Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 29

Треба було знайти Мод; вона, либонь, на палубі. Він піднявся на палубу другого класу, було темно, майже неможливо когось розгледіти, хіба що заглядати в самісіньке обличчя. Ото дурний я, треба просто тут почекати: хоч звідки вона ітиме, а їй доведеться підніматися цими східцями. Капітан геть заплющив очі, у нього був супокійний і побожний вираз обличчя, і це дуже подобалося Мод, рука її стомилася, та вона рада була, що принесла йому втіху, крім того, почувалася геть самотньою, як тоді, коли була маленькою і дідусь Тевенер садовив її на коліна й раптом засипав, киваючи головою. П'єр дивився на море і думав: "Я боягуз". Прохолодний вітерець струмував його щоками і шарпав за чуба, він дививсь, як море піднімається й опускається; він здивовано дивився на себе й думав: "Боягуз. Ніколи не подумав би, що це так". Боягуз із боягузів. Досить було однісінького дня, щоб виявити свою справжню сутність; якби не загроза війни, то він ніколи про це й не дізнався б. Наприклад, якби я народився в 1860 році. Він прогулювався б по життю зі спокійною певністю; він суворо засуджував би чуже боягузство, і ніщо, геть ніщо не відкрило б йому очі на його справжню природу. Не поталанило. Один день, один однісінький день: тепер він знав і був самотній. Авта, потяги, кораблі розтинали цю світлу й лунку ніч, стікалися до Парижа, привозили отаких молодиків, як він, вони не спали, схилялися над поручнями або ж притулялися носом до темних шибок. Це несправедливо, подумав він. Тисячі, може, мільйони людей жили за щасливої пори і не дізналися, яка межа їхніх можливостей: в них була благодать сумніву. Може, Альфред де Віньї був боягузом. А Мюссе? А Сен-Бев? А Бодлер? Їм поталанило. "А я! — тупнувши ногою, пробурмотів він. Вона нічого й не знала б, вона й далі захоплено дивилася б на мене, хоч і була б зі мною не довше, ніж інші, за три місяці я кинув би її. Але тепер вона знає. Знає. Ця лярва тримає мене в руках".

Надворі було темно, але в барі було стільки світла, що Здоровань Луї просто-таки осліп. Це було радше дивно, бо ламп не видно було: була тільки довга червона рурка, яка звивалася під стелею, і ще одна, біла, і звідти струмувало світло; скрізь вони поначіплювали дзеркал; у дзеркалі, яке висіло навпроти, Здоровань Луї бачив своє обличчя і маківку Стараче, він не бачив ні Маріо, ні Дезі, бо вони були дуже малі. Він заплатив за їжу і чотири порції аперитиву; потім замовив коньяку. Вони сиділи в глибині бару, навпроти ляди, було дуже затишно, довкруги стояв заколисуючий ватяний гомін. Здоровань Луї не тямив себе од утіхи, йому хотілося залізти на стіл і співати. Але він не вмів співати. Вряди-годи очі його заплющувалися, він мовби провалювався у якусь прірву і почував пригніченість, немовби з ним сталося щось жахливе, він знову розплющувався, намагався пригадати, що це було, та врешті розумів, що нічого з ним не сталося. Він був немовби сам у собі, та це було йому радше до вподоби, просто трохи незвично, зате зручно; йому було важко сидіти з розплющеними очима. Він простягнув свої довгі ноги під стіл, одну між ногами Маріо, другу між ногами Стараче, він дивився у дзеркало і реготався з себе, намагався скорчити гримасу, як ото робив Стараче, та не вмів ні закочувати очі під лоба, ні ворушити вухами. Під дзеркалом сиділа маленька пані, на вигляд дуже пристойна, вона замислено палила цигарку й, напевне, подумала, що він з неї кривиться: вона показала йому язика, потім узяла праве зап'ястя лівою рукою, стиснула праву руку в кулак і, посміхаючись, закрутила ним. Здоровань Луї стурбовано опустив очі, він боявся, що образив її.

Дезі сиділа навпроти, маленька, сувора й тепла. Та їй не було діла до нього. Пахло від неї гарно, й нафарбована вона була як слід, та й цицьки в неї були чималі, та Здорованеві Луї вона здавалася надто поважною, йому до вподоби були маленькі сміхотливі киці, які дражняться, приміром, дмухаючи у вухо, і цнотливо нашіптують різні непристойності, які не відразу й утямиш. Дезі була пожвавлена і поважна; вона серйозно розмовляла з Маріо про війну; вона казала:

— Що ж, будемо воювати; якщо треба воювати, то воюватимемо.

Стараче, випроставшись, сидів на стільці навпроти Дезі; здавалося, ніби він уважно слухає, та, звісно ж, він робив це з чемности, тому що нічого не тямив. Здоровань Луї відчув до нього приязнь, адже він був такий спокійний і ніколи не гнівався. Маріо лукаво дивився на Дезі, хитав головою й казав:

— Я не проти, не проти.

Проте переконаности в ньому не відчувалося.

— Як на мене, то краще війна, ніж страйк, — сказала Дезі, — а тобі що, більше війна подобається? От пригадай, чого коштував страйк докерів, і нам, і всім узагалі.

— Та я не проти, — сказав Маріо.

Дезі говорила гаряче й зі скорботним виразом на обличчі; вона знай кивала головою й суворо казала:

— Під час війни страйкам настає край. Всі працюють. От як, от! Якби ти бачив кораблі в 1917 році, ти ще був малюком; я теж була малою, але ж бачиш, я їх пам'ятаю. Це було справжнісіньке свято, вночі вогні видно було аж до Естака. І стільки всіляких облич було на вулицях, аж сама не тямиш, де ти опинилася, і пишаєшся всім оцим, а черги на вулиці Бутрій, там були англійці, американці, італійці, німці, навіть індуси там були, он як! А моя мати так гарно заробляла, що куди там!

— Німців не було, — сказав Маріо, — з ними воювали.

— Кажу тобі, там були німці, — заперечила Дезі. — Ще й ув одностроях, із кокардами на кашкетах. Я ж сама їх бачила, чи як ти собі гадаєш?

— З ними ж воювали, — сказав Маріо.

Дезі стенула плечима.

— Та воювали, але там, на півночі. А ці не з окопів були, а приїжджали з-за моря, щоб торгувати.

Увійшла якась висока мандрьоха, тлуста і біла, наче вершкове масло, але в неї теж був поважний вигляд. Здоровань Луї подумав собі: "Це в них від міського життя". Вона схилилася до Дезі й видавалася геть обуреною.

— А от я не люблю війни, розумієш? Тому що вона мені в печінках сидить, і моєму братові теж, він воював у чотирнадцятому році, ти, може, хочеш, аби його знову відправили на війну? А ферма мого дядька, хіба її не спалили? Це нічого тобі не каже?

Дезі на хвильку збентежилася, але відразу ж оволоділа собою.

— То ти більше полюбляєш страйки? — запитала вона. — Скажи, полюбляєш?

Маріо глянув на високу білявку, і вона, хитаючи головою, мовчки пішла собі. Вона сіла неподалік од них і почала гаряче щось казати невисокому смутному чоловічкові, який жував соломинку. Вона показувала на Дезі й торохтіла хутко, мов сорока. Чоловічок не відповідав, він жував соломинку, не підводячи очей, здавалося, він навіть не чує її.

— Вона з Седана, — пояснив Маріо.

— Де це? — поспиталася Дезі.

— На півночі.

Вона стенула плечима.

— То чого ж вона свариться? Вони там звичні.

Здоровань Луї щосили позіхнув, і по щоках його покотилися сльози. Йому було нудно, та він був задоволений, тому що любив позіхати. Маріо кинув на нього швидкий погляд. Стараче теж заходився позіхати.

— Наш приятель нудиться, — сказав Маріо, показуючи на Здорованя Луї. — Будь із ним люб'язнішою, Дезі.

Дезі обернулася до Здорованя Луї і обняла його рукою за шию. Тепер її поважний вигляд де й подівся.

— Ти справді нудьгуєш, мій півнику? Нудьгуєш біля такої кралечки, як я?

Здоровань Луї хотів було відповісти їй, аж тут угледів свого мурина. Той стояв біля шинквасу і цмулив якесь жовте питво з великої шклянки. На ньому був зелений костюм і солом'яний бриль із барвистою стьожкою. "Чудово!" — сказав Здоровань Луї. Він дивився на мурина й був щасливий.

— Що сталося? — здивовано запитала Дезі.

Він обернув голову до неї, потім до Стараче і приголомшено глянув на них. Йому було соромно сидіти з ними. Він струснув плечима, скидаючи руку Дезі, підвівся і м'якою вовчою ступою підкрався до негра. Той цмулив собі, а Здоровань Луї аж реготався од утіхи. Дезі гостро поспиталася за його спиною: "Що це йому в голову стрілило, цьому йолопові? Він зробив мені боляче". Та Здорованеві Луї начхати було на те: він звільнився від Маріо й Стараче. Він замахнувся правою рукою і щосили ляснув мурина поміж лопатками. Той мало не захлинувся; він закашлявся і сплюнув, а тоді з лютим виглядом обернувся до Здорованя Луї.

— Це я, — сказав Здоровань Луї.

— Ви що, з глузду з'їхали? — гостро поспитався мурин.

— Та ти ж бачиш, це я! — повторив Здоровань Луї.

— Я вас не знаю, — сказав негр.

Здоровань Луї сумно подивився на нього.

— Ти що, не пам'ятаєш мене? Ми ж учора зустрілися, ти якраз викупався!

Мурин закашлявся і сплюнув. Стараче й Маріо підвелися і стали обабіч Здорованя Луї. "Відчепляться вони від мене чи ні?" — люто подумав Здоровань Луї. Маріо легенько сіпнув його за рукав.

— Годі, — сказав він. — Ти ж бачиш, він не хоче впізнавати тебе.

— Це мій мурин, — погрозливо сказав Здоровань Луї.

— Заберіть його, — сказав негр. — О котрій годині ви вкладаєте його до ліжка?

Здоровань Луї глянув на негра і відчув себе нещасним: це був він, такий гарний і веселий, у своєму ловкенькому солом'яному брилі. Чому ж він такий невдячний і забудькуватий?

— Я пригощав тебе вином, — сказав він.

— Ходім-бо! — повторив Маріо. — Це не твій мурин: вони всі однакові.

Здоровань Луї стиснув кулаки і обернувся до Маріо.

— Дай мені спокій, кажу тобі! Це не твоє діло.

Маріо позадкував.

— Всі негри схожі один на одного, — занепокоєно сказав він.

— Облиш його, Маріо. Це ж тварюка, йди-но сюди, — гукнула Дезі.

Здоровань Луї ладен був уже затопити йому, як двері відчинилися і заявився другий мурин, геть точнісінько такий, як і перший, в солом'яному брилі й рожевому костюмі. Він байдуже зиркнув на Здорованя Луї, танцюючим кроком пройшов через бар і сперся ліктями об шинквас. Здоровань Луї протер очі, а потім по черзі зиркнув на обох негрів. Далі зареготався.

— Цей мурин мовби подвоївся, — сказав він.

Підійшов Маріо.

— Ну що, бачиш?

Здоровань Луї був збентежений. Він не любив ні Маріо, ні Стараче, та почувався винним перед ними. Він узяв їх за руки.

— Я думав, це мій мурин, — пояснив він.

Негр обернувся до нього спиною і знову почав пити. Маріо глянув на Стараче, потім вони обоє обернулися до Дезі. Вона стояла, впершись руками в боки, й чекала їх. Вигляд у неї був неприязний.

— Гм! — сказав Маріо.

— Гм! — сказав Стараче.

Вони розвернулися, вхопили Здорованя Луї за руки й потягли до виходу.

— Підемо пошукаємо твого мурина, — сказав Маріо.

Вулиця була вузька й порожня, тхнуло капустою.