини не можна розповісти поліції. Ви й самі можете зрозуміти з фотографії, яку я вам показував, у вкрай непостійному житті Англада був період, який умовно можна назвати "дитячим". Але навіть і нині наш борець за авторські права, геній мистецтва заради мистецтва, має незборний потяг до дитячих іграшок, хоча, до речі, це досить часто трапляється і з іншими дорослими.

4.

Дев'ятого вересня до камери двісті сімдесят три увійшли дві сеньйори в жалобі. Одна – блондинка з широкими стегнами і повними губами, інша – вдягнута більш скромно, невисока і худа, з недорозвинутими, як у школярки, грудьми і тонкими дещо закороткими ногами. Дон Ісидро звернувся до першої дами:

– Я думаю, що ви – вдова Муньягоррі.

– Ох, це велика помилка, пальцем у небо! – тоненьким голосом пропищала друга дама. – Вона лише супроводжує мене. Ця fräulein[127] – міс Більгем. Сеньйора Муньягоррі – це я!

Пароді запропонував відвідувачкам присісти на лавку, а сам примостився на розкладному ліжку. Маріанна, нітрохи не розгубившись, заговорила знову:

– Яка мила кімнатка, вона не має нічого спільного з living[128] моєї зведеної сестри – там такі страхітливі ширми! А ви, сеньйоре Пароді, я бачу, – прихильник кубізму, хоча, якщо чесно, він уже вийшов із моди. І все ж таки я б вам дуже радила переробити двері. Мені неймовірно подобається метал, пофарбований у білий колір. Міккі Монтенегро (вам не здається, що він геніальний?) наполегливо наполягав, щоб я звернулася до вас. Яке щастя, що ми застали вас на місці. Я хотіла поговорити з вами, бо розмовляти з поліцейськими – це найжахливіше жахіття, вони своїми дурнуватими питаннями мало не довели до божевілля мене і моїх слуг, цих нудних зануд.

А тепер я розповім вам, що трапилось того дня, тридцятого числа, і почну від подій із самісінького ранку. У домі були тільки Форменто, Монтенегро, Англада, я та мій чоловік – і більше нікого. Ох, як прикро, що з нами не було княгині, в неї є charme, на жаль, в Росії charme припинив існування з приходом комуністів: вони його знищили. Але уявіть собі, жіноча інтуїція, материнська інтуїція – це щось надзвичайне! Коли Консуело принесла мені сік зі слив, у мене шалено боліла голова. Але мужчини – всі дуже черстві. Спочатку я зайшла в кімнату до Мануеля, та він навіть слухати мене не хотів, бо його теж боліла голова, хоча, звісно, менше, ніж мене. Ми, жінки, а надто ті, котрі пройшли школу материнства, вміємо не піддаватися своїм слабостям. До того ж він був сам собі винен, оскільки напередодні дуже пізно ліг спати. Вони з Форменто півночі обговорювали якусь книжку. З якого такого дива він взявся обговорювати речі, в яких завжди був цілковитим профаном? Я застала кінець розмови, але відразу зрозуміла, про що йдеться. Пепе, вибачте, я маю на увазі Форменто, дуже зайнятий, бо готує до друку переклад надзвичайно популярного видання – "La soirée avec М. Teste". Щоб загал зрозумів, про що йдеться, а для того він, власне, й затіяв усю цю справу, Форменто переклав назву як "Вечір з доном Всезнайкою". Мануель, який ніколи не міг дотямити, що без любові не буває милосердя, намагався переконати його не видавати цей переклад. Він казав, що Поль Валері змушує думати інших, а притому сам не думає взагалі, тоді як Форменто стверджував, що переклад у нього вже є готовий. Я, до речі, не раз говорила в Будинку мистецтв, що було б добре запросити Валері, хай би він почитав у нас лекції. Не знаю, що там такого сталося в цей день, не виключено, що північний вітер трохи потьмарив усім нам свідомість, а особливо мені, адже я страшенно вразлива. Навіть fräulein, якщо говорити відверто, забула, яке її місце, і зчепилася з Мануелем через Пампу, що ніяк не хотів вбиратися у костюм гаучо. Ох, не знаю, не знаю, навіщо я вам про це все розповідаю – про все, що трапилося напередодні.

Тридцятого числа, після спільного чаювання, Англада, а він звик думати лише про себе і навіть не підозрює, що я ненавиджу ходити пішки, змусив мене, і це вже не вперше, показувати йому австралійський ставок. Ось ви уявіть собі: припікає сонце, хмари комах… На щастя, я змогла відкрутитися і пішла читати Жіоно[129], ви тільки не подумайте сказати мені, що вам не подобається "Accompagné de la flûte"[130]. Незвичайна книжка, під час читання буквально забуваєш про все на світі. Але я вирішила спершу підійти до Мануеля, який о цій порі завжди сидів на терасі, спостерігаючи за своїми биками. Це вже була майже шоста, я піднялася сходами для прислуги. І раптом я буквально остовпіла і сказала: "Ах!" Жахливе видовище! Я в блузці кольору лосося і в шортах від Віонне стою коло поручнів, а за два кроки від мене – Мануель, прохромлений кинджалом нашого Пампи і приштрикнутий ним до спинки крісла. На щастя, малий бігав за кошенятами і не бачив цього жахливого видовища. Надвечір він повернувся з трофеєм – приніс півдюжини котячих хвостів.

Міс Більгем додала:

– Мені довелося викинути їх до ватерклозету, вони огидно смерділи.

Але вона проговорила ці слова з майже похітливим тремтінням у голосі.

5.

Того вересневого ранку Англада охопило натхнення. Його блискучому інтелекту зненацька відкрилося минуле і майбутнє, історія футуризму і приховані інтриги, що їх дехто з hommes de lettres[131] вів за його спиною – з тим, аби він усе ж таки погодився прийняти Нобелівську премію. Коли Пароді вже було вирішив, що фонтан велемовності Англада вичерпався, поет різко змінив тему, зауваживши з лагідною посмішкою:

– Бідолашний Форменто! Чесне слово, чилійські пірати знають свою справу. Почитайте-но цього листа, шановний Пароді. Вони не хочуть друкувати його кумедний переклад із Поля Валері.

Дон Ісидро взяв аркуш і прочитав:

Вельмишановний сеньйоре!

Ми змушені повторити те, що вже писали, відповідаючи на Ваші листи від 19-го, 26-го та 30-го серпня цього року. Ми не маємо змоги оплатити витрати з видавництва: вартість гранок, оплата авторських прав на ілюстрації від Волта Діснея, привітання з Новим Роком та Великоднем іноземними мовами роблять проект нездійсненним, хіба що Ви погодитеся повністю оплатити вартість макету й покриєте витрати за зберігання продукції меблевому складу "Компресора".

Залишаємося до Ваших послуг!

За заступника керуючого справами Руфіно Хіхена С.

Трохи помовчавши, дон Ісидро заговорив:

– Цей діловий лист наче надіслано із небес. І я починаю зв'язувати кінці з кінцями. Ось тільки щойно ви з величезною насолодою розмірковували про книжки. Тепер дозвольте порозмірковувати мені. Я прочитав цей томик із гарненькими ілюстраціями: ви на двох дибах, ви у дитячому костюмчику, ви на велосипеді – і щиро посміявся. Хто б міг подумати: дон Форменто, цей красунчик із жіночними рисами і з похоронною міною – другого такого ще пошукати – зумів пречудово висміяти, ви вже мені великодушно вибачте, пихатого і бундючного йолопа. Перегляньте-но книжки Форменто, у них там всюди збиткування і глум; ви пишете "Гімни мільйонерам", а цей хлопчисько, на перший погляд, дуже ввічливий і шанобливий, – "Оди до керуючих", ви – "Записки гаучо", а він – "Записки приготувальника пташок та яєць". Знаєте, тепер я можу розповісти, як усе відбулося – від самого початку.

Що ж, спочатку була казочка про викрадені листи. Я відразу викинув цю історію з голови, бо, якщо людина щось загубила, вона не звернеться по допомогу до в'язня. Наш павич, розпустивши хвоста, стверджував, нібито листи компрометували певну даму, що між ним і тією дамою нічогісінько не було і що вони листувалися, керуючись приязню і симпатією, і тільки ними. А говорив він це лише для того, щоби я подумав, ніби ця дама – його коханка. Через тиждень після того в мене побував простодушний і довірливий Монтенегро, він сказав, що наш павич перебуває у страшній тривозі. Цього разу павич поводив себе так, наче справді щось загубив. І навіть звернувся до приватного детектива, який, на відміну від мене, поки що не встиг потрапити до в'язниці. Потім усі поїхали на віллу, де й було вбито Муньягоррі, потім дон Форменто відвідав мене – і в цей момент у мене виникли певні підозри.

Ви сказали, що у вас вкрали листи. Ви навіть натякнули, що це зробив Форменто. Ви хотіли тільки одного: щоби ці листи стали приводом для пліток, щоби поширювалися чутки – про вас і про цю даму. Потім брехня перетворилася на правду: Форменто дійсно викрав листи. Викрав, щоби їх опублікувати. Ви йому осточортіли, і після двогодинного монологу, що його ви сьогодні на мене вилили, я цілком здатен розуміти цього молодого чоловіка. Він вас так страшно зненавидів, що прихованого глуму йому виявилося замало. Він вирішив опублікувати листи, щоби вивести вас на чисту воду, тобто показати всій країні, що насправді між вами і Маріанною нічогісінько не було.