Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 59

— А... та звісно ж.

Вона підозрювала, що батько знається на цих справах не краще від неї.

— І це всі новини?

Пан Сергін вагався.

— Тату!

Він розлютився од того, що я прийшла, що я псую йому маленьке свято. Пан Сергін полюбляв секрети, в нього було шість замкнених валіз, дві валізи із засувами, часом він їх одмикав, коли був сам. Івіш розчулено дивилася на нього, він був такий симпатичний, що вона мало не поділилася з ним своєю тривогою.

— А зараз, — із жалем сказав він, — послухаємо французів.

Він опустив на неї погляд своїх світлих очей, і вона відчула, що він нічого не може зробити для неї. Вона тільки запитала:

— Що буде, як вибухне війна?

— Французів розгромлять.

— Тьху! Невже німці увійдуть до Франції?

— Звичайно.

— І дійдуть до Лаону?

— Напевне. Гадаю, вони дійдуть до Парижа.

"Він нічогісінько не знає, — подумала Івіш. — В нього сім п'ятниць на тиждень". Та серце мало не вискакувало їй із грудей.

— Вони захоплять Париж, але ж не зруйнують його?

Вона пошкодувала, що поставила це запитання. Одколи більшовики спалили спалили їхній маєток, батькові скрізь ввижалися катастрофи. Він похитав головою, приплющивши очі.

— Ох! — сказав він. — Ох-ох-ох!

Двадцять третя година тридцять хвилин. То була мертва вулиця, вона потонула в мороці; де-не-де видніли ліхтарні. Вулиця в нікуди, обабіч величезні безіменні мавзолеї. Всі жалюзі опущені, не пробивається ані однісінької стьожки світла. "Це була вулиця Делярю". Матьє перетнув вулицю Сельс, вулицю Фруадво, пройшов проспектом дю Мен й навіть вулицею Ґете; вони скидалися одна на одну: ще теплі, та вже невпізнанні, вже вулиці війни. Щось згубилося. Париж був уже цвинтарем вулиць.

Матьє увійшов у "Дом", бо "Дом" був на цій вулиці. Офіціянт із люб'язною усмішкою заметушився біля нього; це був невисокий парубійко в окулярах, хирлявий і запобігливий. Новачок: його попередники змушували чекати на себе цілу годину, а потім недбало підходили і, навіть не всміхнувшись, приймали замовлення.

— А де Анрі?

— Анрі? — перепитав офіціянт.

— Високий чорнявець із випуклими очима.

— А! Його призвали.

— А Жан?

— Білявий такий? Його теж призвали до війська. Я замість нього.

— Принесіть мені коньяку, —попросив Матьє.

Офіціянт побіг. Матьє примружив очі, потім здивовано окинув поглядом залу. В липні "Дом" не мав чітких меж, він розтікався в ніч крізь шиби і двері, вихлюпувався на бруківку, перехожі купалися в цій сироватці, яка ще тремтіла на їхніх руках і на лівому боці облич водіїв, які стояли посеред бульвару Монпарнас. Ще крок, і ти занурювався в червінь, правий профіль водіїв був червоний: то була "Ротонда". Тепер надвірні сутінки юрмилися біля шиб, "Дом" звівся до самого себе: колекція столиків, лав, шклянок, сухих, покинутих, позбавлених тієї імлистої сяйливости, яка була їхньою нічною тінню. Зникли німецькі емігранти, угорський піяніст, стара американка-пиячка. Де й поділися ті чарівні пари, які трималися за руки під столом і до самісінького ранку говорили про кохання, очі їхні були червоні від безсоння. О ліву руч од нього вечеряв зі своєю дружиною майор. Навпроти мріяла про щось за кавою з вершками маленька повія-аннамітка, за сусіднім столиком капітан їв квашену капусту. Праворуч хлопець у військовій формі притискав до себе жінку. Матьє бачив його раніше, то був учень з Академії живопису, довготелесий, блідий і збентежений; однострій надавав йому лютого вигляду. Капітан звів голову, і його погляд перетнув стіну; Матьє простежив за його поглядом: в кінці був вокзал, вогні, відблиски рейок, люди з землистими обличчями, марні від безсоння очі, вони непорушно сиділи у вагонах, склавши руки на колінах. В липні ми сиділи кружкома під лампами, ми не зводили очей один із одного, жоден погляд не губився. Тепер вони губляться, біжать до Віссембурґа, до Монмеді; поміж людьми багато пустки й пітьми. Вони мобілізували "Дом", учинили з нього предмет першої необхідности: забігайлівку. "Ох, — радісно подумалося йому, — я нічого не впізнаю, ні за чим не шкодую, нічогісінько по собі не залишаю!"

Маленька індокитаянка усміхнулася йому. Вона була гожа, з крихітними рученятами; Матьє вже два роки збирався якось переспати з нею. Якраз пора. Я проведу вустами по її холодній шкірі, вдихну її запах комах і нафталіну, я буду голий і бозна-який під її вмілими пальчиками; в мені є якесь старе рам'я, й воно відімре. Досить лише всміхнутися їй у відповідь.

— Офіціянте!

Підбіг офіціянт.

— Десять франків.

Матьє заплатив і вийшов. Надто вже добре я її знаю.

Було темно. Перша ніч війни. Ні, не зовсім. Ще залишалося чимало світла, котре позачіплювалося за боки будинків. За місяць, за кілька тижнів його звіє перша тривога; зараз це була всього лиш генеральна репетиція. Та Париж усе ж таки втратив свою стелю з рожевої вати. Вперше Матьє бачив темну пару, що висіла над містом: небо. Небо Жюан-ле-Пену, Тулузи, Діжону, Ам'єну, те саме небо і для села, і для міста, для всієї Франції. Матьє зупинився, звів голову і глянув на нього. Небо все одно де, без привілеїв. І я під цією рівністю — будь-хто. Будь-де, не має значення де — війна. Він зупинив погляд на світляній плямі, подумки повторив, щоб закарбувалося: "Париж, бульвар Распай". Та їх теж мобілізували, ці розкішні назви, тепер вони неначе зійшли з мапи генерального штабу чи зі сторінок комюніке. Від бульвару Распай нічогісінько не лишилося. Шляхи, тільки шляхи, які прямували з заходу на схід, з півдня на північ; пронумеровані шляхи. Вряди-годи їх брукували на декілька кілометрів, хідники й будинки поставали на землі, це називалося вулицею, проспектом, бульваром. Та це був усього лиш відтинок шляху; Матьє ішов, звернувшись обличчям до бельгійського кордону, відтинком департаментського шляху, який починався від Національного шосе номер 14. Він звернув на довгу дорогу, пряму і наскрізну, яка продовжувала залізницю Західної компанії, колись це була вулиця де Ренн. Його огорнуло полум'я, воно вихопило з пітьми ліхтар, згасло; проїхало таксі, воно прямувало до вокзалів правого берега. За ним проїхав чорний лімузин, у якому було повно офіцерів, потім запала тиша. Покрай дороги, під байдужим небом, будинки зводилися до найпримітивнішої їхньої функції; то були прибуткові помешкання. Спальні-їдальні для тих, хто підлягає мобілізації, для родин мобілізованих. Вже відчувалося їхнє скрайнє призначення: вони стануть "стратегічними точками", а зрештою й цілями. Після цього можна і зруйнувати Париж: він був уже мертвий. Зароджувався новий світ: суворий і практичний світ споруд.

Промінь світла просягав поміж шторами кав'ярні "Де-Маґо". Матьє сів на терасі. За ним у тіні перешіптувалися люди: останні клієнти. Починало віяти нічною свіжістю.

— Кухоль пива, — сказав Матьє.

— Незабаром північ, — сказав офіціянт. — На терасі більше не обслуговуємо.

— Всього лиш кухоль.

— Тоді хутчій.

За спиною в нього засміялася жінка. Вперше з часу свого повернення Матьє почув сміх: він його майже шокував. Проте йому не було сумно; та не було в нього бажання і сміятися. На небі роздерлася хмарина, і зблиснули дві зорі. Матьє подумав: "Це війна".

— Може, заплатите зараз? Потім я вас уже не турбуватиму.

Матьє заплатив, офіціянт повернувся до зали. Підвелася пара тіней, прослизнула поміж столиками і зникла. Матьє лишився сам на терасі. Він підвів голову й на тому боці майдану вздрів нову гарну церкву, білу на тлі чорного неба. Сільська церква. Вчора на її місці височіла суто паризька будівля: церква Сен-Жермен-де-Пре, історична пам'ятка, він часто призначав Івіш побачення під її колонами. Може, завтра навпроти "Де-Маґо" залишиться тільки зруйнована споруда, в яку вперто палитимуть сто гармат. Та сьогодні Івіш була Лаоні, Париж був мертвий, щойно поховали Мир, війну ще не оголосили. Був тільки величезний білий кшталт, поставлений на майдані, білі луски ночі. Сільська церква. Вона була нова, вона була прегарна; зараз вона була ні до чого. Повіяв легенький вітер; проїхало авто з погашеними фарами, потім велосипедист, потім двоє ваговозів, од яких затремтіла земля. Кам'яний образ на мить затьмарився, потім вітер ущух, запала тиша, і церква знову постала в пітьмі, біла, даремна, надлюдська, вона височіла посеред усіх оцих вертикальних предметів обабіч Східного шляху, безпристрасна і гола будучність скелі. Вічна. Досить було одної-єдиної малесенької цяточки в небі, щоб вона обернулася на порох, та все одно вона була вічна. Самотня людина, забута, поглинута мороком навпроти цієї минущої вічности. Він здригнувся і подумав собі: я теж вічний.

Все сталося безболісно. Жив собі ніжний і несміливий чоловік, який любив Париж і гуляв ним. Чоловік той помер. Помер, як і Вальдек-Руссо, як і Тюро-Данжен; він відійшов до минувшини світу, разом з Миром, життя його влилося до архівів Третьої Республіки; його повсякденні видатки живитимуть статистику, що стосується життєвого рівня середнього класу після 1918 року, листи його служитимуть документами з історії буржуазії між двома війнами, його тривоги, сумніви, сором і докори сумління будуть дуже цінні для вивчення французької моралі після падіння Другої Імперії. Той чоловік викроїв майбуття за своєю міркою, обжите, затишне, сумирне, перевантажене знаками, побаченнями, задумами. Маленьке історичне і смертне майбуття: війна всім своїм тягарем обвалилася на нього й розчавила. Проте до цієї хвилі ще залишалося щось таке, що могло зватися Матьє й за що він чіплявся із усієї сили. Він не потрапив би сказати, що це таке. Може, якась дуже давня звичка, може, якась манера обирати думки на свій штиб, день крізь день обирати себе за штибом своїх думок, обирати харчі, одяг, дерева й будинки, які він бачив. Він опустив руки й покинув усе; воно відбувалося дуже далеко в глибині його істоти, в тій царині, де слова не мають змісту. Він покинув усе, тепер від нього залишився тільки погляд. Геть новий погляд, без пристрасті, цілковита прозорість. "Я загубив свою душу", — з утіхою подумалося йому. Ту прозорість перетнула якась жінка. Вона поспішала, її каблучки лунко цокали хідником. Вона прослизнула в непорушному погляді, заклопотана, смертна, минуща, поглинута тисячами дрібних задумів, проходячи, вона провела рукою по чолу, відкидаючи назад пасмо кіс.