Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 26

— "Ох, Боже милий!" — вигукнула вона. Жорж дивився на офіціянта, він здавався симпатичним, і йому хотілося сказати: "Я теж мобілізований", та він не насмілювався, з ніяковости, потяг страшенно гойдало, "я на колесах", подумалося йому.

— Я заперечую будь-яку відповідальність, — категорично сказав Пітто. — Розумію вашу тривогу, але все ж таки не можу служити для вас цапом-відбувайлом. Філіп Грезінь прийшов до редакції часопису в жовтні 1937 року, це факт, і я його не заперечую. Він приніс нам вірша, який видався нам дуже талановитим, і ми опублікували його в грудневому номері. Відтоді він часто приходив, і ми зробили все, щоб віднадити його: він здавався нам надто вже екзальтованим, і як по правді, то ми не знали, що з ним робити. (Вмостившись на краєчку стільця, він дивився на Пітто бентежним поглядом голубих очей, наглядав, як він п'є і палить цигарки, як ворушаться його губи, сам він не пив і не палив, тільки вряди-годи колупався пальцем у носі або нігтем у зубах, не відводячи очей).

— Але де ж він може бути? — раптом вигукнула пані Ляказ. — Де він може бути? І що він робить? Ви кажете про нього так, наче він мертвий.

Всі замовкли. Вона нахилилася вперед з тривожним і зневажливим обличчям; Пітто бачив початок її шиї, яка видніла у викоті корсажу; генерал напружено сидів у своєму фотелі, він чекав, він присвятив декілька хвилин тиші законній материнській скорботі. Психіятр глянув на пані Ляказ з виразом очікувальної приязні, немовби вона була одною з його пацієнток. Потім смутно похитав своєю великою головою, обернувся до Пітто і вороже почав:

— Я згоден, пане Пітто, що Філіп не зовсім розумів ваші ідеї. Та не слід скидати з рахунку й те, що це дуже вразливий юнак, який просто-таки обожнював вас.

— Хіба це моя вина?

— Може, й не ваша. Але ви зловживали своїм впливом.

— Де ж пак! — вигукнув Пітто. — Врешті, якщо ви обстежували Філіпа, то мусите добре знати, що він несповна розуму.

— Не зовсім, — посміхаючись, відказав лікар. — Звичайно, в нього тяжка спадковість. З батькового боку, — докинув він, зиркнувши на генерала. — Та це не психопатія. Це був самотній хлопець, непристосований до життя, ледачий і марнославний. Тики, фобії, звичайно, з переважанням сексуальних ідей. Останнім часом він досить часто приходив до мене, ми розмовляли, і він зізнався мені, що... як би його висловитися пристойніше? Вибачте відвертість медика, — сказав він пані Ляказ. — Одне слово, він зізнався, що в нього були часті й систематичні полюції. Знаю, чимало моїх колег вбачають у цім усього лиш наслідок, та я, так само, як і Ескіроль, розглядаю це радше як причину. Тож він тяжко переживав те, що пан Мандус вдало називає кризою підліткової самобутности: йому потрібен був провідник. Кепським, кепським пастирем були ви, пане Пітто.

Погляд пані Ляказ немовби випадково зупинився на Пітто; але витримати його було несила. Пітто вирішив краще обернутися до психіятра.

— Прошу вибачення в пані Ляказ, — озвався він, — та якщо ви вже змушуєте мене, то повинен відверто вам заявити, що завжди вважав Філіпа цілковитим дегенератом. Якщо він потребував провідника, то чому ви не взяли його під своє крило? Це ваш обов'язок.

Психіятр сумно посміхнувся і, зітхнувши, облизнув губи. Вона усміхалася, вона стояла, спершись об дверцята каюти, по спині повзли дрижаки, та вона спокусливо усміхалася.

— Гаразд, крихітко моя, — сказав капітан, — загляньте до мене о дев'ятій годині, я подумаю, що можна зробити для вас і ваших подруг. — В нього були порожні світлі очі, червоне обличчя, він погладив її груди і шию й докинув: — Не забудьте, сьогодні увечері о дев'ятій.

— Генерал Ляказ передав мені декілька сторінок з Філіпового щоденника, і я вирішив, що ознайомитися з ними — це мій обов'язок. Пане Пітто, з цього щоденника випливає, що ви шантажували бідолашного хлопця. Знаючи, наскільки він прагне вашої поваги, ви користувалися цим, щоб вимагати від нього певних послуг, про які він замовчує у своєму записнику. Останнім часом він мав намір збунтуватися, і ви з такою зневагою ставилися до нього, що призвели до відчаю.

Що їм відомо? Та його лють була дужча, він теж усміхнувся. Мод усміхалася й кивала на прощання, її зад був уже надворі, а б'юст іще вклонявся у гарячому пахучому повітрі каюти.

— Та певно ж, капітане. Отож до зустрічі о дев'ятій, о дев'ятій, капітане, домовилися.

— А хто призвів його до відчаю? Хто принижував його ввесь час? Хіба це я дав йому ляпаса за столом у суботу? Хіба я вважав його несповна розуму, посилав до психіятра і змушував відповідати на принизливі запитаня?

— Ви теж мобілізовані? — запитав офіціянт.

Жорж усміхнувся йому з нещасним виглядом, та потрібно було говорити, відповідати на запитання двох молодих жінок.

— Ні, — відказав він, — я їду до Парижу в справах.

Від пронизливого голосу пані Ляказ він аж здригнувся.

— Ви замовкнете? Замовкнете ви чи ні? Як ви зневажаєте його! Цій дитині всього двадцять років, а ви роздягнули її, обілляли брудом, а мене ви поважаєте чи ні? Може, він уже кинувся в Сену, а ви тут знай перекладаєте відповідальність один на одного! Ми всі винні, він казав: не доводьте мене до реченця, а ми разом довели його до реченця.

Генерал почервонів, Мод почервоніла.

— Готово, — сказала вона, — незабаром прийдуть забрати наш багаж, ночуватимемо в другому класі.

— Люба моя, — сказала Франс, — от бачиш, ти робила з цього проблему, а все виявилося набагато простіше.

— Розо! — сказав він, не підвищуючи голосу і втупивши в неї свої олив'яні очі. Вона здригнулася і, розтуливши рота, зиркнула на нього.

— Це... це підло! — сказала вона. — Який сором!

Він простягнув свою міцну долоню і стиснув голу руку дружини, потім безпристрасно повторив:

— Розо.

Тіло пані Ляказ охляло, вона закрила рота, струснула головою і немовби прокинулася; ось вона глянула на генерала, й він усміхнувся їй; лад було відновлено.

— Я не поділяю тривоги моєї дружини, — сказав він, — мій пасинок пішов з дому, поцупивши десять тисяч франків із материного секретеру. Тож мені важко повірити в те, що він хоче накласти на себе руки.

Запала мовчанка. Пароплав уже трохи похитувало; П'єр відчував, як усе його тіло зробилося мовби з тіста, він зупинився перед полицею, відчинив свою валізу, з якої вдарило пахощами лаванди, зубної пасти і світлого тютюну, од яких його аж занудило, він думав: "Стюард так і сказав, плавання буде нелегке!" Генерал над чимсь міркував, у нього був вигляд слухняної дитини. Пітто не розумів, шлунок його співав, голова боліла, він геть нічого не розумів; пароплав піднімався, гоп, а потім клював носом, підлога вібрувала під ногами, повітря було гаряче й липке, він дивився на генерала і вже не мав снаги, щоб ненавидіти його.

— Пане Пітто, — сказав генерал, — як вислід цієї розмови, я вважаю, що ви можете і повинні допомогти нам у пошуках мого пасинка. Зараз я обмежився тим, що підняв на ґвалт усі комісаріяти поліції. Та якщо за сорок вісім годин ми не знайдемо Філіпа, то я маю намір передати справу до рук мого друга, прокурора Детерна, і принагідно просити його дослідити фінансові джерела "Пацифіста".

— Я... звичайно ж, я допоможу вам, — відказав Пітто. — А в рахунки "Пацифіста" кожен може пхати носа, ми можемо навіть оприлюднити їх.

Корабель пірнув униз, це були справжнісінькі російські гірки, він додав, насилу видихаючи здушеним горлом:

— Я ж... я не відмовляюся допомогти вам. З простісінької людяности, генерале.

Генерал кивнув.

— Саме це я й мав на увазі, — сказав він.

Море поволі, поволі крадькома піднімалося і так само поволі опускалося, не можна було дивитися на полиці чи умивальницю й мимохідь не помітити, що саме цієї миті якась річ опускається чи піднімається, та надворі нічого не було видно, крім темно-синьої і трохи скісної стяги, яка торкалася нижнього краю ілюмінатора й відразу ж пропадала; це був дрібний порух, живий і несміливий, калатання серця, П'єрове серце калатало в унісон; ще години й години море буде знай підніматися й опадати; П'єрів язик зробився у роті неначе великий соковитий плід; ковтаючи, він щоразу чув тихе хрястке клацання десь у вухах, а ще ж цей залізний обруч, який стискав його скроні, і нестримне бажання позіхнути. Та він був спокійнісінький: морська хвороба настає тоді, коли її хочеш. Треба тільки підвестися, вийти з каюти, пройти палубою: він прийде до тями, ця легка нудота минеться. "Побачуся з Мод", — вирішив він. Поставив валізу, рівно і напружено тримаючись покрай полиці, це було немов пробудження. Тепер корабель піднімався і опускався під його ногами, та шлунок і голова були звільнені; знову виринули зневажливі очі Мод — і страх, і сором. Скажу їй, що був хворий, трохи перегрівся на сонці, що випив зайвого. Треба порозумітися з нею, він говоритиме, а вона пронизуватиме його своїм прикрим поглядом, як це стомлює. Він насилу проковтнув слину, вона покотилася горлом із жахливим шовковистим звуком, і прісна волога знову розіллялася в його роті, стомлює, стомлює, його думки розбігалися, залишалася лише велика безпомічна млявість, бажання мірно опускатися й підніматися, довго й легко блювати, покласти голову на подушку, вгору-вниз, вгору-вниз, без думок, в обіймах великої світової хитавиці; він вчасно похопився: морська хвороба приходить тоді, коли її хочеш. Він почувався геть штивним і сухим, боягузом, зневаженим коханцем, майбутнім мерцем прийдешньої війни, його знову пійняв безжальний, крижаний страх. Він зняв ще одну валізу з верхньої полиці, поставив її на полиці внизу й заходився відчиняти. Тримався він прямо, не нахиляючись, навіть не дивлячись на валізу, закляклі пальці наосліп намацували замкову шпарину; чи ж варто? Чи варто боротися? Нічого не залишиться, крім незмірної млявости, він уже ні про що не думатиме, нічого не боятиметься, досить лише махнути на все рукою. "Треба побачити Мод". Він підняв руку і провів нею в повітрі з тремтливою і трохи врочистою млявістю. Мляві порухи, мляве тремтіння моїх вій, солодкий присмак у роті, м'які пахощі лаванди й зубної пасти, пароплав м'яко опускається і піднімається; він позіхнув, і час уповільнився, згустився довкола нього, мов сироп; досить було ступнути декілька кроків, вийти з каюти, на свіже повітря.