Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 3

Кулемети прочесали б вулицю Руаяль повздовжнім вогнем, після цього кількоро днів вона стояла б пусткою, з вибитими шибками, з дірами від куль у дзеркалах, з перекинутими столиками на терасах кав'ярень, засипана друзками шкла; і над трупами кружляли б у небі літаки. А потім небіжчиків поприбирають, столики поставляють на місця, вибиті шибки поміняють на цілі, й тут знову завирує життя, вулицю заповнять кремезні чоловіки з грубими рожевими шиями, в шкіряних піджаках і картузах. Хоч що там кажи, а в Росії так і було. Моріс бачив світлини Невського проспекту; ця вулиця розкошів перейшла у власність пролетаріяту, тепер там гуляв робітничий клас, і його вже не приголомшували палаци та величні мости з каменю.

— Даруйте! — збентежено вигукнув Моріс.

Він штурхонув ліктем у спину якусь літню пані, і вона обурено зиркнула на нього. Він почувався стомленим і розгубленим — серед цих величезних рекламних панно, темних позолочених літер, що висіли на балконах, серед цукерень і взуттєвих крамниць, поміж колонами церкви Святої Магдалини годі було уявити якусь іншу юрму, ніж оця, де аж кишіло старими панями, що дріботіли собі кудись, та дітлахами в матроських костюмчиках. Сумовите золотаве світло, запах ладану, тяжкі, мов брили, кам'яниці, оксамитові голоси, стривожені й сонні обличчя, тоскне човгання підошов по асфальту — все це була реальність; Революція ж була всього лиш мрією. "Не треба було мені сюди приходити, — подумав Моріс, ображено зиркаючи на Зезету. — Місце пролетаря не тут".

Чиясь рука торкнула його за плече; він аж зашарівся од утіхи, впізнавши Брюне.

— Добридень, парубче, — усміхаючись, мовив Брюне.

— Салют, товаришу, — відказав Моріс.

Долоня Брюне була так само тверда й мозоляста, як і його, і потиск її був міцний. Моріс глянув на Брюне й засміявся від полегшення. Він прокинувся; він відчував, що його оточують товариші, в Сен-Уан, в Іврі, в Монтреї, в самому Парижі, в Бельвілі, в Монруж, в Лавілет, — всі вони стоять пліч-о-пліч і готуються до вирішального наступу.

— Чого ти тут вештаєшся? — поспитав Брюне. — Ти що, без роботи?

— В мене відпустка, — трохи збентежено пояснив Морс. — Зезеті захотілося сюди прийти, бо вона колись тут працювала.

— А ось і Зезета, — сказав Брюне. — Салют, товаришко Зезето.

— Це Брюне, — сказав Моріс. — Ти читала його статтю, сьогодні вранці, в "Юманіте".

Зезета виклично подивилася на Брюне й простягла йому руку. Чоловіків вона не боялася, навіть якщо це були буржуї чи партійна еліта.

— Я знав його, як він був отакий, — сказав Брюне, показуючи на Моріса. — Коли він був у хорі "Червоних соколів", то, далебі, я в житті своєму не чув, щоб хтось так фальшивив. Врешті домовилися, що під час вуличних походів він тільки вдаватиме, ніби співає.

Вони зареготалися.

— Ну, то як? — поспитала Зезета. — Буде війна чи ні? Ви повинні це знати, на те вас і поставили там.

Дурнувате запитання, таке могла поспитатися лише жінка, та Моріс був їй вдячний, що вона це зробила. Брюне споважнів.

— Я не знаю, чи буде війна, — відказав він. — Та її не слід боятися: робітничий клас повинен знати, що шляхом угод її не відвернеш.

Він був меткий на язик. Зезета підняла на нього сповнені довірою очі й лагідно усміхалася. Моріс дратувався: Брюне говорив, наче з газети, й лише те, що писалося в газеті.

— Гадаєте, Гітлер злякається, якщо йому покажуть зуби? — поспитала Зезета.

Брюне прибрав офіційного вигляду, здавалося, він і не тямить, що в нього запитують його особисту думку.

— Цілком можливо, — відказав він. — Але хай що там станеться, з нами СРСР.

"Вочевидь, — подумав Моріс, — великі партійні пуріци отак ні сіло ні впало ніколи не стануть ділитися своїми думками з якимсь там механіком із Сен-Уан". Та все-таки він був розчарований. Він глянув на Брюне, й радість його згасла; в Брюне були грубі селянські руки, масивна щелепа й очі, які знали, чого вони хочуть; та на ньому був комірець із краваткою, на ньому був фланелевий костюм, тож серед буржуїв був він мов риба у воді.

У темній вітрині видніло їхнє відображення: Моріс угледів жінку без косинки і паруб'ягу в збитому на потилицю картузі та в робітничій блузі, що так і кидалася у вічі, — вони розмовляли з якимсь паном. Проте Моріс і далі стояв, застромивши руки до кишень, він не наважувався покинути Брюне.

— Ти так само працюєш у Сен-Манде? — поспитався Брюне.

— Ні, — відказав Моріс, — в Сен-Уані. Працюю в Лафлев.

— Он як? А я гадав, що ти в Сен-Манде! Монтером?

— Механіком.

— Добре, — сказав Брюне. — Добре, добре, добре. Що ж!.. Салют, товаришу.

— Салют, товаришу, — відказав Моріс. Йому було ніяково, він почував якусь невиразну розчарованість.

— Салют, товаришу, — широко усміхаючись, відказала Зезета.

Брюне глянув їм услід. Їх уже затулила юрма, та над капелюхами ще видніли могутні плечі Моріса. Либонь, він обнімав Зезету за талію: його картуз торкався її пишних кіс, й отак, голова до голови, простували вони собі серед перехожих. "Непоганий хлопчина, — подумав Брюне. — А та мандрьоха мені не подобається". Він знову попростував собі вулицею, він споважнів і відчував, як йому дошкулять докори сумління. "Що ж міг я йому відповісти?" — подумалося йому. В Сен-Дені, в Сен-Уані, в Сошо, в Крезо незліченна безліч людей чекала з отакими ж тривожними і довірливими поглядами. Незліченна безліч отаких голів, круглих і твердих, мов капустини, необтесаних, грубих, справжнісіньких людських голів знай оберталися на схід, до Ґодесберґа, до Праґи, до Москви. І що їм відповідати? Можна тільки боронити їх; поки що це все, що можна для них зробити. Захищати їхнє повільне і в'язке мислення від усіх мерзотників, які хочуть збити його на манівці. Сьогодні матуся Боненґ, завтра Доттен, секретар профспілки вчителів, післязавтра півертисти — отака його доля; він до кожного з них піде, кожного змусить замовкнути. Матуся Боненґ дивитиметься на нього своїм оксамитовим поглядом і, вимахуючи своїми руками ідеалістки, торочитиме йому про "жах пролиття крови". Це була огрядна п'ятдесятирічна молодиця з червонястим лицем, з білим пухом на щоках, коротко підстриженими кісьми і єлейним поглядом пастора з-за окулярів; вона носила чоловічий піджак зі стрічкою Почесного Леґіону на лацкані. Я їй скажу: "Жінки нехай помовчать, у чотирнадцятому році вони силоміць запихали своїх чоловіків у вагони, замість того, щоб лягти на рейки і не дати поїздові вирушити на фронт, а тепер, коли може бути сенс, щоб боротися, ви організовуєте ліґи боротьби за мир, гуртуєтеся, щоб саботувати мораль чоловіків". Перед ним знову постало обличчя Моріса, і Брюне роздратовано смикнув плечима. "Слово, одне-єдине слово, часом цього досить, щоб зрозуміти, а я не зміг його знайти". Він подумав зі злістю: "Це та бабера винна, в них справжній талант ставити дурнуваті запитання". Білі, мов тісто, щоки Зезети, її маленькі безсоромні очиці, її вульгарні парфуми; отакі й ходять збирати підписи, сотні тисяч підписів, умовляннями і погрозами, тлусті горлиці з партії радикалів, жидівки-троцькістки, опозиціонерки з з СФІО, вони такі нахабні, що пролізуть у кожну шпарину, старій селянці, що зібралася доїти корову, вони впадуть на голову, мов грім з ясного неба, упхнуть ручку в її шкарубкі мокрі пальці: "Підпишіть, якщо ви проти війни". Ні — війні, так — переговорам. Мир — передовсім. І що ж вона зробить, ця Зезета, якщо їй раптом простягнуть ручку? Чи вистарчить їй здорового класового чуття, щоб у вічі зареготатися цим тлустим добротливим паням? Вона потягнула його в заможні квартали. Вона ахкала й охкала перед крамницями, виквецяла цілий тюбик рум'янку собі на щоки... Бідолашний хлопчина, негарно буде, якщо вона повисне в нього на шиї, щоб не пустити на війну; чоловікам це ні до чого... Інтелектуал. Буржуа. "Я терпіти її не можу, бо її лице потиньковане косметикою, а на пальцях манікюр". Однак не всі товариші можуть бути одинаками. Він відчув себе втомленим і незграбним; раптом він подумав: "Я ганю її за те, що вона рум'яниться, тому що не люблю дорогого рум'янку." Інтелектуал. Буржуа. Відірваний назавжди. "Дарма я старатимуся, в нас ніколи не буде однакових спогадів". Йозеф Мерсьє, тридцять три роки, родовитий сифілітик, викладач природничої історії в ліцеї Бюффон і коледжі Севіньї, тяжко сапаючи і часом з вогким присьорбуванням кривлячи вуста, піднімався вулицею Руаяль; з лівого боку боліло, він почувався геть упослідженим, в голові пролітали уривки думок: "Цікаво, чи платитимуть вони ставку мобілізованим службовцям?" Він дивився під ноги, щоб не бачити цих безжальних облич, і налетів на здоровезного рудого чолов'ягу в сірому фланелевому костюмі, який відіпхнув його й потурив просто на вітрину; Йозеф Мерсьє підняв очі й подумав собі: "Та він же, мов шафа!" Як шафа, як мур, із отих жорстоких нечулих тварюк, до яких належав і здоровань Шамерльє, який викладав математику і кепкував з нього як хотів, один із тих суб'єктів, котрі ні в чому й ніколи не сумніваються, навіть у самих собі, котрі ніколи не хворіють, в котрих немає нервового посмикування, котрі усе в житті, навіть жінок, беруть голими руками, і простують прямісінько до мети, штурхаючи тебе до вітрини. Вулиця Руаяль пливла вниз, до Сени, і Брюне плив разом з нею, хтось налетів на нього, він устиг побачити якогось мізерного хробака з проваленим носом, у котелку і з великим пристібним, немовби порцеляновим комірцем, він думав про Моріса й Зезету, і його знову охопила звична давня тривога, сором за ці невблаганні спогади: білий дім на березі Марни, батькова бібліотека, довгі напарфумлені руки матусі, спогади про те, що відірвало його від них назавжди.

Стояв прегарний золотавий вечір, плід вересневої пори. Стівен Гартлі схилився через поруччя балкона й бурмотів: "Широкі неквапні потоки вечірньої юрми". Капелюхи, ціле море фетрових капелюхів, декілька голомозих голів пливли в ньому, він подумав: "Ніби чайки". Він подумав собі, що так і напише: "Ніби чайки", дві біляві й одна сива, і ще одна прегарна руда чуприна, понад ними, лисувата; Стівен подумав "французька юрма" і був зворушений. Квола юрма, що складається з маленьких людей, героїчних і підтоптаних. Він напише: "Французька юрма очікує на події зі спокоєм і гідністю." В одному з чисел "Нью-Йорк Таймс", великими літерами: "Я тримав руку на пульсі французької юрми".