Шляхи свободи: Зрілий вік - Сторінка 30

"Аби тільки їм не спало на думку прибрати книжку з прилавка саме сьогодні". На розі вулиці Мосьє-ле-Пренс і бульвару Сен-Мішель він спинився на мить; треба було трохи приборкати свою нетерплячку, було б необережно з'явитися туди, коли щоки пашать від надії, а очі горять, як у вовка. Його принцип полягав у тому, щоб діяти з холодною кров'ю. Він змусив себе непорушно завмерти перед крамничкою торгівця парасольками та ножами й уважно, один по одному розглядати предмети, що лежали на прилавку: короткі дамські парасольки, зелені, червоні, з проолієної тканини, парасольки з держаком зі слонової кістки у вигляді голови бульдоґа, все воно було чомусь таке сумне, що аж у горлі стислося, до того ж, Борис навмисне змусив себе думати про людей похилого віку, що приходять все це купувати. Йому хотілося ввійти у стан холодної рішучости, аж раптом він уздрів річ, котра викликала в ньому справжнісіньке піднесення. "Фінський ніж"! — пробурмотів він, і руки його затремтіли. Це був справжній фінський ніж, із товстим довгим лезом, стопорним вирізом і чорною роговою колодкою, елеґантною, наче місячний серп; на клинку видніли дві темні цятки, можна було подумати, що це кров. "О-о!" — застогнав Борис, і серце його стислося від бажання. Ніж лежав на видноті, на лакованій дерев'яній підставці, між двома парасолями. Борис довго дивився на нього, і світ довкруги раптом збляк, все, що не мало холодного полиску цього леза, втратило для нього будь-яку ціну, йому захотілося кинути все, зайти до крамнички, купити ножа і втекти бознає куди, як тікає злодій зі своєю здобиччю. "Пікар навчить мене кидати його", сказав собі він. Та неухильний сенс того, що треба було сьогодні зробити, таки взяв гору:"Згодом. Куплю його згодом, як винагороду, якщо справа вдасться".

Книгарня Ґарбюра стояла на розі вулиці Вожірар і бульвару Сен-Мішель, і з кожного боку (що сприяло задумові Бориса) були вхідні двері. Перед книгарнею було шість довгих столів із книгами, переважно, букіністичними. Краєм ока Борис угледів якогось добродія із рудими вусами, що й до того частенько тинявся поблизу, і подумав, що це нишпорка. Потім він підійшов до третього столу, і ось, будь ласка: книжка була тут, велика, така велика, що Борис на мить аж розгубився, сімсот сторінок інкварто, ґофровані аркуші завтовшки з мізинець. "і це мені треба буде покласти в портфеля", з якоюсь навіть досадою подумав він. Та досить було поглянути на золоті літери, що м'яко висявали на палітурці, й у ньому знову воскрес бойовий дух. "Історичний і етимолоґічний словник злодійського жарґону й арґо з XIV сторіччя й до сучасної епохи". "Історичний", із захопленням подумки повторив Борис. Дружнім і заразом ніжним порухом він доторкнувся до палітурки пучками пальців, щоб знову відчути з нею контакт. "Це не книга, це справжнісінька шафа", у захваті подумалося йому. Добродій з рудими вусами за його спиною, звичайно ж, обернувся, він пантрує за ним. Треба було починати комедію, гортати фоліянт, корчити з себе роззяву, котрий усе вагається і врешті піддається спокусі. Борис навмання відкрив словник. Прочитав:

"Бути як... — бути схильним до. Зворот, що використовується й донині. Приклад:"Кюре був як дзвін". Переклад: кюре був ласий до любовних походеньок. Кажуть також: "бути з чоловіком" у розумінні "полюбляти чоловіків", себто бути гомосексуалістом. Цей зворот походить із південно-західної Франції".

Наступні сторінки не були розрізані. Борис відірвався від читання й зареготався. Він з утіхою повторив:"Кюре був як дзвін". Потім раптом знову споважнів і почав лічити:"Раз! Два! Три! Чотири!", а чиста й сувора втіха спонукала його серце битися дужче й дужче.

Чиясь рука лягла йому на плече. "Влип таки, — подумалося Борисові. — Втім, вони поспішили, поки що в них немає ніяких доказів проти мене". Обернувся він поволі й дуже спокійно. То був Даніель Серено, приятель Матьє. Борис бачив його два чи три рази і вважав просто-таки неперевершеним; наприклад, виглядав він, мов справжнісінький пройдисвіт.

— Добридень, — мовив Серено, — що це ви читаєте? Ви немов би зачаровані, такий у вас вигляд.

Зараз він не виглядав пройдою, та його все-таки слід було остерігатися: по правді сказати, він видавався аж надто люб'язним, либонь, приготував якусь капость. Та ще й, немов би навмисне, застав Бориса з цим жарґонним словником, звістка про це, звичайно, дійде до Матьє, а той не пропустить нагоди покепкувати.

— Та заглянув оце мимохідь, — насторожено відказав він.

Серено посміхнувся: він узяв книгу обіруч і підніс її до очей; мабуть, він трохи недобачав. Бориса вразила його невимушеність: зазвичай, усі, хто гортає книги, намагаються не брати їх до рук зі страху перед приватними детективами. Та було очевидно, що Серено вважає, ніби йому все дозволено. Здушеним голосом і намагаючись удавати байдужого, Борис пробурмотів:

— Цікавенька праця...

Серено не відповів; здавалося, він поринув у читання. Борис розлютився й окинув його з ніг до голови прискіпливим оком. Та, чесно зізнатися, Серено був бездоганно елеґантний. Можливо, в цьому костюмі з майже рожевого твиду, в сорочці з лляної тканини, в жовтій краватці й була якась навмисна зухвалість, яка трохи шокувала Бориса. Він-бо полюбляв сувору і трохи недбалу елеґантність. Та, що не кажи, вбрання було бездоганне, хоча й ніжне, мов свіже масло. Серено зареготався. Його сміх був теплий і приємний, до того ж, Борисові цей чоловік видався симпатичним, бо, сміючись, він широко роззявляв рота.

— Полюбляти чоловіків! — вигукнув Серено. — Полюбляти чоловіків! Оце знахідка, при нагоді я десь уставлю її.

Він поклав книгу на стіл.

— А ви полюбляєте чоловіків, Серґін?

— Я... — пробурмотів Борис, відчуваючи як йому перехопило в горлі.

— Не червонійте, — сказав Серено, і Борис відчув, що зробився мов рак, — будьте певні, що нічого такого я й на думці не мав. Я вмію розпізнавать тих, що полюбляють чоловіків, — (видно було, що цей вираз йому страшенно подобається), — в їхніх порухах спостерігається якась млосна круглявість, яку ні з чим не переплутаєш. А от у вас не так, за вами я наглядав і був просто зачарований: ваші порухи жваві й ґраціозні, хоча трохи й незугарні. Напевне, ви дуже спритний.

Борис уважно слухав Серено: завжди цікаво слухати, коли хтось розповідає, яким він вас бачить. Крім того, в Серено був дуже приємний низький голос. У нього були бентежні очі: на перший погляд, здавалося, ніби вони перехлюпуються ніжністю, та якщо придивитися краще, то помічаєш у них якусь жорстокість, сливе маніякальність. "Він хоче взяти мене на кпини", подумав Борис і насторожився. Йому кортіло поспитатися в Серено, що ж він розуміє під "незугарними порухами", та він не зважився, подумав, що ліпше буде якмога менш балакати, крім того, він почував, що під цим наполегливим поглядом у ньому народжується якась бентежна покора, йому захотілося стрепенутися і брикнути копитом, як жеребцеві, щоб позбутися цієї млосної покори. Він одвернувся, запала напружена мовчанка. "Ще подумає, ніби я бевзь якийсь", втомлено подумав Борис.

— Ви начебто вивчаєте філософію? — спитався Серено.

— Так, філософію, — поспішно відказав Борис.

Він був радий, що знайшовся привід порушити цю мовчанку. Та в цю мить годинник Сорбонни вдарив один раз, і Борис завмер від жаху. "Чверть на дев'яту, — тривожно подумав він. — Якщо він зараз не забереться звідси, то всьому кінець". Книгарня Ґарбо зачинялася пів на дев'яту. Та Серено й не думав забиратися. Він сказав:

— Як по правді, то я геть нічого не тямлю в філософії. От ви, звичайно ж, розбираєтеся в ній...

— Та хтозна, хіба що так собі, трохи, — відказав Борис, почуваючи себе, мов на спитку.

Він подумав: манери в мене, мабуть, нечемні, та чому ж він не йде звідси? Хоча Матьє попереджав його: Серено завжди з'являється невчасно, в цьому виявляється його демонічна вдача.

— Як на мене, то ви це любите, — сказав Серено.

— Авжеж, — відказав Борис, подчуваючи, що знову шаріється. Він терпіти не міг балакати про те, що любиш: це безсоромно. Враження було в нього таке, ніби Серено навмисне штовхає його до цих балачок. Серено поглянув на нього з пронизливим очікуванням:

— Чому?

— Не знаю, — відказав Борис.

Він і справді не знав. Та він таки любив філософію. Навіть Канта.

Серено посміхнувся.

— Принаймні видно, що це не навмисна любов, — зауважив він.

Борис наїжачився, і Серено хутко докинув:

— Та я жартую. Насправді я вважаю, що вам поталанило. Я теж займався цим, як і всі у свій час. Та ніхто не прищепив мені любови до філософії... Гадаю, відразу до філософії викликав у мене Делярю: він замудрий для мене. Часом я просив пояснити дещо, та щойно він брався пояснювати, як я вже нічогісінько не тямив; мені навіть здавалося, що я свого запитання не розумію.

Бориса вразив цей насмішкуватий тон, він запідозрив, що Серено хоче підступом змусити його казати щось погане про Матьє, щоб потім з утіхою переповісти йому цю розмову. Борис був у захваті від цієї безпричинної підлости Серено, та все ж обурився і сухо відказав:

— Матьє дуже добре пояснює.

Цього разу Серено розреготався, й Борис прикусив губу.

— Та я й не сумнівався в цьому. Проте ми з ним давні приятелі, й мені здається, що він береже свої педаґоґічні секрети для молоді. Своїх послідовників він вербує серед своїх учнів.

— Я не послідовник, — сказав Борис.

— Та я не вас мав на увазі, — відказав Даніель. — Ви не схожі на послідовника. Мені пригадався Уртіґер, високий білявий хлопчина, що виїхав торік до Індокитаю. Ви, напевне, чули про нього: два роки тому це була велика пристрасть, їх завжди бачили разом.

Борис мусив визнати, що удар таки лучив у ціль, і його захват Серено зробився ще дужчий, хоча він радше відважив би йому гарного ляпаса.

— Матьє розповідав мені про нього, — сказав він.

Він люто ненавидів цього Уртіґера, з яким Матьє зазнайомився ще до нього. Коли Борис приходив зустрітися з ним у кав'ярні на Домському майдані, Матьє часом казав з проникливим виглядом:"Треба написати Уртіґерові". Після чого довгенько сидів у глибокій задумі, наче вояк, що пише листа своїй дівчині, і мрійливо виводив ручкою візерунки на білому аркуші. Борис сідав поруч і починав займатися своїми справами, та його душила ненависть.