Шпиль - Сторінка 13

Подумав: "Це вже не мій клопіт. Хай сам уладнує все, раб мого великого діла". Обережно ступаючи, перейшов хор, вийшов у галерею. На приступках зупинився, зіперся спиною на стіну, задерши голову, заплющивши очі, збираючись на силі. "Треба пройти поміж них,— подумав,— хай хоч як кричать",— і, заточуючись, спустився зі східців.

Йому вдарив у груди вибух реготу; але сміялись не з нього. Звуки були безладні, як спалахи світла, що кружляли у нього в голові. Собор був повен бурих і синіх сорочок, шкіряних курток, сукняних холош, шкіряних торбин, борід, зубів. Стовпище товклось, вирувало, гамір оскверняв освячене повітря храму. Він зиркнув у бік ями, що й досі зяяла в підлозі, і поміж ногами юрби побачив, що її ще не засипано. Він знав, що це якась примара, бо все, що діялося там, тільки на мить яскраво зринало перед очима, як при спалахах блискавки. Він бачив будівників, що дражнили Пенгола, спритно ухиляючись від його мітли. Зблиснув просто-таки апокаліпсичний образ: один з робітників пританцьовував перед Пенголом, непристойно вистромивши з-поміж ніг у себе макет цши-ля. А потім розгаласований, розвирований людський табун турнув Джосліна до стіни, і він уже не побачив, а тільки почув, як Пенгол упав... Почув, як той, протягло, по-вовчому виючи, втікає південним нефом, як уся юрба, мов зграя гончаків, атюкаючи, женеться за ним. Насилу дихаючи, відчув, як над ним упав навколішки німий, приймаючи на свою спину вагу бурих тіл, що сунули, перли, падали на нього ззаду. Джослін лежав, чекаючи, що тремтячі руки німого не витримають, зігнуться, і їх обох роздушить, і знав: ще один образ закарбувався в його очах навіки. Щоразу, як настане темрява й замруть думки, той образ вертатиметься перед його очі. То була... і є, і довіку буде Гуді Пенгол під південно-східною підпорою, куди її відкинув прибій юрби. Волосся вибилось у неї з-під намітки і з цього боку лежало в неї па грудях розкошланою рудою хмарою, а з другого звисала перекручена коса, проплетена розв'язаною зеленою стрічкою. Руками Гуді вчепилась у підпору позад себе, а крізь дірку в роздертій сукні білів живіт із ямочкою пупа. Обличчя вона повернула в цей бік, 1 Джослін знав: він довіку не забуде, куди вона дивилась. Відколи вона опинилась під наметом, їй більш не було на що дивитись, більш не було куди повертати оте обличчя з побілілими, стиснутими губами — тільки до Роджера, що стояв за ямою й простягав руки в страху, в благанні, скорившись і визнавши поразку.

А потім руки німого підломились.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Коли Джослін отямився у себе в кімнаті, вже знову бринів дзвін — хоча він не міг згадати звідки. Тому цей дзвін прикро пепокоїв його, і він раз по раз повертав голову з боку на бік — тим більше, що сам був замкнений, мов у клітці, у власній голові, майже порожній. Ті нечисленні речі, що були там із ним, без кінця перетасовувались, але так і не приходили до якогось ладу. Між потоками подій утворився піби вододіл, і Джослін знав, що той вододіл пов'язаний з розмовою, яку він мав із Роджером-Муляром, здається, в хорі собору. Далі ще були розпатлані руді коси на тлі зеленої сукпі, а позаду — камінь підпори. Це не давало йому спокою: хоч як він намагався, та не міг знову побачити під тими косами лагідну жінку, що так часто входила західними дверима до собору, спокійно, усміхнено підходила до нього по благословення, а тоді хрестилась. Ті руді коси, так несподівано вибившися з-під скромної намітки, ніби розітнули все минуле, зітерли його, перебивши чимсь новим низочку днів. Тому він силкувався знов побачити ту жінку, вернути давні безтурботні часи, а натомість перед його очима зринали руді коси. І весь час лунало високе бриніння, а все інше було ніби причеплене до нього.

Отець Ансельм, холодний і чужий, прийшов висповідати Джосліна; але той пригадав тільки, що збирався взяти іншого сповідника, і Ансельм пішов. Тоді Джослін затривожився й став допитуватись про будову — він боявся, що Роджеровс військо покинуло роботу. Та отець Апонім приніс йому дивну відповідь.

— Вони працюють сумирно й старанно. Ніякої колотнечі нема.

Тоді Джослін переконався, що це діло — ще не в людських руках.

А потім спитав за Роджера.

— Ходить сюди й туди. Кажуть, чогось шукає. А чого — піхто не відає.

— А жінка?

— Ходить за ним, як весь час.

— Я питаю про другу. Рудоволосу. Ненголову дружину.

— Вона майже не виходить.

"Це з сорому,— подумав Джослін.— А як же інакше? Вона вирвалася з шатра, і ці люди побачили її напівголу, простоволосу".

Але отець Анонім уже говорив далі.

" — А сам Пенгол, її чоловік, десь запропав.

Тоді Джослінова голова виголосила перед отцем Анонімом казання про ціну каменю та колод. Дивне то було казання: вопо, поблукавши десь далеко, мов планета, неодмінно верталось до свого початку. Та ось, не докінчивши його, зболіла голова запала в глибокий, цілющий сон. А коли прокинулась, то вже знала, де вопа й що діється навколо. Навіть більше: вві сні вона набула чогось нового, якоїсь сили, ніби поринула в саму його глибину не щоб відпочити, а щоб відродитись. Тепер у ній була полум'яна певність, супроти якої давпя певність видавалася просто дитячою впертістю. "Треба вставати",— подумав він і вже підвівся з ліжка, хитаючись і сміючись. Побачив, що отець Анонім кинувся до нього, й ухопив миршавенького священика обома руками за плечі.

— Ні, отче Анопіме! Пустіть. У мене є діло!

І мимоволі засміявся коротким, високим сміхом. У самих словах було щось таке, що змусило його засміятись. А потім він спустився сходами, вийшов надвір, під вересневе сонце, й поплентав подвір'ям, хитаючися з боку на бік, наче брів через високе жито, бо повітря було аж густе. Перед західними дверима постояв, відсапавшись, зібрався на силі й увійшов, сповнений болісного щастя, бо в голові пломеніла нова певність.

Тільки-но побачивши підпори середохрестя, він згадав, звідки йшов дзвін; а тільки-но згадав, настала тиша, бо той дзвін у голові змовк, як змовк він у камені. Джо-слін трохи постояв, радіючи тій тиші, і разом з тишею вернулося трохи свідомості того, що він усе ж таки людина. Він зрозумів, що все дрібне відійшло вбік — справи, молитви, сповідь; лишився тільки нерозривний зв'язок його, Джосліна, з вежею. Він побачив будівничого — той біля риштовання розмовляв із робітником — і, ще трохи задиханий, поплентав до нього. З полегкістю сів на цоколь південно-східної підпори й притулився до неї спиною. Ось робітник відійшов і спритно побрався по драбинах нагору, до світла, що сповнювало вежу. А Джослін гукнув до будівничого:

— От бач, Роджере, я вернувся!

І знову кожне слово щось нагнітало в ньому, і те щось мусило врешті прорватись коротким, високим сміхом. Джослін чув власний сміх і знав, що сміятись так йому не личить, але вже нічого не міг діяти. Сміх прорвався, й вежа всмоктала його. "Погано,— подумав він,— більше не слід сміятись". І озирнувся на Роджера-Муляра, але той уже подався вгору за робітником, розмірено й важко переступаючи з щабля на щабель. Джослін, задерши голову, дивився, як він піднімається з помосту на поміст у квадратному комині з геометрично правильними пташиними гніздами, що підносився в небесну височінь. Він бачив, як легко здіймаються вгору білі кам'яні стіни й високі вікна, що їх склярі саме заплітали візерунком вітражів. У небі з'явилося щось нове, його протинало, пронизувало сонячне проміння, і світло вирувало круг Роджера-Муляра, що ліз угору, наче ведмідь. І враз Джослін зрозумів, що будівничого підштовхує вгору ще й та сила, яка живе в його, Джосліновій голові, і вона підштовхуватиме його, аж поки він якимись там способами свого ремесла поставить на місце, на вершечок шпиля, за чотириста футів над землею, великий хрест. Але сяйво в комині, накритому шапкою хмари, сліпило Джосліна, і він нахилив голову, втер з очей сльози і, кліпаючи, втупився в плити під ногами. Плит було майже не видно: їх укривали кам'яні скалки, тріски, стружки, уламки, кам'яна потерть, пилюка, валялася дощечка, а он щось схоже на вламане мітлище — все це відгребли до підпор, а посередині було вільне місце, де вже замостили плитами засипану яму. Бруд роздратував Пенгола, і в голові вже зворухнулися гнівні слова: "Де це Пенгол?" — коли він раптом згадав, що Гуді покинута. Він потер лоб і сказав собі, що Пенгол не зможе жити без собору — адже це для нього весь світ. "Він повернеться, хай навіть аж тоді, коли тут не стане будівників,— подумав Джослін.— А тим часом я повинен зробити щось для його Гуді.— Й озирнувся довкола, хтозна-чому сподіваючись побачити її. Але в соборі не було нікого й нічого, крім пилюки, сонця, робочого гамору з комина вежі та приглушеного співу в приділі Пресвятої діви.— Треба подбати, щоб їй не бракувало нічого",— подумав він. Але не міг згадати чому. З купи сміття коло підпори впала йому на ногу гілочка з гнилою ягідкою, що огидно прилипла до черевика. Він сердито струснув ногою, але, як тепер часто бувало з ним, не міг вигнати з пам'яті ягоду й гілочку: вони потягли за собою цілу вервечку споминів, турбот і якихось випадкових думок. Раптом йому подумало-ся про судно, збудоване з такого сирого дерева, що гілочка в трюмі пустила зелений листочок. Ту ж мить йому привидівся шпиль, покривлений, оброслий гіллям та пагінням, і він з жаху аж підхопився. "Треба розпитати все про дерево,— подумав він,— і подбати, щоб ні дюйма не було не висушеного". А потім згадав, що вежа ще не викінчена, шпиля ще нема, сів і знову, кліпаючи, звів очі вгору.

Пролам у склепінні, що вів до вежі, поменшав, бо частину колод підлоги нижнього поверху вежі вже поклали на місце. Правда, посередині ще лишили досить широкий отвір, крізь який піднімали нагору камінь та дерево. І все ж настил якось обмежував, відокремлював той горішній, ближчий до неба світ, де кипіла робота, і там було світліше; люди, що по-ведмежому незграбно рухались там, і риштовання, і линви, і майже прямовисні драбини — все було переткане сонячним промінням. Аж угорі в одному кутку приліпилась якась будка, мов ластів'яче гніздо. Джослін побачив, що звідти вийшов задки будівничий і на щось націлився своїм візирним інструментом. "Хіба я знав, яке це все складне! — подумав він.— Я провів у небі кілька нехитрих ліній, а тепер мені доводиться утримувати на собі весь отой світ, що нагорі, перше ніж задумане здійсниться.