Шпиль - Сторінка 17

Він поклав руку на мурування.

— Знову бринить.

— Ну то й що? Скільки разів уже бриніло, та й стихало.

Джослін подививсь угору крізь ріденький дощ.

— Ти знаєш, Роджере, я оце подумав... Отой хрест, що нагорі... що буде нагорі.

— Знаю.

— Адже він буде більший за людський зріст? А на макеті — цяцечка, малій дитині на шию.

Будівничий заплющив очі й рипнув зубами. Тоді застогнав.

— Що таке, Роджере? Що ти хочеш сказати мені?

Будівничий подивився на Джосліна, що стояв перед

ним на тлі неба, й хрипко промовив:

— Змилуйтеся.

— Що, знову?

— Велебний отче...

— Ну, що?

— Годі вже.

Джослін і далі усміхався, але його усмішка застигла. Будівничий рвучко простяг уперед вільпу руку.

— Усі й так уже приголомшені красою того, що ми... того, що ви...

Роджер відвернувся, зіперсь па мурування обома лік-

тями, сховав обличчя в долоні, й голос його зазвучав приглушено.

— Прошу вас, змилуйтеся.

— Крім тебе, ніхто не зуміє.

Будівничий хвильку помовчав, не відкриваючи обличчя. Нарешті, не підводячи його, заговорив:

— Спробую вам розтлумачити, у чому вся заковика. Каміння бринить. Я не знаю чому, але можу здогадуватись. Оце ж бо й клопіт, розумієте? Я завжди тільки здогадуюсь. А як достеменно спитаєте, то не знаю нічого. Чи принаймні не так, як ви...

Він скоса зиркнув на Джосліна.

— Не так, як ви, коли промовляєте в церкві перед людьми. Розумієте?

— Чом не розуміти.

— Отож ми, кажу вам, тільки здогадуємось. Ми оцінюємо, що те чи те досить міцне. Але чи так воно насправді, ми не знаємо, поки нема повного навантаження. А ще ж і вітер, оцей вітер, що начебто тільки ледь ворушить волосся у вас на голові...

Він сердито втупився в Джосліна.

— Ви маєте такий прилад; щоб зважити вітер, отче? Дайте мені його, і я вам скажу, що встоїть, а що ні.

— Але ж підпори не осідають. Я ж тобі сказав..

— Вони почали бриніти.

— Ти досі ніколи не чув, щоб будівля бриніла?

— Ніколи. Довкола нас усе нове, нечуване. Ми будуємо наздогад.

Він задер голову на товстій шиї й утупив погляд у небо.

— А тепер іще й шпиль: ще півтораста футів. Отче, цього, що є, досить!

Із Джосліпової голови спокійно озвалась воля. Він сам почув її слова:

— Я тебе розумію, сину мій. Знов же — тобі бракує відваги. Сказати тобі, в чому наше життя? Уяви собі муш-ку-одподенку, що живе тільки один день. А отой он крук, що літає над нами, знає щось і про вчорашній, і про позавчорашній день. Крук бачив, як сходить сонце. Можливо, віп знає, що воно сходитиме ще. А однодепка не знає. Жодна одноденка не знає, що воно таке! Ось у чому наше життя! Ні, пі, Роджере, я не збираюсь виголошувати тобі казання про те, що паше життя жахливо коротке. Ти незгірш за мене знаєш, що воно нестерпно довге, і все ж його треба терпіти. Але наша доля не така, бо ми обранці — і я, і ти. Ми одноденки. Ми нЬ знаємо, що нас чекає вгорі, коли піднімаємось туди фут за футом; але ми повинні прожити все своє життя з райку до вечора, щохвилини відкриваючи щось нове.

Роджер пильно дивився на нього, облизуючи губи.

— Ні, не втямлю я, що ви мені розказуєте. Але я знаю, скільки шпиль важитиме, а яка в ньому буде міцність — не знаю. Ось гляньте, отче, вниз: отут, через стіну, вздовж вікон, кутів, простінків, аж до покрівлі, до вершечка кедра, що в подвір'ї.

— Бачу.

— Проповзіть по всьому поглядом, як комаха, фут за футом. Ви гадаєте, ці стіни міцні, бо вони кам'яні? Де тамі Це тільки плівка зі скла й каменю, папнута на чотирьох ребрах,— по одному в кожному куті. Ви це розумієте? Камінь між стояками не міцніший за скло, бо на кожному дюймі я мушу ощадити вагу, купувати міцність коштом легкості або легкість коштом міцності; вгадувати, яку дати товщину, ширину, відстань, поки аж серце затинається від самої думки. Дивіться вниз, отче. Не дивіться на мене — дивіться вниз! Ви бачите, як скріплені ребра по кутах? Я скріпив камінь, але я не можу зробити його міцнішим! Камінь ламається, колеться, кришиться. Та навіть тепер, коли підпори бринять, оце от, може, ще й устоїть. Я зроблю над вежею покрівлю, можу ще поставити флюгер, його видно буде за багато миль.

Джослін раптом завмер і насторожився.

— Кажи далі, сину мій.

— Але шпиль — ну ніяк неможливо! Вам треба піднятись аж на таку висоту, отче, щоб ви зрозуміли, невже ви цього не бачите? Це буде кам'яна плівка на кам'яному кістяку. А всередині — низка отих восьмикутників, що вище, то менших. Але ж вітер, отче! Треба скріпити ті восьмикутники один з одним і підвісити всі до кам'яного наголовка, щоб вопи своєю вагою втримували плівку на місці. І знов — вага, вага, вага! І вся та вага ляже на колони, на плівку стін, на ті підпори, що бринять...

Він ухопив Джосліна за рукав.

— І навіть це ще пе все. Хай хоч як намагатись, а зовсім прямовисно шпиль на стіни не тиснутиме. Він розпиратиме оці чотири наріжні ребра — розпиратиме на боки! Можна — і треба — па кожен ріг поставити шпилик, щоб тривкіш було, але — не дуже високий, бо знов же вага. Де та межа, до якої я можу дійти, врівноважуючи одне другим? Звісно, можна вставити в шпиль один восьмикутник, і другий, і, може, й третій,— його пальці стисли Джослінову руку,— але раніше чи пізніше замість оцього дзвону ми почуємо в соборі щось інше. Гляньте ще раз униз, отче. Раніше чи пізніше ми почуємо гуркіт, грім, рев. Оці четверо наріжних ребер розхиляться, як пелюстки квітки, і все, що є тут, пагорі,— камінь, дерево, залізо, скло, люди,— рине вниз, у собор, як гірський водоспад.

Роджер якусь хвилину помовчав. Потім заговорив знову — тихо, майже пошепки.

— Я вам кажу... все інше в таємницях мого ремесла сумнівне, але це — певне. Я знаю. Я бачив, як валиться будівля.

Джослін стояв із заплющеними очима. В голові його вище й вище виростав стос восьмикутників із дубових брусів завтовшки в фут. Він зціпив зуби, і на хвильку йому здалося, ніби каміння під ним ворушиться, розповзається на боки. Шпичастий ковпак півтораста футів заввишки почав обсуватись униз, розвалюватись, розсипатися серед пилюки, диму й гуркоту, все швидше й швидше, викрешуючи іскри, вогонь і грім, і трощив собор, аж кам'яні плити підскакували, мов трісочки, поки звалище не поховало їх під собою. Це відчуття було таке виразне, наче й сам він упав з південно-західним ребром вежі, що впало на подвір'ячко з аркадами, переломившись, наче йога в коліні, й розвалило книгозбірню, ніби ударом ціпа. Джослін розплющив очі: йому аж млосно стало від того уявного падіння. Він учепився руками в стіну, а внизу подвір'ячко з аркадами хиталось сюди-туди.

— Що ж нам робити?

— Зупинитись па цьому.

Відповідь вискочила зразу, і ще перше, ніж минулася млість, а подвір'ячко перестало хитатись, якимось настороженим куточком мозку Джослін зрозумів, як будівничий підводив його до цієї відповіді.

— Ні, ні, ні, ні...

Він мурмотів, хитав головою й зважував усю розмову. Зрозумів, що вирок остаточний, що останній Родже-рів засіб, розмова про незбагненні закони будівницького ремесла, умисне розпочата не внизу, на твердій землі, а тут, нагорі, щоб наче важелем підважити його волю в хвилину запаморочення й повалити, зломити її за одну мить.

— Ні.

Врешті відповідь пролунала твердо. Це була відповідь меча мечеві: брязь, блись, брязь!

— Роджере, я тобі кажу, що це ^ожиа зробити.

Будівничий гнівно сахнувся від Джосліна й зупинився в кутку вежі, повернувшись до нього спиною. Стояв, підставивши обличчя дощеві, й дивився перед себе невидющим поглядом.

— Слухай, Роджере!

"Що я можу йому сказати? Хвилин десять тому я щось говорив про одноденок, але вже не пам'ятаю що. Нехай же до нього промовить моя воля".

— Ти хотів залякати мене, як залякують дитину казкою про мару. Ти добре все обміркував, що мені казати, правда? І все ж ти знаєш, що не можеш утекти. Не можеш. Не можеш покинути діла. І весь цей час твоя допитлива, розумна голова шукала шляху, як обійти неможливе. І ти знайшов той шлях, бо для цього ти живеш на світі. Але ти ще боїшся. Краще частина тебе хоче спробувати, а решта скиглить та огинається.

Джослін підступив до широкої спини й заговорив у дощ, у порожнечу.

— Зараз я тобі скажу те, чого більш ніхто не знає. Вони, мабуть, гадають, я божевільний; та хай і так —— що з того? Колись вони дізнаються про все, коли я... але тобі я скажу все зараз, як чоловік чоловікові, отут, на цій недокінченій вежі, на висоті, де більш ніхто не почує. Сину мій! Наш собор — це ніби начерк молитви; а шпиль буде начерком тієї молитви, що піднесеться пай-вище! Бог відкрив це мені, негідному рабові своєму, у видінні. Він обрав мене. Він обирає й тебе — щоб ти відтворив той начерк із скла, заліза й каменю, бо синам людським треба чогось того, що можна бачити очима. Ти гадаєш, ніби можеш утекти? Ти не в моїх тенетах — так, Роджере, я багато розумію, я розумію, як воно мучить, корчить, терзає тебе,— але це тенета не мої. Це — тенета господні. Ні ти, ні я не можемо ухилитись від цього діла. І ще одне. Я тенер побачив, що ми й не можемо зрозуміти в ньому все до кінця. Ти, певне, думаєш, що воно безглузде. Воно лякає нас, воно нерозумне. Але відколи це бог вимагав від своїх обранців розуму? Цю вежу називають "Джосліновим Безумом", правда?

— Я чув, що так казали.

— Тенета не мої, Роджере, і безум не мій. Це господній безум. Навіть у давнину бог не вимагав від людей чинити розумно. Це люди можуть робити й самі. Вони можуть продавати, купувати, лікувати, правити. А тоді з якоїсь таємної глибини приходить веління зробити щось зовсім безглузде — збудувати ковчег па сухому; сісти на купі гною; одружитися з блудницею; покласти сина на жертовний вівтар. І тоді, коли в людини знаходиться віра, народжується щось нове.

Джослін хвильку помовчав, дивлячись на Роджерову спину. Дощ голочками колов обличчя. "Це мій голос вимовив такі слова,— подумав він.— Ні. Не мій. Це голос всепоглинної волі, моєї владарки".

— Роджере!

— Що?

— Ти добудуєш шпиль. Ти гадаєш, що це твої власні руки, а вони не твої. Ти гадаєш, що це твоя голова думала, думала, придумувала, як зробити, а тепер тихо пишається, що придумала. А воно — не твоя. І не моя підказує мені ті слова, що вимовляє мій язик.

Потім вони знов замовкли; і Джослін знав, що з ними є третій — його ангел, що стояв на холоді, під дощем, гріючи йому спину.

Нарешті будівничий заговорив байдужим, покірливим голосом:

— Залізо.