Шість головоломок для дона Ісидро Пароді - Сторінка 16

Pardon, адже я минулого разу вже розповідав вам про цю змію, що має властивість інфікувати душу незрозумілою тривогою. Я людина з вишуканим смаком, тож збирався залишити за собою бронзу Боччоні[206], ефектного і таємничого монстра, але мусив від нього відмовитися, бо прекрасна Маріанна, вибачте, я хотів сказати – сеньйора де Англада, щойно побачивши, прикипіла до нього серцем, і через це я вирішив шляхетно відступитися. Мій гамбіт було винагороджено, атмосфера наших відносин тепер по-літньому тепла. Але я відволікся сам – і відволік вас, дорогий Пароді. Я не можу дочекатися вашої розповіді й наперед готовий висловити вам цілковите схвалення того, що я почую. До того ж я маю право вести цю нашу розмову з гордо піднятою головою. Звичайно, ці слова можуть викликати усмішку в гострих на язик людей, але ви ж то знаєте, що я свій борг заплатив сповна. Я скрупульозно виконав пункт за пунктом, як і обіцяв: коротко передав вам суть моїх розмов із баронесою де Сервус, з Лолою Вікунією де Кройф[207] та з одержимою fausse maigre[208] Долорес Вавасер[209]. Я пішов на різного штибу хитрощі й навіть погрози й добився, щоб Джованні Кроче, цей Катон[210] бухгалтерської справи, ризикнув своїм авторитетом і відвідав вашу камеру, перш ніж він вирішить утекти. Я роздобув для вас примірник убивчої брошури з отруйним вмістом, яка розлетілася по всій столиці та в її околицях; її автор, пишучи під маскою аноніма (ще й при відкритому кенотафі[211]), виставив себе на посміховисько, демонструючи публіці приклади збігів і паралелей між романом Рікардо та "Святою віце-королевою" Пемана[212], при тому що це якраз той роман, який літературні вчителі Рікардо запропонували йому яко найдостойніший взірець. На щастя, цей дон Гайферос, а звати його доктором Севаско[213], сотворив чудо, він доклав максимум зусиль – і таки довів, що хоча жалюгідний романчик Рікардо переспівує окремі розділи з твору Пемана (і такі збіги не можна вибачити, бо це аж ніяк не перший спалах натхнення), та все ж цей роман варто прочитувати радше як факсиміле "Лотерейного білета" Поля Груссака[214], ось тільки дія роману перенесена, насправді – досить незграбно, у сімнадцяте століття і спритно закручена довкола сенсаційного винаходу – відкриття рятівної благодаті рекрутування до війська[215].

Parlons d'autre chose[216]. Виконуючи щонайдивніші ваші забаганки, шановний Пароді, я вмовив доктора Кастільйо, цього Блакмана[217], поведеного на хлібі з висівками і хлібному сикері[218], він обіцяв, що ненадовго відірветься від свого цілительства мінеральною водичкою і подивиться на вас досвідченим оком лікаря.

– Досить корчити дурня! – перебив його детектив. – В історії сім'ї Санджакомо накручено стільки, скільки обертів нізащо не зробить жоден годинник у світі. Знаєте, я почав зводити кінці з кінцями того дня, коли дон Англада і сеньйора Барсіна описали мені суперечку, що сталася в домі Командора напередодні першого вбивства. А все те, що потім розповіли мені вже покійний Рікардо, Маріо Бонфанті, ви, а також управитель і лікар, тільки підтвердило мої здогади. А лист нещасного переконав мене остаточно. Як казав Ернесто Понсіо[219]:

Доля – а вона вельми багатослівна –

не дає зробити стібок без вузлика.

Доля не шиється без вузлів.[220]

Навіть смерть старого Санджакомо і ця анонімна книжка, що її ви принесли, виявилися корисними, щоби розгадати цю таємницю. Якби я не знав дона Англада, то подумав би, що він нарешті прозрів. Доказ – його розповідь про смерть Пуміти, він почав її з приїзду старого Санджакомо в Росаріо. Устами дурнів часом промовляє істина, саме в цей момент та в цьому місці якраз і почалася ціла ця історія. Ті, хто служить у поліції, ганяються, як правило, за найсвіжішими подіями та плітками. Тому вони нічого не виявили: адже їх зацікавили тільки Пуміта, вілла "Кастелламаре" і сорок перший рік. А я стільки часу провів в ув'язненні, що зробився неабияким істориком. Мені подобається заглядати у часи, коли я сам іще був молодий, коли мене ще не встигли запроторити до тюрми. Я мав тоді двох-трьох друзів-земляків, з якими міг розважатися. Історія, повторюся, сягає корінням у далеке минуле, а Командор тут – головна карта. Давайте пильно придивимося до цього чужоземця. У двадцять першому році він, як сказав дон Англада, мало не зійшов з розуму. То що з ним таке сталося? Померла його дружина, її до нього привезли з Італії. Але ж він її дуже мало знав. Ви можете собі уявити, щоб така особа, як Командор, божеволіла через таку дрібницю? Ой ні-ні, ви тільки дайте мені можливість – і я плюну в очі кожному, хто таке каже. За словами того ж Англада, він нітрохи не менше оплакував смерть свого друга – графа Ізидоро Фоско. Я не можу в це повірити, суцільна маячня! Граф був мільйонером, консулом, нашому героєві, звичайному сміттяреві, він не давав нічого, крім порад. Смерть такого друга – це радше полегкість, хіба що ви з нього можете щось витягувати. До того ж справи у Санджакомо в той час ішли цілком непогано: всю італійську армію він завалив ревенем, продаючи його за ціною найкращих продовольчих товарів, за це йому навіть звання командора присвоїли. То що ж із ним сталося? А одна, друже мій, надзвичайно банальна річ. Італійка з графом Фоско жорстоко над ним поглумилися. Ще гіршим, щоправда, було те, що коли Санджакомо дізнався про зраду дружини, двійко підлих брехунів – і він, і вона – вже не жили.

Ви й самі чудово знаєте про мстивість та злопам'ятність уродженців Калабрії[221]. Командор, якому не вдалося покарати дружину і покровителя-дворушника, вирішив помотатися їхньому синочкові – Рікардо.

Будь-яка людина, опанована думками про помсту, познущалася б трохи, по суті, з байстрюка – та й годі! Але старого Санджакомо ненависть надихнула на жорстокий, вишуканий та вигадливий план. Він придумав дещо таке, до чого не додумався б навіть сам Мітре[222], і втілив задумане з такою рафінованою спритністю та майстерністю, що залишається хіба що зняти перед Командором капелюха. Командор наперед розписав усе життя Рікардо, запланувавши, що перші двадцять його років будуть щасливими, а наступні двадцять – нещасними. Хочете вірте, хочете ні, але в житті Рікардо не було нічого випадкового. Давайте спробуємо почати зі зрозумілої для вас матерії – з жінок. Згадаймо баронесу де Сервус, Сістер, Долорес і Вікунью; всі ці романчики влаштував старий, а Рікардо навіть нічого не запідозрив. Зрештою, чому це я пояснюю вам, доне Монтенегро, ці речі? Ви ж бо розпаслися, мов той бичок, саме на таких делікатних комісіях. Навіть зустріч Рікардо з Пумітою здається мені підлаштованою – точнісінько як і вибори в Ла-Ріоха. З навчанням на юридичному і складанням іспитів – те саме. Хлопчисько не переймався нічим, нічого не робив, а на нього зливою падали найкращі оцінки. І на шляху в політику його очікувало б те саме: кар'єра забезпечена, тільки плати. Чесне слово, все залагоджувалося лише у такий спосіб. Згадайте історію з шістьома тисячами песо, що ними Санджакомо відкупився від Доллі Сістер; згадайте гугнявого курдупеля, що начебто випадково трапився Рікардо в Монтевідео. Його був послав Командор. Докази? Курдупель навіть не намагався повернути оті свої п'ять тисяч золотом, позичених хлопцеві. Тоді – історія з романом. Ви самі нещодавно сказали, що в цій справі наставниками Рікардо були Рекена і Маріо Бонфанті. Рекена напередодні смерті Пуміти обмовився: сказав, що страшенно зайнятий, тому що Рікардо закінчує свій роман. Якщо бути зовсім точним, книженцією займався саме він, Рекена. А потім до цього доклався і Бонфанті, причому його вклад був таки нічогенький, він сам казав, – "завбільшки як страусяче яйце".

І ось ми наближаємося до сорок першого року. Рікардо весь час упевнений, що все, що робить, він робить за власним бажанням, як і кожен із нас, а насправді він є пішаком у чужій грі. Його заручили з Пумітою – дівчиною, поза всяким сумнівом, вельми достойною. Все йшло як по маслу, одначе раптом батько, який у своїй гордині вирішив, нібито він – пан чужої долі, зауважив, що й сам став іграшкою в руках фатуму. Його підвело здоров'я, відтак лікар Кастільйо озвучив вирок: жити Командорові залишилося не більше року.

Лікар може стверджувати що завгодно відносно назви хвороби, але я думаю, що його остаточно вбив спазм серця, як і Таволару[223]. Пісенька Санджакомо мала невдовзі урватися. Тож на нього в цей рік, який йому залишився, чекали останні радощі та всі можливі нещастя. Командор вирішив максимально прискорити свій прикінцевий танок. Однак під час вечері двадцять третього червня Пуміта натякнула, що розгадала його задум, хоча просто в очі вона, звісно, нічого не сказала. Адже розмова відбувалася зовсім не тет-а-тет. Вона почала говорити про біографів. Згадала якогось Хуареса[224], котрому спершу влаштовували суцільні перемоги, а потім із нього зробили найбільшого невдаху з-поміж смертних. Старий Санджакомо намагався перевести розмову в інше русло, але Пуміта раз по раз повторювала, що в житті окремих людей не буває нічого випадкового. В якусь мить вона згадала про зошит, в якому батько Рікардо вів свій щоденник; причому вона зробила це навмисно, даючи йому зрозуміти, що вона прочитала весь цей щоденник. Санджакомо, щоби переконатися, що вона не блефує, влаштував їй перевірку: заговорив про теракотову фігурку, що її він купив в одного росіянина і зберігав у себе в письмовому столі, у тій же шухляді, де лежав і щоденник. Він сказав, нібито це була пума, проте Пуміта, знаючи, що йдеться про змію, зрадила себе. Вона нишпорила в шухлядах із ревнощів: Пуміта шукала листи Рікардо. Листів не виявилося, був тільки зошит Командора. Вона уважно прочитала все, що там було написано, і дізналася про підступний план. Впродовж розмови того вечора вона зробила багато вкрай небезпечних помилок, а головне – заявила, що наступного дня хоче відверто поговорити з Рікардо. Старий, аби врятувати свій план, придуманий так досконало і з такою ненавистю, постановив убити Пуміту. Він підмішав отруту до ліків, які вона приймала перед сном. Ви ж пам'ятаєте, що Рікардо казав про її ліки на комоді. Пробратися до спальні було дуже просто. Двері з усіх кімнат вели на галерею зі статуями.

Нагадаю ще деякі подробиці цієї розмови.