Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 33

Цього робити не слід". На хвильку він заплющив очі й почав глибоко вдихати повітря: голова так боліла, що він подумав було, чи немає там дірки. Він обережно доторкнувся до неї, вона була начебто ціла, та чуприна злиплася ковтунами й коли він натискав на череп, то в ньому починало так дудоніти, наче гамселили молотком. "В поліцію йти не хочеться, — подумав він. — Але що ж мені робити?" Його очі призвичаїлися до напівмороку, й за кілька кроків од себе він розгледів на бруківці щось темне. Це моя торба. Він рачки поплазував до неї, бо не міг триматися на ногах. "Що це?" Його пальці потрапили в якусь калюжу. "Вони розбили мою пляшку", — подумав він, і серце його болісно стислося. Він узяв торбину, полотно намокло, від пляшки лишилися друзки. "А нехай йому! — подумав він. — А щоб йому!" Він поклав торбину, сів у калюжу вина посеред бруківки й заплакав; ридання йшли носом, він увесь здригався, череп немовби розламувався: так ревно він не плакав, одколи померла його мати. Шарль був голісінький, ноги задерті догори, перед шістьма старшими медсестрами, наймолодша махала крильми й ворушила щелепами, це означало: придатний для служби у війську; Матьє меншав і круглішав, на нього чекала Марсель, розставивши ноги, Марсель була ракеткою, коли Матьє зробився геть круглим, Жак загилив його, він упав у вирву від снаряда, впав у війну; війна шаленіла, бомба розтрощила шибку й підкотилася до узголів'я. Івіш випросталася, бомба розквітла, зробилася букетом руж, з нього вийшов Оффенбах. "Не їдьте, — сказала Івіш, — не йдіть до війська, а то що зі мною буде?" Перемога, Філіп надів багнет на дуло гвинтівки, він кричав: за перемогу, за перемогу, дванадцять царів утікали, цариця була звільнена, він розрізав її пута, вона була гола, маленька і тлуста, в неї були зизі очі; шрапнелі й гранати чимдуж кинулися на командувача, П'єр ловив їх своєю спиною і складав у торбу, вона була схованкою, та четверта хотіла було полетіти, він ухопив її за крильце, вона сичала і дриґалася, він зареготався й почав її обскубувати, командувач дивився на нього, лежачи на спині, шрапнель вирвала йому щоки і ясна, та очі лишилися на місці, великі, сповнені зневаги, П'єр щосили кинувся тікати, він дезертирував, дезертирував, він тікав у пустелю, Мод запитала його: "Можу я прибрати зі столу?" Віґ'є помер, він смердів; Даніель зняв штани, він думав: є погляд, він постав перед поглядом, боягуз, педераст, негідник, виклик усьому світові. Воно бачить мене, воно бачить мене таким, який я є. Аннекен не міг заснути, він думав: я мобілізований, і це здавалося йому дивним, голова його сусідки тяжко налягла на його плече, вона пахнула косами й брильянтином, він опустив руку і помацав її стегно, це було приємно, але трохи стомлювало. Він упав на живіт, в нього вже не було ніг. "Коханий мій!" — заволала вона. — "Що ти кажеш?", — озвався сонний голос. — "Мені щось наснилося, — відказала Одетта, — спи, спи, любий". Філіп зненацька кинувся зі сну: це було не півняче кукурікання, а солодкий жіночий стогін, ох, о-о-о-ох, о-о-ох, спочатку він подумав було, що вона плаче, аж ні, він добре знав отакі стогони, йому частенько доводилося їх чути, коли він притулявся вухом до дверей, блідий від люті й холоду. Та цього разу стогін не викликав огиди. Він був новий і солодкий: стогін янголів.

— О-о-ох, як я кохаю тебе! — хрипко стогнала Зезета. — Ох! Ох! Ох! О-о-ох, о-о-ой!

Настала тиша. Він давив на неї всім своїм кремезним тілом, прегарний янгол із чорною чуприною й гіркими вустами. Вона була розчавлена, упорана. Філіп хутко підвівся й сів, обличчя його перекосилося, серце ревниво защеміло. Проте йому дуже припала до душі Зезета.

— О-о-ох!

Він зітхнув: це був остатній, завершальний стогін; вони скінчили. За мить він почув м'які кроки: хтось босоніж ішов кахляною підлогою, ось заспівав кран, мов пташка на гілці, а потім водяні рури затряслися в жахливому бурчанні. Зезета повернулася до Моріса, свіжа, з холодними ногами; зарипіло ліжко, вона вклалася біля нього, вдихаючи терпкий дух його поту.

— Якщо тебе заб'ють, то мені хіба з мосту та в воду.

— Не кажи так.

— Мені залишиться лише руки на себе накласти, Момо.

— Ну й дурна. Ти гарно збудована, працьовита, полюбляєш попоїсти і покохатися всмак, тож глянь, скільки ти втрачаєш.

— Кохатись я полюбляю з тобою. З тобою! — пристрасно відказала Зезета. — Ну, та тобі начхати на це, йдеш на війну й радієш.

— Та ні, не радію, — сказав Моріс. — Мені й самому це в печінках сидить.

Він поїде. Він піде собі, сяде на потяг до Нансі, я їх ніколи не побачу, не побачу його обличчя, він ніколи не дізнається, що я живу на світі. Його ступні ковзнули простирадлом: я хочу їх побачити.

— От якби ти не їхав. Якби міг лишитися...

Моріс лагідно сказав їй:

— Не дурій.

Мені хочеться їх побачити. Він зістрибнув з ліжка. Павук-птахоїд чатував на нього під ліжком, та він біг хутчій від нього, натиснув вимикач і розчинився у світлі. Я хочу їх бачити. Він надів штани, босоніж узув черевики і вийшов. Дві голубі лампи освітлювали коридор. Над дверима дев'ятнадцятого номера висів сірий клаптик паперу з написом: "Моріс Ґуно". Філіп відступив і притулився до стіни, серце його мало не вискакувало з грудей, він задихався, мов після бігу. Що я можу зробити? Він простягнув руку й легенько доторкнувся до дверей: вони були там, за стіною. Я нічого не прошу, просто хочу їх бачити. Він нагнувся й заглянув у замкову шпарину. В око йому війнув холодний протяг, він закліпав повіками й нічого не угледів: у кімнаті вимкнули світло. Я хочу їх бачити, подумав він, стукаючи у двері. Вони не відповіли. Йому перехопило горло, та він постукав дужче.

— Що це? — поспитався голос. Він був різкий і суворий, та він ще зміниться. Той чоловік відчинить двері, й голос його зміниться. Філіп знову постукав: говорити він не міг.

— Що таке? — нетерпляче поспитався голос. — Хто там?

Філіп перестав стукати. Він задихався. Він глибоко вдихнув повітря й видихнув здавленим горлом:

— Я хочу з вами поговорити.

Запала довга мовчанка. Філіп уже хотів було піти, як раптом почув кроки, подих за дверми, клацання; той чоловік запалює світло. Кроки подаленіли, він надіває штани. Філіп відступив і притулився до стіни, йому було страшно. Заскреготів ключ у замковій шпарині, двері відчинилися, й у прохиленому дверному отворі він побачив кудлату руду голову з широкими вилицями і з побитим віспою обличчям. У чоловіка були світлі очі без вій; він з кумедним подивом дивився на Філіпа.

— Ви переплутали двері, — сказав він.

Це був той самий голос, та зараз його було не впізнати.

— Ні, — відказав Філіп, — не переплутав.

— Ну, й що ви від мене хочете?

Філіп дивився на Моріса й думав: "Не варто було". Проте було пізно. Він сказав:

— Я хотів би з вами поговорити.

Моріс вагався; з очей видно було, що він збирається зачинити, тож Філіп хутко вхопився за стулку дверей.

— Я хотів би з вами поговорити, — повторив він.

— Я вас не знаю, — сказав Моріс. Його безбарвні очі були тверді й кмітливі. Він скидався на слююсаря, котрий прийшов полагодити кран у ванній.

— Що там таке, Морісе? Що він хоче? — почувся стурбований голос Зезети.

Голос був справжній; справжнім було і її невидиме ніжне обличчя. Сном було грубе Морісове обличчя. Маренням. Голос погас; ніжне обличчя згасло; з пітьми виринуло Морісове обличчя, жорстке й масивне, справжнє лице.

— Тут якийсь незнайомий тип, — відказав Моріс. — Хтозна, що йому треба.

— Я можу стати вам у пригоді, — пробелькотів Філіп.

Моріс окинув його недовірливим поглядом. Він бачить мої фланелеві штани, подумав Філіп, мої черевики з телячої шкіри, мою темну піжамну куртку з хутряним коміром.

— Я... я був поруч у кімнаті, — сказав він, упираючись у двері. — І я... клянуся вам, я можу стати вам у пригоді.

— Йди сюди, — погукала Зезета. — Облиш його, Морісе, нехай йому.

Моріс і далі дивився на Філіпа. Він трохи подумав, і його насуплене обличчя трохи поясніло.

— Вас послав Еміль? — трохи стишивши голос, поспитався він.

Філіп опустив очі.

— Так, — відказав він. — Еміль.

— Далі?

Філіп здригнувся.

— Я не можу тут говорити.

— Звідки це ви знаєте Еміля? — нерішуче поспитався Моріс.

— Дозвольте мені ввійти, — благально сказав Філіп. — Що станеться, якщо ви впустите мене до кімнати? А в коридорі я нічого не можу вам сказати.

Моріс прохилив двері.

— Заходьте, — сказав він. — Але не більше, ніж на п'ять хвилин. Я хочу спати.

Філіп увійшов. Кімната була точнісінько, як у нього. Та на стільцях висів одяг, панчохи, труси, на червоній кахляній підлозі біля ліжка стояли жіночі черевички, а на столі газова плита з каструлею. Тхнуло холодним смальцем. Зезета сиділа на ліжку, запнувши плечі бузковою вовняною хусткою. Вона була негарна, з глибокими і меткими очицями. Вона вороже дивилася на Філіпа. Двері зачинилися, й він здригнувся.

— Ну? Ну, й що ж він хоче від мене, той Еміль?

Філіп тривожно дивився на Моріса; він уже не міг балакати.

— Ну ж бо, кажіть хутчій, — розлюченим голосом озвалася Зезета. — Завтра вранці він їде, нічого нам зараз набридати.

Філіп розтулив рота і зробив відчайдушне зусилля, та марно. Він бачив себе їхніми очима, це було нестерпно.

— Я до вас французькою балакаю чи ні? — поспиталася Зезета. — Кажу ж вам, завтра він їде.

Філіп обернувся до Моріса і здавлено промовив

— Не треба їхати.

— Куди?

— На війну.

У Моріса був приголомшений вигляд.

— Це нишпорка, — заверещала Зезета.

Опустивши руки, Філіп втупився у червоні кахлі, він геть закляк, це було майже приємно. Моріс узяв його за плече і струсонув.

— То ти знаєш Еміля чи ні?

Філіп не відповів. Моріс дужче струсонув його.

— Ти будеш говорити? Я поспитався в тебе, чи ти знаєш Еміля.

Філіп звів на Моріса відчайдушні очі.

— Я знаю старого, який робить фальшиві паспорти, — тихо і швидко відказав він.

Моріс зненацька відпустив його. Філіп опустив голову й додав:

— І вам зробить.

Запала довга мовчанка, потім Філіп почув переможний голос Зезети:

— Казала ж я тобі, що це провокатор!

Він зважився звести погляд, Моріс люто дивився на нього. Ось він простягнув свою здоровецьку волохату лапу, й Філіп сахнувся назад.

— Неправда, — затуляючись ліктем, вигукнув він, — неправда, я не шпиг!

— То чому ти приліз сюди?

— Я пацифіст, — мало не плачучи, відказав Філіп.

— Пацифіст! — приголомшено повторив Моріс.