Шляхи свободи: Зрілий вік - Сторінка 35

Тепер він був майже поруч з Івіш, та вона його не бачила. Нахилившись Борисові до вуха, вона щось шепотіла. Івіш набрала виразу старшої сестри, — ледве-ледве, та все ж це було помітно, — й розмовляла з Борисом з чудовною поблажливістю. Матьє трохи збадьорився: навіть із братом Івіш не покидала своєї гри, вона грала дорослу сестру, ніколи вона не забувалася. Борис коротко засміявся.

— Пусте! — сказав він.

Матьє поклав руку на стіл. "Пусте". Це слово остаточно клало край їхній балачці, воно було немов остатня репліка роману чи театральної п'єси. Матьє дивився на Бориса й Івіш: вони здавалися йому такими романтичними.

— Вітаю, — озвався він.

— Вітаю, — підводячись, відказав Борис.

Матьє скоса зиркнув на Івіш: вона сиділа, відхилившись назад. Він бачив її бліді понурі очі. Справжня Івіш зникла. "А чому це справжня?" — роздратовано подумалося йому.

— Добрий вечір, Матьє, — сказала Івіш.

Вона не посміхнулася, проте й не мала подивованого чи розгніваного вигляду; скидалося на те, що вона знаходить його присутність цілком природною. Швидким жестом Борис показав на юрму.

— Завізно ж сьогодні! — задоволено мовив він.

— Еге ж, — відказав Матьє.

— Може, хочете на моє місце?

— Та ні, не турбуйтеся, поступитеся ним Лолі.

Він сів. Майданчик спорожнів, музик на естраді теж не було: ґаучо скінчили свої танґо, тепер їх повинен був замінити неґритянський джаз-оркестр "Hijito band".

— Що ви п'єте? — запитав Матьє.

Довкруг стояв гомін, Івіш була начебто не проти його товариства: Матьє був просякнутий вогким теплом, він радів щасливій переповненості цієї зали, завдяки якій почував себе людиною серед інших людей.

— Російську горілку, — відказала Івіш.

— Ви що, полюбили її?

— Вона ж міцна, — нічого не пояснюючи, сказала Івіш.

— А це що? — з почуття справедливости поспитав Матьє, киваючи на білу піну в Борисовій шклянці. Борис дивився на нього з приголомшеним веселим захопленням; Матьє трохи збентежився.

— Якесь мерзенне пійло, — сказав Борис, — коктейль тутешнього бармена.

— Ви замовили його задля чемности?

— Він вже три тижні товче мені про нього, хоче, щоб скуштував. Знаєте, він геть не вміє робити коктейлі. Він зробився барменом, тому що був штукарем. Каже, ніби це те ж саме ремесло, та він помиляється.

— Мені здається, вся заковика в шейкері, — сказав Матьє, — до того ж, коли розбивають яйця, то потрібна вправність.

— То краще вже зробитися жонґлером. Та я й не випив би його бридку мікстуру, якби сьогодні ввечері не позичив у нього сто франків.

— Сто франків? — утрутилася Івіш. — Таж у мене є гроші.

— В мене теж, — сказав Борис, — та це ж бармен. У бармена завжди треба позичати, — з відтінком педантичности пояснив він.

Матьє глянув на бармена. Той стояв за шинквасом, ввесь у білому, зі схрещеними на грудях руками, і незворушно палив цигарку.

— Хотілося б мені стати барменом, — сказав Матьє. — Мабуть, це так цікаво.

— Це дорого вам коштувало б, — сказав Борис, — ви все там порозбивали б.

Запала мовчанка. Борис дивився на Матьє, Івіш дивилася на Бориса.

"Зайвий я тут", сумно подумав Матьє.

Метрдотель простягнув йому карту шампанських вин: треба було зосередитися, в кишені у нього залишалося не більше п'ятсот франків.

— Віскі, — сказав Матьє.

І раптом він жахнувся з цієї ощадности і тоненького жмутка грошей, що завалявся у нього в гаманці.

— Зачекайте. Краще шампанського.

Він знову взяв карту. "Мумм" коштував триста франків.

— Воно вам припаде до смаку, — сказав він Івіш.

— Ні. Ну, та нехай, — подумавши, сказала вона. — Можна.

— Принесіть для нас "Мумм" із червоною стрічкою.

— Буду радий випити шампанського, — сказав Борис, — тому що не люблю його. Треба ж звикати.

— Ви обоє якісь кумедні, — сказав Матьє. — Завжди п'єте напої, яких не любите.

Борис розцвів од утіхи: він страх як любив, коли Матьє говорив із ним отаким тоном. Івіш стиснула губи. "Нічого не можна їм сказати, — невдоволено подумав Матьє. — Завжди один із них супиться". Вони сиділи тут, напроти нього, уважні й суворі, обоє по-своєму уявляли Матьє і хтіли, щоб він відповідав їхнім уявленням. Та уявлення не відповідали дійсності.

Вони замовкли.

Матьє простягнув ноги і задоволено посміхнувся. Звуки духових інструментів, кислі й переможні, грімкими вибухами дудоніли йому в вухах; йому не хотілося дошукуватися в них якоїсь мелодії: воно було тут, та й годі, воно зчиняло галас, приносило йому величезну втіху, яку він відчував самісінькою своєю шкірою. Звичайно, Матьє добре знав, що він людина пропаща; та тут, у цій танцювальній залі, за цим столиком, серед таких самих пропащих людей, все це не мало такого значення і не було аж таким прикрим. Він обернув голову: бармен знай собі думав про своє; праворуч біля нього самотою стояв змарнілий чоловік із моноклем; а другий, трохи оподаль, теж сам, сидів із дамською сумочкою перед трьома фужерами; його дружина і приятель, либонь, танцювали: він широко позіхав, прикриваючи рота долонею, і його маленькі очиці з утіхою мружилися. Скрізь усміхнені чисті обличчя з очима, в яких читається поразка. Матьє раптом відчув, що він пов'язаний з усіма цими людьми, яким краще було б піти додому, та в них не було для цього снаги й вони залишалися тут, палили тоненькі цигарки і присьорбували коктейлі з металевим присмаком, посміхалися, й вуха їхні, либонь, потерпали від музики; порожніми очима дивилися вони на уламки своєї долі; він відчув неголосний поклик покірного й упослідженого щастя:"Бути, як вони..." Він злякався і, здригнувшись, обернувся до Івіш. Якою б злісною й відчуженою вона не була, все ж таки це його єдиний порятунок. Івіш дивилася на прозорий плин, що зостався у її шклянці, і стурбовано зиркала навсібіч.

— Треба вихилити одним духом, — сказав Борис.

— Не робіть цього, — устряв Матьє, — ви обпечете собі горло.

— Російську горілку п'ють одним духом, — суворо мовив Борис.

Івіш взяла свою шклянку.

— Краще вже одним духом, аби тільки хутчіш покінчити з цим.

— Ні, не пийте, зачекайте на шампанське.

— Мені треба вихилити це, — роздратовано відказала вона, — я хочу повеселитися.

Вона відхилилася назад, піднісши шклянку до вуст, і вилляла ввесь її вміст до рота; це було так, ніби ото води наливають у карафку. На мить вона так і завмерла з цією вогненною калюжею в роті, не наважуючись проковтнути. Матьє потерпав разом з нею.

— Ковтай! — звелів їй Борис. — Уяви собі, що це вода та й годі.

Шия Івіш роздулася, вона поставила шклянку на стіл із жахливою гримасою, очі її наповнилися слізьми. Чорнява дама за сусіднім столиком, виринувши на мить із полону своїх понурих мрій, кинула на неї докірливий погляд.

— Ху! — сказала нарешті Івіш. — Пече... справжнісінький вогонь!

— Я куплю тобі пляшчину, щоб ти тренувалася, — сказав Борис.

Івіш трохи подумала.

— Краще тренуватися з коньяком, він міцніший.

І з якоюсь тривогою додала:

— Ну, гадаю, тепер я вже зможу повеселитися.

Ніхто не відгукнувся і словом. Вона жваво обернулася до Матьє: це вперше вона глянула на нього.

— А ви скільки можете випити?

— Він? Він просто-таки неперевершений в цьому ділі, — озвався Борис. — Якось він вихилив сім порцій віскі, розповідаючи мені про Канта. Наприкінці я вже й не слухав, бо сп'янів замість нього.

Це була правда: Матьє не міг утратити себе навіть таким чином. Поки він пив, поки чіплявся. За що? Раптом він знову побачив Ґоґена, його велике бліде обличчя зі спустошеними очима; він подумав:"За мою людську гідність". Він боявся, що як забудеться бодай на мить, то в своїх розгублених мізках, котрі пливуть, мов гаряча імла, виявить думку, гідну хіба що мухи чи якого-небудь таргана.

— Боюся сп'яніти, — покірно пояснив він. — Я п'ю, але все моє єство протестує проти пияцтва.

— Ну, тут ви затялися, — захоплено сказав Борис, — затялися, немов справжнісінький віслюк!

— Не затявся, а просто тримаю себе в руках: не вмію я розслаблюватися. Мені завжди треба міркувати над тим, що зі мною відбувається, це мій самозахист.

Й іронічно докинув, ніби сам для себе:

— Я мисляча очеретина.

Ніби сам для себе. Та це була неправда, він був нещирий: по суті, йому хотілося сподобатися Івіш. Він подумав:"Значить, ось до чого я вже дійшов?" Дійшов до того, що використовує свій занепад, не гребує отримувати з нього дрібний зиск, він потрібен йому, щоб залицятися до молодих дівчат. "Негідник!" Він перелякано спинився: називаючи себе негідником, він теж був нещирий, собою він по-справжньому не обурюється. Це просто хитрий виверт, щоб відкупитися; він сподівався врятуватися від падіння через свою "тверезість", та ця тверезість нічого йому не коштувала, вона радше бавила його. Та й самі його міркування про тверезість — не що інше, як спроба залізти на плечі самому собі... "Треба докорінно змінитися ". Та йому вже ніщо не може допомогти: його думки інфіковані від самісінького народження. Зненацька Матьє відкрився, неначе рана; він побачив усього себе, мов на долоні: думки, думки про думки, думки про думки про думки, він був прозорий до нескінченности й до нескінченности прогнив. А потім усе це згасло, він знову сидів навпроти Івіш, котра якось дивно його розглядала.

— Ну як — поспитався він, — вдень ви сиділи за підручниками?

Івіш розлючено смикнула плечем.

— Слухати не хочу про це! Мені воно вже в печінках сидить, я прийшла сюди розважатися!

— Вона цілісінький день пролежала на дивані, згорнувшись у клубок, й очі її були мов блюдця.

І Борис гордовито додав, не звертаючи уваги на понурий погляд, який кинула на нього сестра:

— Чудна якась, вона може вмерти від холоду в літню спеку.

Мабуть, вона тремтіла кілька годин підряд, може, й плакала. Зараз від цього й сліду не лишилося: на її повіках були голубі тіні, на вустах малинова помада, щоки пашіли від випитого, вона була прегарна.

— Я хочу, щоб цей вечір був незрівнянний, — сказала вона, — це ж бо мій останній вечір.

— Не смішіть.

— Авжеж, — уперто сказала вона, — я провалюся, це я знаю, й відразу ж поїду геть, жодного дня не зможу більше залишатися в Парижі. Або ж...

Вона замовкла.

— Або ж?

— Нічого. Прошу вас, давайте не будемо говорити про це, воно мене принижує. А ось і шампанське! — весело сказала вона.

Матьє побачив пляшку й подумав:"Триста п'ятдесят франків".