Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 35

Я скажу: "Я Каїн. То й що? Це ти мене створив такого, от і терпи". Погляд Марсель, погляд Матьє, погляд Боббі, погляди моїх котів: всі вони завжди зупинялися на мені. Матьє, я педераст. Я є, я є, я є педераст, мій Боже. У старого чоловіка зі зморшкуватим обличчям на оці блищала сльоза, він люто кусав кінчики прокурених вусів. Він увійшов до церкви, похилий, немічний, здитинілий, і Даніель увійшов за ним. О цій порі Рібадо, насвистуючи, гуляв крикетним майданчиком, і хлопці шукали до нього: "Ну що, Рібадо, ти у формі?" Згортаючи цигарку, Рібадо думав про це, почувався він так, немов у руках його було порожньо, він сумовито дивився на вагони й ряди діжок, й чогось бракувало йому в руках, тягаря цвяхованої кулі, що так зручно лежить у долоні; він дивився на діжки й думав собі: "Як шкода, що сьогодні неділя!" Маріус, Клодіо, Ремі один по одному пішли до війська, гратися в солдатиків; Жюль і Шарло гарували, як могли, вони котили діжки уздовж рейок, удвох піднімали їх і кидали у вагони; вони були міцні, але вже в літах, Рібадо чув як вони хекають, піт цебенів їхніми голими спинами; вони ніколи не закінчать. Якийсь здоровецький чолов'яга з пов'язкою на голові вже чверть години тинявся складом; врешті він підійшов до Жюля, й Рібадо побачив, як губи його заворушилися. Жюль слухав його з непритомним виглядом, а потім наполовину звівся, взявся попід боки й кивнув на Рібада.

— Що таке? — поспитався Рібадо.

Чолов'яга, заточуючись, підійшов до нього; він ступав, ніби качка, ступнями назовні. Справжнісінький драб. Він торкнувся пальцями пов'язки, немовби вітаючись.

— Робота є? — поспитався він.

— Робота? — перепитав Рібадо. Він дивився на чолов'ягу: драб, та й годі, пов'язка замурзана, на вигляд кремезний, та обличчя страшенно бліде.

— Робота? — знову перепитав Рібадо.

Вони нерішуче розглядали один одного, Рібадо подумав, чи не зомліє зараз цей тип.

— Роботи, — чухаючи потилицю, сказав він, — у нас повнісінько.

Чолов'яга кліпнув очима. Зблизька він мав не такий лихий вигляд.

— Я можу працювати, — сказав він.

— В тебе недужий вигляд, — сказав Рібадо.

— Що?

— Кажу, ти скидаєшся на хворого.

Чолов'яга зачудовано глянув на нього.

— Я не хворий, — сказав він.

— Ти білий, мов крейда. І що це за пов'язка?

— Та то мене по голові втелющили, — пояснив чолов'яга. — Пусте.

— Хто це тебе втелющив? Поліцаї?

— Ні, хлопці. Я можу працювати хоч зараз.

— Хтозна, — сказав Рібадо.

Чолов'яга нагнувся, взяв діжку й підняв її на простягнутих руках.

— Можу працювати, — поставивши її на землю, сказав він.

— Ну й гаспид! — захоплено вигукнув Рібадо. І додав: — Як тебе зовуть?

— Мене зовуть Здоровань Луї.

— В тебе є документи?

— Військовий квиток, — відказав Здоровань Луї.

— Ану давай.

Здоровань Луї понишпорив у внутрішній кишені сорочки, обережно дістав квиток і простягнув Рібадові. Той розгорнув його і засвистів.

— Оттак-пак! — сказав він. — Оттак-пак!

— У мене все гаразд, — занепокоєно сказав Здоровань Луї.

— Гаразд? А ти вмієш читати?

Здоровань Луї хитро зиркнув на нього.

— Щоб носити діжки, читати не треба.

Рібадо простягнув йому квиток.

— Хлопче, у тебе мобілізаційна посвідка номер два. Тебе чекають у казармі в Монпельє. Раджу тобі поспішити, а то тебе зарахують до тих, хто ухиляється од війська.

— В Монпельє? — приголомшено перепитав Здоровань Луї. — Таж мені немає чого робити у Монпельє.

Рібадо розлютився.

— Кажу ж, ти мобілізований! — вигукнув він. — У тебе мобілізаційна посвідка номер два, тебе призвали до війська!

Здоровань Луї запхав квиток до кишені.

— То що, ви не візьмете мене на роботу? — поспитався він.

— Я не беру на роботу дезертирів.

Здоровань Луї нагнувся й підняв діжку.

— Вірю, вірю, — хутко сказав Рібадо. — Ти силань, тут нічого не скажеш. Та який мені з того зиск, якщо тебе заарештують за сорок вісім годин.

Здоровань Луї поклав діжку на плече; насупивши густі брови, він зосереджено дивився на Рібада. Рібадо стенув плечима:

— Шкодую, — сказав він.

Більше не було про що говорити. Він одійшов, думаючи собі: "Дезертир мені не потрібен". Потім гукнув:

— Гей, Шарло!

— Га? — поспитався той.

— Глянь на того чолов'ягу, він ухиляється од війська.

— Шкода, — сказав Шарло. — Він міг би добряче стати нам у пригоді.

— Я не хочу наймати дезертирів, — сказав Рібадо.

— Та певно ж, — відказав Шарло.

Обоє обернулися: високий чолов'яга поставив діжку на землю, він із нещасним виглядом крутив у руках свій військовий квиток.

Юрма оточувала їх, несла, кружеляла їх і, кружеляючи, густішала, Рене вже й сам не знав, стоїть він непорушно чи кружеляє разом із юрбою. Він диввився на французькі знамена, які майоріли над входом у Східний вокзал; війна була там, на кінцях рейок, поки що вона не давалася взнаки, він почував, що йому загрожує набагато ближча катастрофа: юрма, це таке ненадійне, над нею завжди ширяє лихо. Похорони Ґаллієні, він повзе, він тягне свою білу сукенку поміж чорним корінням юрми, під спекотою сонця, підвищення падає, не дивися, вони понесли непорушну жінку, її нога в червоному мереживі стирчить із роздертого черевичка; юрма оточувала його під світлим і порожнім небом, ненавиджу юрмиська, він скрізь відчував очі, сонця, від яких розпускалися огненні квіти на його спині й животі, які пекли його довгий блідий ніс, від'їзд у передмістя в перші неділі травня, а наступного дня в газетах буде: "Червона неділя", кількоро душ розчавили у натовпі. Ірена захищала його своїм маленьким пухким тілом, не дивися, вона цупить мене за руку, вона тягне мене, і жінка проходить за мною, ковзає над натовпом, наче мрець Гангом. Вона осудливо дивилася на підняті кулаки, вони там, віддалік, під триколірними знаменами, над морем кашкетів. Вона каже:

— Йолопи!

Рене вдав, ніби не чує; та його сестра з переконливою повільністю каже далі:

— Йолопи! Їх посилають на бійню, а вони радіють.

Вона обурливо поводить себе. В автобусі, в кіні, в метрі вона поводила себе непристойно, завжди казала те, що не слід було казати, її м'який голос казав обурливі речі. Він зиркнув позад себе, цей чоловік із лисячим писком, з надто вже пильним поглядом і поточеним носом слухав їх. Ірена поклала йому долоню на плече, вигляд у неї був замислений. Вона допіру пригадала, що доводиться йому старшою сестрою, він подумав, що зараз вона даватиме йому нудні поради, але так чи так вона вибралася провести його на вокзал, і тепер вона була самісінька серед цих чоловіків без жінок, як тоді, коли він водив її на матч із боксу в Пюто, тож не слід було дратувати її. Вона читала, лежачи на дивані, багато палила й сама конструювала свої погляди, мов ті капелюшки. Вона сказала йому:

— Послухай мене, Рене, ти не будеш робити, як ці йолопи.

— Ні, — тихо відказав Рене. — Ні.

— Гарно послухай мене, — знову почала вона. — Ти не будеш вилузуватися зі шкури.

Коли вона була переконана, голос її далеко було чути. Вона сказала:

— До чого це призведе тебе? Йди, якщо вже не можеш уникнути цього, але не висувайся, коли там будеш. Ні в доброму, ні в лихому: все воно виходить на одне. І як тільки зможеш лягти, то лягай.

— Авжеж, — відказав він. — Авжеж.

Вона міцно тримала його за плечі; дивилася на нього вона проникливо, та без захвату; вона розвивала свою думку.

— Я ж бо тебе знаю, Рене, ти малий хвалько і що завгодно втнеш, аби лиш про тебе говорили. Але попереджую, якщо ти повернешся з подякою, то я перестану з тобою балакати, тому що це надто по-дурному. І якщо ти повернешся з одною ногою, яка буде коротша від другої, або з понівеченим обличчям, то не розраховуй, що я жалітиму тебе і не розповідай мені, що це сталося випадково; якщо бути трохи обережнішим, то цього можна цілком уникнути.

— Авжеж, — відказав він, — авжеж.

Він думав, що вона має рацію, та цього не можна було казати. Навіть думати. Це мусить відбуватися саме, спокійно, без слів, силою обставин, так, щоб потім не можна було щось поставити собі на карб. Кашкети, море кашкетів, кашкети, як уранці в понеділок, як у трудові дні, як кашкети докерів, як на суботніх мітингах, в самісінькій гущі натовпу Моріс почувався мов удома. Приплив хилитав підняті кулаки, повільно ніс їх, із раптовими зупинками, з погойдуваннями, з новими поштовхами, до триколірних знамен, товариші, товариші, травневі кулаки, квітучі кулаки пливуть до Ґарша, до червоних трибун на моріжку Ґарша, мене зовуть Зезета, і соколи співають, співають про чудовний місяць травень, про оновлення світу. Пахло оксамитом і вином, Моріс скрізь, він множився, він пахнув оксамитом, пахнув вином, тер рукавом об шерехату тканину піджака, якийсь кучерявий чоловічок пхав його своїм наплічником у спину, глухий тупіт тисяч ніг струмував його стегнами і вливався у живіт. В небі дудоніло, він підняв голову, побачив літак, потім очі його опустилися, й унизу він побачив перевернуті обличчя, відкид його лиця, він усміхнувся їм. Два світлі озерця на обвітреній шкірі, кучерявий чуб, шрам, він усміхнувся. Усміхнувся він і чоловікові в окулярах, у якого був старанний вигляд, усміхнувся і блідому кощавому бороданеві, який кусав губи й не усміхався. Все це волало у вуха, волало і реготалося, без жартів, Жоліо, це ти, бач, потрібна була війна, щоб ми зустрілися; була неділя. Коли заводи зачинені, коли чоловіки разом і чекають, склавши руки, на вокзалах із наплічниками на спині, а над ними висить залізна доля, то це неділя, й не має великого значення, чи вирушаєш ти на війну, чи в Фонтенебло. Даніель стояв перед молитовним ослінчиком, він вдихав спокійний запах погріба й ладану, дивився на голомозих людей під фіолетовим світлом, однісінький він стояв серед цих людей, які повклякали навколішки, Моріс, оточений чоловіками, які стояли, чоловіками без жінок, в гарячковому запаху вина, вугілля, тютюну, дивився на кашкети під вранішнім світлом і думав собі: неділя, П'єр спав, Матьє натиснув на тюбик і циліндрик рожевої пасти виліз із сичанням, переламався і впав на щетину зубної щітки. Невисокий парубійко, регочучи, штовхнув Моріса: "Гей, Сімоне! Сімоне!" Й Сімон обернувся, в нього були червоні щоки, він реготався, гукав: "От скажи-но, га! Хоч бери та співай "Похмуру неділю"! Моріс засміявся, повторив: "Похмура неділя", і гарний молодик теж усміхнувся йому, він був із жінкою, нічогенькою і гарною вбраною; вона тримала його за руку і благально дивилася на нього, та він на неї не дивився, якби він дивився на неї, то вони замкнулися б одне на одному, стали б одним цілим.