Шість головоломок для дона Ісидро Пароді - Сторінка 13

Наразі ми встигли переконатися: в країні Івана Грозного давно покінчили зі свободою.

Рікардо довго думав, а тоді сказав:

– Ці справи – це таке собі, знаєте, діло, яке ніколи не відбувається без причини. І… Ну, якщо нема порядку, то навіть корова може залізти у відчинене вікно.

– Навіть містики, містики щонайвищого – орлиного – польоту, такі як Тереза де Сепеда-і-Аумада[162], чи Рюйсбрук[163], чи Боско[164], – підхопив Бофанті, – керуються установленнями церковної цензури.

Командор ударив кулаком по столі:

– Бонфанті, я не хочу вас ображати, але давайте-но грати відкрито: ви міркуєте як справжній католик. Щоб ви знали, ми, члени Ложі Великого Сходу Шотландського Обряду, вдягаємося як священики і маємо на все свої особливі погляди. Кров закипає, коли я чую, що людині не дозволено робити всього того, що їй робити хочеться.

Запанувала мертва тиша. Минуло кілька хвилин; лише тоді Англада, хоч і зблід, усе ж наважився пропищати:

– Технічний нокаут. Першу колону детерміністів розгромлено. Ми нападаємо, а вони у паніці від нас втікають. Доки бачить око, поле бою всуціль всіяне зброєю та амуніцією.

– Можливо, хтось у цій суперечці навіть і переміг, але ти тут узагалі ні до чого, ти мовчав, як риба, – безжально, з металом у голосі відрізала Маріанна.

– Усе, про що ми тут розмовляємо, потрапляє в особливий записник; Командор привіз його із Салерно, – неуважно промовила Пуміта.

Кроче, вічно поглинутий господарськими та фінансовими справами, вирішив спрямувати розмову в інше русло:

– А що скаже наш товариш Елісео Рекена?

У відповідь пролунав пискливий голосок величезного молодика-альбіноса:

– Зараз я дуже занятий, адже Рікардо закінчує свій роман.

Рікардо зашарівся і сказав:

– Я працюю, наче віл, але Пуміта радить мені не поспішати.

– На твоєму місці я заховала б усі зошити до шухляди і не чіпала б їх дев'ять років, – зауважила Пуміта.

– Дев'ять років? – вигукнув Командор із таким обуренням, що здавалося, ніби зараз у нього почнеться серцевий напад. – Дев'ять років? Звичайно, Дантову "Комедію" опублікували всього лише п'ятсот років тому. А скільки вона чекала на оприлюднення?!

Із надзвичайно шляхетним виглядом Бонфанті поспішив підтримати Командора:

– Браво! Браво! Невпевненість – істинно гамлетівська риса, властивість північних народів. Римляни розуміли мистецтво геть інакше. Для них письмо – абсолютно гармонійне і надзвичайно природне заняття; це танок, а не якась варварська нудна принука; варвари намагаються монашим умертвінням плоті вбити всяку іскру натхнення, подаровану Мінервою.

Ці слова підхопив Командор:

– Той, хто не квапиться тут же занотовувати все, що прошмигує в його макітрі, – просто євнух із Сикстинської капели. Це не мужчина.

– Я також вважаю, що письменник повинен усього себе віддавати творчості, – заявив Рекена. – Але не варто боятися суперечностей, головне – це виливати на папір плутанину, яка людину перетворює на людину.

Втрутилася Маріанна:

– Ну, скажімо, коли я пишу листа до матері й починаю замислюватися, мені нічогісінько не спадає на думку, але коли я відчуваю порив і пишу під настрій, то виходить пречудово, ніби саме собою, і тут-таки заповнюються багато сторінок. Ти, Карлосе, навіть сам якось був сказав, ніби я – природжена письменниця.

– Послухай-но, Рікардо, – знову заговорила Пуміта, – ти все ж таки зваж на мою пораду. Я вважаю, що тобі потрібно сто разів подумати, перш ніж публікувати свої твори. Згадай Бустоса Домека[165] із Санта-Фе[166]; якось раз надрукували його оповідання, а потім з'ясувалося, що це взагалі не він написав, а Вільє де Ліль-Адан[167].

Рікардо різко їй відповів:

– Не минуло навіть і двох годин, як ми помирилися… А ти знову за своє…

– Заспокойтеся, Пуміто, – почав захищати його Рекена. – У романі нашого Рікардіто немає нічого від Вільє де Ліль-Адана.

– Ти просто не хочеш мене зрозуміти, Рікардо. Я кажу все це, бажаючи тобі добра. Сьогодні я дуже напружена, але завтра нам треба відверто поговорити.

Бонфанті, який прагнув закріпити свою перемогу, безапеляційно сказав:

– Рікардо занадто розважливий, щоби повестися на наживку новомодного мистецтва, яке відірвалося від наших латиноамериканських та іспанських коренів. Якщо письменник не відчуває, як у його жилах течуть життєдайні соки рідної землі, то він – déraciné[168].

– Я вас просто не впізнаю, Маріо, – промовив Командор. – Нарешті ви припинили своє блазенство. Справжнє мистецтво йде від землі. Цей закон спрацьовує завжди, найбільш благородне своє Маддалоні[169] я зберігаю на дні пивниці. По цілій Європі, навіть в Америці, шедеври великих майстрів зберігають у надійних підземеллях, щоб їх не знищили, скажімо, бомби. Минулого тижня один відомий археолог приніс мені маленьку теракотову пуму, що її він привіз із розкопок у Перу. Я заплатив за неї рівно її ціну – і тепер вона зберігається в мене в третій шухляді письмового столу.

– Як? Невже це справді крихітна пума? – здивовано підняла брови Пуміта.

– Ну, власне, – відповів Англада. – Ацтекам вдалося дещо передбачити. Але ми не можемо вимагати від них занадто багато. Хоч якими футуристами-розфутуристами вони не були, все ж оцінити функціональну красу, скажімо, нашої Маріанни ацтеки однаково не зуміли б.

(Карлос Англада передав цю розмову доволі точно).

3.

У п'ятницю вранці Рікардо Санджакомо розмовляв з доном Ісидро. Його щире горе не викликало жодних сумнівів. Він був блідий, похмурий, неголений. Зізнався, що минулої ночі не спав, а якщо точніше, то не спав уже кілька ночей.

– Це просто дико – все те, що відбувається зі мною, – глухо промовив він. – Просто дико. Ви, сеньйоре, як мені здається, прожили спокійне життя за мурами в'язниці, тож вам, певно, важко уявити, що все це означає для мене. Я багато чого пережив, але мені ніколи не траплялися проблеми, які не можна було б залагодити моментально. Скажімо, коли Доллі Сістер[170] прийшла до мене і сказала, що в неї нібито від мене буде дитина, мій старий, від якого я взагалі не чекав розуміння в таких справах, навпаки, все блискавично залагодив: дав їй шість тисяч песо. До того ж, скажу чесно, іноді я просто зриваюся. Минулого разу в Карраско я програв у рулетку всі гроші – аж до останнього сентесімо. Це було незабутнє видовище, місцевим типам, щоправда, довелося попріти, щоби втягнути мене в гру, зате потім я за двадцять хвилин розпрощався з двадцятьма тисячами песо. Уявляєте, я навіть не мав за що подзвонити до Буенос-Айреса. І що ви собі думаєте? Знову все зійшло з рук. Я викрутився ipso facto. До мене підсів якийсь гугнявий курдупель; він дуже уважно спостерігав за грою – і позичив мені на носа п'ять тисяч песо. На другий день я повернувся на віллу "Кастелламаре"; у мене в кишені були хоч якісь гроші – принаймні п'ять тисяч замість тих двадцяти, що їх зцідили з мене уругвайці. А гугнявому я помахав ручкою.

Про історії з жінками взагалі не варто говорити. Як хочете розважитися, то поцікавтеся у Міккі Монтенегро, який з мене звір. І так у всьому; якби ви знали, як я вчуся! Адже я навіть не відкриваю книжок, а коли настає день іспиту, все залагоджується саме собою! Тепер мій старий, задля того, щоб я якнайшвидше забув цілу історію з Пумітою, вирішив запхати мене в політику. Доктор Сапонаро, цей хитрий лис, стверджує, що не знає, яка партія мені більше підходить, та він готовий битися об заклад, що в наступному таймі я опинюся в конгресі. Те саме – з грою в поло. У кого найкращі коники? Хто був найсильнішим у Тортутасі? Гадаю, я можу більше не продовжувати, боюся, що моя розповідь вас замучить.

Тільки повірте, це не хизування чи вихваляння, я говорю не заради приємності просто потеревенити, як Барсіна, що мало не стала моєю невісткою, чи як її чоловік, який постійно намагається говорити, наприклад, про футбол, хоча зовсім нічого в ньому не тямить. Ні, я хочу, щоби ви уявили собі цілу картину. Отже, я збирався одружитися з Пумітою, яка, звичайно, мала деякі химерні примхи, але загалом була чудовою дівчиною. І ось уночі хтось отруїв її ціаністим калієм, а ми знайшли її вже мертвою. Спочатку казали, нібито вона наклала на себе руки. Маячня – адже ми збиралися одружитися! Ніхто не повірить, що я вирішив дати своє прізвище якійсь божевільній, здатній на самогубство. Потім вирішили, що вона випила отруту через неуважність; ну, але ж для цього треба було бути зовсім дурною! Тепер нам підкинули ще одну версію – вбивство. Тобто всі ми опиняємося під підозрою. Що я можу на це сказати? Якщо вибирати між убивством та самогубством, то мене більше влаштовує останнє, хоча це – казна-що і маячня.

– Слухай, красунчику, з такими балачками ця тюрма невдовзі перетвориться на театр Белісаріо Ролдана[171]. Варто тільки мені кліпнути, як відразу ж починається: один блазень приходить із казочкою про знаки Зодіаку, другий верзе не знати що про поїзд, який нібито ніде не зупиняється, а тепер я маю вислуховувати про сеньйориту на виданні, яка не наклала на себе руки, не випила через помилку отруту, а ще, безумовно, її ніхто не вбивав. Я думаю, помічник комісара Грондоне мав би віддати наказ, щоб отаких-от відвідувачів, як тільки вони сюди до мене прийдуть, відразу кидати за ґрати.

– Але ж я хочу допомогти вам, сеньйоре Пароді, точніше, насправді я хотів сказати, що хочу просити вас, аби ви мені допомогли…

– Чудово. Це міняє справу. Отже, давайте за порядком. Покійна справді аж так мріяла вийти за вас заміж? Ви впевнені?

– Як і в тому, що я – син свого батька. Пуміта була трохи екзальтованою, але мене вона дуже любила.

– А тепер уважно вислухайте мої питання. Вона була вагітна? Хто-небудь до неї залицявся? Їй були потрібні гроші? Вона була хвора? Може, ви встигли їй остогиднути?

Санджакомо подумав-подумав – і на всі ці питання відповів "ні".

– А тепер розкажіть мені про її снодійне.

– Ми не хотіли, щоби вона пила снодійне. Але вона купувала пачку за пачкою – і завжди ховала порошки у себе в кімнаті.

– Ви мали змогу заходити до неї в кімнату? Хто ще міг туди зайти?

– Та насправді будь-хто, – переконано відповів молодик. – Знаєте, двері всіх спалень цього будинку виходять на галерею зі статуями.

4.

Дев'ятнадцятого липня до камери номер двісті сімдесят три вихором залетів Маріо Бонфанті.