Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 6

Він розслабився, і великі пальці його ніг затремтіли: звук вливався у них широким потужним гучанням міді, він був приємний і пестливий, він скидався на пахощі хлороформу, коли тебе присипляють на великому операційному столі. Жаніна зітхнула, й він зиркнув на неї краєм ока: вона підняла голову й видавалася стривоженою, щось таки не давало їй спокою. "Ох, це таки правда: буде війна". Він усміхнувся.

— Ну що, — озвався він, обернувши трохи шию, — стояни нарешті вирішили розпочати свою війну.

— Ви вже чули, що я вам сказала, — сухо мовила вона. — Якщо ви будете отак говорити, то відповіді од мене не дочекаєтеся.

Він замовк, часу в нього було доста, у вухах задудонів гуркіт літака, почувався він гарно, мені мовчання ніколи не набридає. Вона не могла воювати, стояни завжди стурбовані, їм треба говорити або ж метушитися; врешті, вона сказала:

— Так, боюся, ви маєте рацію: буде війна.

Вона прибрала того виразу, який був на її обличчі в операційні дні, виразу вбогої сироти і старшої медсестри заразом. Коли першого дня вона увійшла до палати і сказала йому: "Підведіться, я поміняю судно", то на обличчі в неї був оцей вираз. Він обливався потом, він чув свій запах, тхнуло від нього, як від кожум'яки, а вона стояла, досвідчена, незнайома, простягала до нього свої прегарні руки, і на обличчі в неї був оцей вираз.

Він облизнув губи; відтоді він таки добре залляв їй сала за шкуру.

— У вас заклопотаний вигляд, — сказав він.

— Ще б пак!

— А що вам та війна? Нас вона не стосується.

Вона одвернула голову, й він значуще поплескав по своїй каталці. Їй нічого перейматися війною. Її діло — доглядати хворих.

— А от мені плювати на війну, — сказав він.

— Чому ви вдаєте з себе такого недоброго? — лагідно запитала вона. — Вам не до душі буде, якщо звоюють Францію.

— Мені все одно.

— Пане Шарлю! Ви лякаєте мене, коли отак поводитеся.

— Не винен же я в тому, що належу до нацистів, — пожартував він.

— Нацистів! — збентежено вигукнула вона. — Треба ж таке вигадати! Нацистів! Вони вбивають жидів, а тих, хто не поділяє їхніх поглядів, вони запроторюють до в'язниць, і священиків теж, вони підпалили райхстаґ, вони зарізяки. Такого не можна казати; такий молодик, як ви, не має права казати, що він нацист, навіть жартома.

На його вустах блукала розуміюча посмішка, він посміхався, щоб змусити її піти геть. В нього ніколи не було неприязні до нацистів. Вони були кляті й жорстокі, здавалося, вони хочуть повбивати всіх на світі: що ж, побачимо, як далеко вони зайдуть, побачимо. Раптом йому сяйнула чудернацька думка:

— Якщо настане війна, то всі будуть поземними.

— Ага, він тішиться, — сказала Жаніна, — і що ж він ще такого вигадав?

Він відказав:

— Стояни втомилися стояти, вони полягають ницьма в норах. Я на спині, а вони на животах: всі будуть поземними.

Вже довгенько схиляються вони над ним, миють його, чистять, мов кухонний посуд, витирають своїми праведними руками, а він лежить мов колода і почуває на собі ці руки, дивиться на їхні обличчя, бачачи спочатку підборіддя, а потім лускаті діри їхнього носа, що стирчить над випуклою лінією губів, а далі, мов на обрії, темні зарости брів. "Що ж, тепер їхня черга лягати". Жаніна нічого не сказала: сьогодні вона була не така жвава, як зазвичай. Ось вона лагідно поклала долоню на його плече.

— Недобрий! — сказала вона йому. — Недобрий, недобрий, недобрий!

Це була нагода для примирення. Він мовив до неї:

— Що там увечері можна буде вкинути до рота?

— Рисовий суп, картопляне пюре, а потім таке, що буде вам до вподоби: налим.

— А далі що, на десерт? Сливи?

— Не знаю.

— Напевне, сливи, — сказав він. — Вчора був абрикосовий узвар.

Не більше п'яти хвилин; він випростався і набундючився, щоб іще більше натішитися з цього, і дивився на маленький шматочок світу, що відбивався у його третьому оці. Вкрите пилюгою і непорушне око, з брунатними цятками: воно завжди трохи спотворювало рухи, це було так кумедно, вони ставали дерев'яними й механічними, наче в довоєнних фільмах. І от у дзеркалі, лежачи на каталці, промайнула жінка в чорному, промайнула і щезла: хлопчик попхав її далі.

— Хто це? — поспитався він у Жаніни.

— Я її не знаю, — відказала вона. — Здається, вона з вілли "Монрепо", ви знаєте, це той великий рожевий будинок на березі моря.

— Це там, де оперували Андре?

— Атож.

Він глибоко вдихнув повітря. Свіже шовковисте сонце ринуло йому в рота, в ніздрі, в очі. А тому солдатові що тут потрібно? Навіщо йому дихати повітрям для хворих? Солдат пройшов у дзеркалі, штивний, немов фігурка із маґічного ліхтаря, у нього був стурбований вигляд, Шарль звівся на лікоть і зацікавлено провів його поглядом: він іде, він відчуває свої ноги і стегна, все його тіло давить на ноги. Солдат зупинився і забалакав із медсестрою. "А, це хтось із тутешніх", — з полегшею подумав Шарль. Говорив він поважно, схиляючи голову й не втрачаючи сумовитого виразу на обличчі; він сам одягається і вмивається, іде, куди йому хочеться, він ввесь час займається собою, він виглядає таким чудернацьким, бо стоїть: я знав це. З ним щось станеться. Завтра буде війна, і щось станеться з усіма. Не зі мною. Бо я предмет.

— Вже пора, — мовила Жаніна. Вона сумно дивилася на нього, очі її були повні сліз. Ото вже непорядно вона поводиться. Він сказав їй:

— Ви дуже любите свою лялю?

— О, ще й як!

— Не трясіть мене, як під час ходи.

— Не буду.

По її блідих щоках потекли сльози. Він недовірливо глянув на неї.

— Що з вами?

Вона не відповіла, схлипуючи, вона схилилася над ним і поправляла укривало; він бачив діри її носа.

— Ви щось приховуєте від мене...

Вона не відповідала.

— Що ви приховуєте від мене? Ви посварилися з мадам Ґуверне? Годі ж бо, я не люблю, коли зі мною поводяться, як з дитиною!

Вона випросталася й дивилася на нього з відчайдушною ніжністю.

— Вас евакуюють, — зі сльозами сказала вона.

Він не втямив як слід. Перепитав:

— Мене?

— Всіх недужих із Берка. Надто вже близько від кордону.

Він затремтів. Він ухопив Жанінину руку і стиснув її.

— Таж я хочу залишитися!

— Вони нікого тут не залишать, — понуро сказала вона.

Він щосили стиснув її руку.

— Не хочу, — вигукнув він, — не хочу!

Нічого не кажучи, вона вивільнила руку, стала позад візка і попхала його вперед. Шарль звівся до половини і шалено бгав у пальцях краєчок укривала.

— А куди вони нас відправлять? Коли вирушати? Медсестри поїдуть із нами? Та скажіть же що-небудь.

Вона й далі мовчала, і він чув лише її зітхання у нього над головою. Він одкинувся на спину і люто промовив:

— Вони доконають мене.

Не хочу дивитися на вулицю. Мілан підійшов до вікна і глянув; лице його похмуре. Вони ще не тут, але чутно, як вони човгають підошвами своїх черевиків по всьому кварталу. Я чую їх. Схиляюся до Маріки і кажу їй:

— Сядь отут.

— Де?

— У простінку поміж вікнами.

Вона питає в мене:

— Навіщо мене прислали до вас?

Я не відповідаю; вона запитує:

— Хто це кричить?

Я не відповідаю. Човгання підошов. Човг-човг-човг-човг-човг. Я сідаю долі, біля неї. Я така важка. Беру її голову в свої долоні. Мілан стоїть біля вікна, кусає нігті, вигляд у нього ніякий. Я кажу йому:

— Мілане, йди до нас, не стій біля вікна.

Він щось бурчить у відповідь, вихиляється через підвіконня, навмисне вихиляється. Човгання підошов. За п'ять хвилин вони будуть тут. Маріка супить свої бровенята.

— Хто це йде?

— Німаки.

Вона каже: "А?", і її обличчя знову стає безвиразне. Вона покірно слухає, як човгають підошви, як слухає мої уроки у класі або наслухає шелестіння дощу чи завивання вітру в кронах дерев, — тому що це чути. Я дивлюся на неї, й вона теж дивиться на мене чистими очима. Саме цей погляд, бути тільки цим поглядом, який нічого не розуміє, нічого не передбачає. Хотілося б стати глухою, вчаруватися в цей погляд, читати шум у цих очах. Лагідний беззмістовний шум, як ото лопотіння листя на деревах. Я ж бо знаю, що означає це човгання підошов. Тихе-тихе, вони тихенько прийдуть сюди і битимуть його доти, доки він не затихне у їхніх руках. Он він стоїть, кремезний і затятий, дивиться у вікно: вони триматимуть його в руках, і він охляне з дурнуватим виразом на на своєму понівеченому обличчі; вони битимуть його, жбурнуть його додолу, й завтра йому буде соромно перед мною. Маріка здригнулася в моїх обіймах, я запитала:

— Боїшся?

Вона заперечно хитнула головою. Вона не боїться. Вона поважна, як тоді, коли я писала крейдою на чорній дошці, а вона, трохи розтуливши рота, водила очима за моєю рукою. Вона старається: вона вже зрозуміла, що таке дерева і вода, а потім тварини, які ходять самі, а потім люди, а потім літери абетки. Лишилося оце: мовчання дорослих, і човгання підошов на вулиці, — оце їй ще треба зрозуміти. Бо ми маленька країна. Вони прийдуть, вони поїдуть своїми танками через наші поля, вони стрілятимуть у наших людей. Господе, зроби так, щоб французи прийшли нам на поміч, господе, не дай, щоб вони покинули нас.

— Ось вони, — сказав Мілан.

Не хочу бачити твого обличчя, тільки обличчя Маріки, бо вона нічого не розуміє. На нашій вулиці: вони наближаються, вони човгають підошвами по нашій бруківці, вони вигукують наше ім'я, мені чути їх. Я тут, сиджу долі, тяжка й незрушна; Міланів револьвер лежить у кишені мого фартуха. Він дивиться на обличчя Маріки, вона розтулила рота; її обличчя безвиразне, й вона нічого не тямить.

Він ішов уздовж колій, розглядав крамнички і радісно сміявся. Він розглядав колії, розглядав крамнички, дивився просто перед собою на білу вулицю і, мружачи очі, думав: "Я в Марселі". Крамнички були зачинені, залізні жалюзі опущені, вулиця була порожня, проте він був у Марселі. Він зупинився, поклав долі свою торбину, зняв свою шкіряну куртку і взяв її під пахву, потім утер чоло і знову повісив торбину на плече. Йому хотілося побалакати з ким-небудь. Він сказав: "У мене є кільканадцять недопалків і ще один недопалок сиґари в носовичку". Колії блищали, довга біла вулиця засліплювала його, він сказав: "А в моїй торбі є літр червоного вина". Йому допікала спрага, й він охоче випив би, та йому більше було б до вподоби перехилити чарку абсенту в забігайлівці, якби вони не були всі зачинені. "Не повірив би, що так може бути", — сказав він собі.