Шляхи свободи: Зрілий вік - Сторінка 33

— Так, любий мій Даніелю, позичте їх нам.

Запала мовчанка. Марсель бгала пальцями простирадло, і її важкі груди трепетали.

— Ви не зрозуміли мене, — мовив Даніель. — Я хотів сказати: чи в глибині душі хочеться вам, щоб я їх позичив?

Марсель підняла голову і здивовано глянула на нього.

— Чудний ви, Даніелю; у вас щось на думці.

— Звичайно... просто мені подумалося, чи радився Матьє із вами.

— Та звісно ж. Крім того, — з легенькою посмішкою додала вона, — ми не радимося, ви ж знаєте, як воно у нас: одне каже, що треба зробити те чи те, а друге заперечує, якщо не згодне.

— Авжеж, — відказав Даніель. — Знаю... Тільки вигідно це зазвичай тому, чия думка вже визначилася: другий же збитий з пантелику, і йому немає коли сформувати свою думку.

— Може, воно й так... — пробурмотіла Марсель.

— Я знаю, як поважає Матьє вашу думку, — сказав він. — Та я добре уявляю собі цю сцену: вона переслідує мене від самісінького полудня. Він, мабуть, набундючився, як завжди робить у таких випадках, а потім сказав, ковтнувши слину:"Гаразд! Ну, що ж, будемо вживати заходів". Вагань у нього не було, втім, він і не міг їх мати: він-бо чоловік. Тільки... чи не занадто поспішно все це? Хіба самі ви не повинні були б знати, чого вам хочеться?

Він знову нахилився до Марсель.

— Скажете, не так було?

Марсель не дивилася на нього. Вона обернула голову до умивальниці, й Даніель бачив її профіль. Вигляд у неї був понурий.

— Десь так, — відказала вона.

І дуже зашарілася:

— О господи! Давайте не будем про це, Даніелю, прошу вас! Мені... мені це не дуже приємно.

Даніель не зводив з неї очей. "Вона тремтить", подумалося йому. Та він ще не зовсім розумів, було йому до вподоби принижувати її чи принижуватися разом з нею. Він сказав собі:"Це легше, ніж мені здавалося".

— Марсель, — озвався він, — не замикайтеся в собі, благаю вас: знаю, як неприємно вам про це говорити...

— Надто ж із вами, — сказала Марсель. — Даніелю, ви так відрізняєтеся від усіх інших!

Отуди к дідьку, я її чистота! Вона знову здригнулася і притисла руки до грудей.

— Я не смію більше й дивитися на вас, — сказала вона. — Навіть якщо я й не стала огидна для вас, то мені здається, що я вас утратила.

— Знаю, — гірко сказав Даніель. — Арханґели легко лякаються. Послухайте, Марсель, не змушуйте мене більше грати цю кумедну ролю. В мені геть нічого немає від арханґела; я просто ваш друг, щонайкращий друг. І все-таки я повинен сказати своє слово, — докинув він твердо, — тому що здатен вам допомогти. Марсель, ви справді впевнені, що не хочете дитини?

Легеньке тремтіння пробігло через усе тіло Марсель, здавалося, воно хоче розсипатися на порох. Та ось дрож зненацька урвалася, так нічим і не завершившись, тіло осіло на краю ліжка, непорушне і важуче. Марсель обернулася до Даніеля; вона була червона, мов рак; та дивилася вона на нього без урази, з беззахисною заціпенілістю. Даніель подумав:"Вона у відчаї".

— Вам треба сказати тільки слово: якщо ви упевнені в собі, то Матьє отримає гроші завтра ж уранці.

Він майже бажав, щоб вона сказала:"Я упевнена в собі". Він дасть гроші, та й буде по всьому. Проте вона нічого не казала. Вона обернулася до нього, вигляд у неї був очікувальний; треба було йти до кінця. "Ого! — подумки жахнувся Даніель. — Їй-богу, в неї вдячний вигляд!" Як і Мальвіни, коли він давав їй чосу.

— Ви! — сказала вона. — Ви думали про це! А він... Даніелю, на цілому світі лише ви один переймаєтеся мною.

Він підвівся, сів біля неї і взяв її за руку. Млява, гарячкова рука, переповнена довірою: він мовчки тримав її у своїй долоні. Марсель начебто ладна була от-от розплакатися; вона втупилася в свої коліна.

— Марсель, невже вам байдуже, що вашу кровинку знищать?

Марсель втомлено поворухнулася.

— А ви що пропонуєте?

Даніель подумав:"Я виграв". Та втіхи від цього не відчував. Він задихався. Зблизька від Марсель таки тхнуло, він голову міг поставити в заклад; цей дух був нечутний і, власне кажучи, взагалі не був запахом, та здавалося, ніби вона запліднює все повітря довкола себе. А ще ж ця рука, що пітніє в його долоні. Він ледве стримався, щоб не стиснути її ще дужче, щоб не вичавити з неї ввесь той сік.

— Не знаю, що можна зробити, — трохи сухо сказав він, — потім подивимося. Зараз я думаю лише про вас. Якщо ця дитина у вас буде, то може стати нещастям, а може й таланом. Марсель, ви повинні про все гарно подумати, щоб потім не докоряти собі.

— Так... — відказала Марсель, — авжеж...

Вона дивилася в порожнечу з довірливим виглядом, од якого неначе аж помолоділа вся; Данієлеві спала на думку юна студентка, котру він допіру бачив на світлині. "Справді, вона була молода..." Та на цьому марному обличчі не хвилювали навіть відблиски молодости. Він зненацька випустив її руку й трохи відсунувся від неї.

— Подумайте, — наполегливо повторив він. — Ви справді впевнені?

— Хтозна, — відказала Марсель.

І підвелася.

— Даруйте, мені треба підтикати ковдру матусі.

Даніель мовчки вклонився: такий був ритуал. "Виграв таки!" — подумав він, коли вона зачинила за собою двері. Він витер долоні носовичком, потім хутко підвівся й відкрив шухляду нічного столика: часом він знаходив там цікавенькі листи, короткі цидулки від Матьє, геть подружнього тону, або ж нескінченні нарікання Андре, якій не таланило в житті. Цього разу шухляда була порожня, Даніель знов опустився у крісло й подумав:"Я виграв, вона вмирає від бажання знестися". Він був радий, що залишився на самоті: це давало змогу поглибити свою ненависть. "Їй-богу, Матьє одружиться з нею, — сказав собі він. — Але ж і мерзотник він, геть і не порадився з нею. Не варто, — перепинив себе він, сухо посміхнувшись. — Не варто його ненавидіти, хоча справедливих мотивів для цього й доста: у мене й інших вистарчить".

Марсель повернулася зі схвильованим обличчям.

— А якщо я й захочу дитину? Що це мені дасть? У мене й копійки немає, щоб поставити її на ноги самій, а він же не одружиться зі мною, хіба ви не знаєте?

Даніель здивовано підняв брови.

— А чому? — поспитався він. — Чому не може він з вами одружитися?

Марсель приголомшено глянула на нього, потім вирішила зареготатися.

— Таж Даніелю! Хіба ви не знаєте, які ми!

— Нічогісінько я не знаю, — відказав Даніель. — Знаю я лиш одне: якщо він хоче, потрібно тільки владнати обов'язкові для всіх формальності, й за місяць ви будете його дружиною. Чи це ви, Марсель, вирішили ніколи не виходити заміж?

— Було б жахливо, якби він одружився зі мною наперекір самому собі...

— Це не відповідь.

Марсель трохи розслабилася. Вона захихотіла, й Даніель второпав, що зробив хибний крок.

— Ні, справді, мені геть байдуже, чи зватимусь я пані Делярю, — сказала вона.

— Я впевнений у цьому, — хутко відказав Даніель. — Я хотів сказати: а якщо це єдиний спосіб зберегти дитину?

Марсель ніби аж приголомшили ці слова.

— Але... я ніколи не розглядала ситуацію з цього погляду.

Напевне, це була правда. Її завжди було важко змусити розглядати факти такими, які вони є насправді: її треба було носом тицьнути, а то вона знай роззявляла б рота на всі боки. Вона додала:

— Це... це мусіло прийти саме: шлюб — це рабство, й ми не хочемо його, ні він, ні я.

— Але ж дитину ви хочете?

Вона нічого не сказала. Момент був вирішальний; Даніель твердо повторив:

— Правда ж? Дитину ви хочете?

Одною рукою Марсель спиралася на подушку, а другу поклала на стегно. Потім підняла її й поклала на живіт, неначе в неї заболіло всередині; було в цьому щось химерне й чарівливе. Голосом самотньої душі вона промовила:

— Авжеж. Я хочу дитину.

От і все. Даніель замовк. Він очей не міг одвести від цього живота. Ворожа плоть, вгодована і щедра, справжнісінький ріг достатку. Йому спало на думку, що Матьє бажав її, й у ньому сяйнув короткий пломінь утіхи: наче він трохи вже й помстився за себе. Смаглява рука в перснях завмерла на шовку, притискаючись до цього черева. Що ж відчувала вона всередині, ця вгодована самка, яку пійняло сум'яття? Йому хотілося стати нею. Марсель глухо сказала:

— Даніелю, ви мене звільнили. Я... я не могла сказати цього жодній живій душі, врешті-решт, я почала вважати цю думку злочинною.

Вона тривожно глянула на нього.

— Вона ж не злочинна?

Він не зміг утриматися від сміху.

— Злочинна? Та це збоченство якесь, Марсель! Ви вважаєте свої бажання злочинними, тоді як вони цілком природні?

— Ні, я хочу сказати, по відношенню до Матьє. Адже це як порушення угоди.

— Вам потрібно відверто з'ясувати з ним стосунки, от і все.

Марсель не відповіла; здавалося, вона мізкувала над чимсь. Раптом вона пристрасно вигукнула:

— Якби в мене була дитина, то, клянуся вам, я не дозволила б їй перевести внівеч своє життя, як оце я перевела!

— Ви не перевели своє життя.

— Перевела!

— Таж ні, Марсель. Ще не перевели.

— Ні! Я нічого не досягнула й нікому я не потрібна.

Він не відповів: це таки була правда.

— Матьє я не потрібна. Якщо я віддам богу душу... він не дуже буде перейматися цим. Ви теж, Даніелю. Ви почуваєте велику приязнь до мене, для мене це найдорожче на світі. Та я вам не потрібна: радше це ви потрібні мені.

Відповідати? Заперечувати? Треба матися на бачності: схоже, в Марсель був черговий напад цинічного ясновиддя. Не кажучи і слова, він узяв її за руку і значуще стиснув.

— Дитина, — провадила Марсель. — Дитина, так, ось кому я буду потрібна.

Він погладив її руку.

— Про це й треба сказати Матьє.

— Та не зможу я.

— Але чому?

— Я зв'язана. Я чекатиму, поки він сам заговорить про це.

— Таж ви знаєте, що він ніколи про це не заведе мови: він просто не думає про такі речі.

— Чому ж це він не думає? Ви ж про це подумали.

— Не знаю.

— Що ж, тоді все залишиться, яким воно є. Ви позичите нам грошей, і я піду до лікаря.

— Ви не можете цього вчинити, — гостро вигукнув Даніель, — не можете!

Він хутко затнувся і недовірливо глянув на неї: цей дурнуватий крик вихопився у нього зопалу. Від цієї думки він аж похолов увесь, він ненавидів себе за те, що згубив контроль за собою. Він стиснув губи і, піднявши брови, надав своїм очам іронічного виразу. Та все було дарма; краще б її й не бачити; вона згорбилася, руки звисли по боках; вона чекала, млява і вичерпана, й так буде вона чекати цілі роки, до самісінького кінця.