Шість головоломок для дона Ісидро Пароді - Сторінка 7

- Хорхе Луїс Борхес -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я просто впав на постіль і заснув як убитий.

За всякі значні розумові зусилля доводиться платити якусь ціну. Цілу ніч мене переслідував жахливий кошмар. Крізь сон я чув саркастичний голос Голядкіна, який раз по раз повторював: "Я не скажу вам, де діамант!" Щойно прокинувшись, я тої ж миті застромив руку до внутрішньої кишені; футляр лежав там, а в ньому – незрівнянний скарб, non pareil[96].

Я з полегкістю зітхнув і відчинив вікно.

Світло. Свіжість. Божевільний вранішній щебет птахів. Туманний світанок – такі бувають тільки у перші дні січня. Ще сонний, ще ніби загорнутий в імлаву ясу білосніжний ранок.

Від ранкової поезії я моментально повернувся до прози життя: в мої двері постукали. Я відчинив. Переді мною стояв помічник комісара Грондони. Він запитав, що я роблю в цьому купе, а тоді, не дочекавшись відповіді, запропонував пройти за ним до мого власного купе. Я завжди і всюди орієнтувався, як жайвір. Вам це, можливо, видасться дуже дивним, однак моє купе виявилося відразу поряд. Там усе було перекинуто догори дриґом. Щоправда, Грондона не повірив у щирість мого здивування. Допіру пізніше я дізнався про те, про що ви вже, звичайно, прочитали у газетах. Сеньйора Голядкіна викинули з потяга. Охоронець, який супроводжував експрес, почув його крик і здійняв тривогу. Поліцейські сіли у поїзд у Сан-Мартіні. Мене звинувачували всі, навіть баронеса, причому я впевнений, що хто-хто, а вона це робила заради помсти. Проте мушу сказати, що у цій справі спостережливість мене не підвела: доки тривала вся ця поліцейська колотнеча, я зауважив, що полковник уночі зголив бороду.

2.

За тиждень Монтенегро з'явився у виправній тюрмі знову. Дорогою, залишившись на самоті у фургоні для арештантів, він придумав не менше ніж чотирнадцять комічних історій і згадав сім акровіршів Гарсіа Лорки, щоби просвітити цими знаннями свого нового підопічного – habitué[97] камери двісті сімдесят три Ісидро Пароді; але норовливий і впертий перукар не бажав його слухати, натомість відразу ж вийняв з-під арештантської шапочки заяложену колоду карт і запропонував Монтенегро (точніше, примусив його) зіграти з ним удвох.

– Я готовий у будь-яку хвилину зіграти в карти, – зауважив Монтенегро. – У родовому гнізді моїх предків, в замку зі шпилястими башточками, що подвоюються, милуючись на своє відображення у водах Ріо Парана[98], я дозволяв собі спускатися аж до гамірного та грубого товариства гаучо і любив проводити з ними свій вільний час. Звичайно, мій особистий закон (чесна гра понад усе) зробив мене грозою найдосвідченіших картярів Дельти.

Та вже невдовзі Монтенегро, який ущент програв в обох партіях, визнав, що аж настільки проста гра не змогла повністю заполонити увагу такої людини, як він, – палкого прихильника подорожей залізницею та bridge.

Пароді, не дивлячись на нього, промовив:

– Послухайте, щоби віддячити за цей урок гри, що його я отримав від вас, – я, старий чоловік, уже не здатний позмагатися навіть із жалюгідним невдахою, хочу розповісти вам одну історію. Це історія одного дуже сміливого, але надзвичайно нещасного чоловіка, якого я безмежно поважаю.

– Я надзвичайно шаную ваші почуття, дорогий Пароді, – сказав Монтенегро з незворушним виглядом і закурив цигарку з його пачки "Сублімес". – Вони роблять вам честь.

– Ой ні-ні, друже мій, я зовсім не вас маю на увазі. Йдеться про незнайомого мені сеньйора, вихідця з Росії, який був чи то конюхом, чи то слугою в однієї знатної дами і який заволодів безцінним діамантом; дама була княгинею, одначе любов має свої закони… У юнака від удачі, від того, що йому раптом так пощастило, запаморочилося в голові, він піддався спокусі (ну але хто ж не піддається спокусі?), відтак украв діамант і втік. А коли він розкаявся, було вже надто пізно. Неймовірних масштабів революція розкидала його і княгиню по різних куточках світу. Спочатку він потрапив до Південної Африки, потім – до Бразилії; до того ж нещасного переслідувала банда грабіжників, щоби заволодіти діамантом. Із грабунком їм довго не щастило: цей чоловік вдавався до неймовірних хитрощів, переховуючи скарб; тепер діамант був потрібний не йому самому, він прагнув повернути його сеньйорі. Після багатьох років поневірянь сеньйор дізнався, що княгиня живе у Буенос-Айресі; вирушати з діамантом до Аргентини було вкрай небезпечно, проте він пішов на ризик. Грабіжники сіли в той самий поїзд і в той же вагон, що й він; один переодягнувся священиком, другий – військовим, третій виступав у ролі провінційного поета, четверта зі зловмисників – загримована жінка.

Серед пасажирів був один наш співвітчизник, чоловік певною мірою божевільний, за професією актор. Він, провівши ціле своє життя серед загримованих людей, нічого дивного у своїх супутниках не побачив… При тому що комедія була зіграна вельми грубо. Та й компанія підібралася аж занадто мальовнича. Священик – той запозичив своє ім'я з журналів про Ніка Картера[99], поет – той народився у Катамарці[100], сеньйора – та придумала називатися баронесою, мабуть, лише тому, що до справи була причетна княгиня; та й старий полковник – адже він уночі зголив собі бороду, причому був здатний, якщо вірити сказаному вами, підняти вас "дуже високо" (тоді як ви важите приблизно вісімдесят кілограмів), а потім заштовхати вас до туалету.

Ці люди поводилися вкрай рішуче й цілеспрямовано, вони вирішили провернути всю справу за чотири ночі. Першої ночі в купе Голядкіна виявилися ви – і цим зруйнували їм усі плани. Другої ночі ви мимоволі врятували йому життя: баронеса, ніби у пориві шаленої пристрасті, прийшла до нього в купе, але ваша поява її сполохала. Третьої ночі, коли ви, ніби приклеєний, стовбичили коло дверей баронеси, поет накинувся на Голядкіна. І отримав по заслузі: Голядкін викинув його з поїзда. Ось чому ваш попутник так крутився вночі в ліжку. Він обмірковував те, що вже сталося, і те, що могло ще його чекати. Напевно, він думав і про четверту ніч – найнебезпечнішу, бо останню. Йому згадалися слова священика про тих, хто губить душу, проте робить це заради її спасіння. Відтак він вирішив загинути і розлучитися з діамантом, але так, щоби врятувати коштовність для її власниці. Ви проговорилися, що ваше ім'я занесене у поліцейську картотеку; він зрозумів, що якщо його вб'ють, то підозра впаде насамперед на вас. Четвертої ночі він показав два футляри, щоби грабіжники подумали, ніби існують два діаманти: справжній та підробка. На очах у всіх він програв діамант, причому програв людині, яка, по суті, навіть не вміє грати в карти; злодії вирішили, що він хотів змусити їх повірити, ніби він програв справжній камінь; вас приспали, підсипавши чогось вам у сидр. Потім вони вдерлися до росіянина в купе і почали вимагати діамант. Уві сні ви чули, як він повторював, що не знає, де коштовний камінь; можливо, він навіть вказав на вас, щоби тільки їх обдурити. У цього мужнього чоловіка все вийшло так, як він був задумав; на світанку ці негідники все ж його вбили, проте скарб залишався у надійному місці – у вас. Як тільки поїзд прибув до Буенос-Айреса, поліція схопила вас, а коштовність передала законній власниці.

Знаєте, мені здається, Голядкін просто розчарувався; він не розумів, чи варто йому жити далі, якщо двадцять жорстоких років не змилосердилися над княгинею, до того ж тепер вона керує борделем. Напевно, на його місці я так само боявся б майбутнього.

Монтенегро потягнувся за другою сигаретою.

– Стара історія, – сказав він. – Лінивий розум не встигає за геніальною інтуїцією художника. Я відразу запідозрив усіх цих людей: баронесу Пуффендорф-Дювернуа, Бабілоні, падре Брауна, а особливо – полковника Хераппо. Не переймайтеся, дорогий Пароді, я негайно переповім вашу версію представникам влади.

Кекен, 5 лютого, 1942 р.

Бог биків

Світлій пам'яті поета Александра Поупа[101]

1.

Із притаманною йому зухвалою прямолінійністю поет Хосе Форменто не один раз повторював сеньйорам та кабальєро, що збиралися в Будинку мистецтв (де Флорида і Тукуман[102]): "На мою думку, не існує більшої насолоди для розуму, ніж стежити за словесними баталіями мого вчителя Карлоса Англада з таким собі Монтенегро, який немовби вигулькнув із вісімнадцятого сторіччя. Це виглядає десь так, як коли б Марінетті[103] виступив проти лорда Байрона, або як коли б автомобіль на сорок кінських сил виступив проти шляхетного й витонченого тільбюрі[104], або як коли б кулемет виступив проти шпаги". Потрібно сказати, що ці змагання приносили багато непідробної втіхи самим учасникам, які в жодному разі не страждали від зайвої скромності. Як тільки Монтенегро дізнався про викрадення листів (а він після одруження на княгині Федорівні полишив театр і на дозвіллі присвячував себе створенню довгого історичного роману, а також кримінальним розслідуванням), він відразу запропонував свої послуги Карлосові Англада – тобто, якщо точніше, свій розум і талант. Щоправда, пропонуючи допомогу, він наполегливо рекомендував Карлосові Англада зробити одну-єдину річ, а саме: відвідати виправну тюрму і камеру номер двісті сімдесят три, де відбував покарання його помічник Ісидро Пароді.

Пароді, правду кажучи, на відміну від наших читачів, про Карлоса Англада нічого не чув: не зачитувався ні його сонетами з циклу "Сенильні пагоди" (1912), ні пантеїстичними одами "Я – це вони" (1928), не заглиблювався у сенс великих літер у "Бачу і смокчу" (1928), не прочитав нативного[105] роману "Нотатки гаучо" (1931), ані жодного з "Гімнів до мільйонерів" (п'ятсот пронумерованих примірників і масовий наклад у типографії "Першопрохідці Дона Боско", 1934), він також не читав "Книги антифонів для хлібів та риб" (1935) чи хоч і вкрай скандальних, однак дуже змістовних післямов до книг видавництва "Мензурка" ("Маски крадія, видані під егідою Мінотавра", 1939).[106]

До того ж, хоч нам і дуже прикро це визнавати, за двадцять років тюрми Пароді так і не знайшов часу, щоб ознайомитися з книжкою "Маршрути Карлоса Англада (шлях лірика)". У цьому дослідженні Хосе Форменто, яке нині вже стало хрестоматійним, поет, спираючись на свої власні розмови з маестро, аналізує різноманітні етапи його творчості: втаємничення у модернізм, вплив Хоакіна Белди[107], а іноді навіть цілковите наслідування ним Хоакіна Белди, палке захоплення пантеїзмом у 1921 році, коли поет, мріючи про абсолютне злиття з природою, відмовився від взуття і блукав, накульгуючи і збиваючи ноги до крові, полями довкола свого прекрасного шале у Вінсенте-Лопес; коли він порвав із холодним інтелектуалізмом (знаменитий період; тоді Англада у супроводі бонни, з чилійським виданням Лоуренса під пахвою, без тіні священного трепету прогулювався біля озер у Палермо[108], зовсім по-дитячому вбраний у матроський костюмчик, прихопивши із собою обруч і самокат), ніцшеанське прозріння, з якого виросли "Гімни до мільйонерів", де утверджувалися аристократичні цінності (гімни писалися під враженням від статті Асоріна), дещо пізніше автор буде готовий відректися від них, ставши неофітом-послідовником ідей Євхаристійного конгресу; ну, і врешті-решт альтруїзм і глибоке занурення у життя провінцій, коли метр, орудуючи скальпелем критики, зайнявся аналізом творчості покоління цілком нових, мовчазних поетів, рупором яких стало видавництво "Мензурка", в котрого вже назбиралося близько ста передплатників, а декілька брошурок були майже готові до публікації.

Сам Карлос Англада, щоправда, не справляв настільки страхітливого враження, як його книги та літературний портрет.