Шпиль - Сторінка 19

В кінці вулиць, що сходилися до собору, тепер не бувало безлюдно. Там стояли чоловіки й жінки, позводивши до вежі обличчя, що з такої відстані здавалися просто світлими цятками. Коли хтось відходив, його місце зразу займав інший. Весь час одні відходили, інші підходили; Джослін, дивлячись на них, відчув страшну прикрість і кинув за вітром слова:

— Що ви, люди, знаєте про все це?

Вежа під ним була непохитна й байдужа. Він окинув її поглядом — кам'яний гай, вирощений круг тога місця, де мав піднестися шпиль. "Це зовсім не схоже на мій макет,— подумав він,— Не схоже й на мов видіння, але ми робимо те, на що спроможні. Може, це тільки креслення того безуму, про який вони не знають".

А потім закричав скільки духу:

— До роботи! До роботи! До роботи! Чому тут нема нікого?

І заквапився вниз, щоб розшукати будівничого. Поки опинився внизу, роздратування змінилось нестямним гнівом. Але будівничий був зайнятий ділом. Він зібрав своє військо в піддашші коло північного трансепту й щось хрипко втлумачував робітникам — щось у дусі свого досвіду, досвіду життя одноденки. Коли Джослін почув Роджера, гнів у ньому згас, але його охопила нетерплячка самому все почути й збагнути, бо Роджер-Муляр давав усім настанови, що кому робити. Джослін зрозумів, що йдеться про залізну опаску; захоплений думками пра неї, неспроможний молитись, він пішов додому, й там до нього явились ангел і диявол, і знов розперезався нечестивий шлюб, і він не міг дочекатися світанку. Великий дзвін на окремій дзвіниці, як певен був Джослін, задзвонив пізніше, ніж слід, і зразу на всіх стежках до собору загомоніли голоси, затупотіли, зачовгали ноги. Джослін вийшов подивитися; та Роджер-Муляр прогнав йога з вежі так владно, що це здивувало й приголомшило їх обох. Тож він почав ходити, крутитись по подвір'ю, як ото Рейчел; а потім вернувся додому, згадавши про одну справу, яку мав зробити. Написав довгого листа абатисі в Стілбері, деякі обставини розкривши, а деякі обминувши, й запитав, на яких умовах можуть прийняти до монастиря одну нещасну пропащу жінку. Тоді пішов да нефа, подивився на підпори, й звідкись вискочила думка: ці підпори, можливо, почувають те саме, що й він; але принаймні одного вони не можуть почувати: оцього жахливого тягаря на серці, бо це здатність чисто людська. Та що робиться на вежі, знизу не було видно, і він пішов у довге піддашшя, де лежали дерев'яні восьмикутники. Там не було нікого, тільки старший тесля. Восьмикутники на вигляд були такі важкі, що начебто могли витримати й набсильніший вітер, чи принаймні так сказав тесля, що вимахував довбешкою, розбираючи на частини шостий восьмикутник, і в голосі його бриніло щось таке, що Джослін почав розпитувати далі; але майстер не сказав більше нічого.

Сонце вже підбилось височенько, й тіні, відкинуті на

подвір'я високими стінами, видимо коротшали. Нова тінь — від вежі,— що сягала канцелярієвого дому, теж відступала, і Джослін помітив, що кінець її якийсь нечіткий, аж тремтячий. Він заквапився через подвір'я аж туди, де стояв, дожидаючи, гурт городян. Обернувшись і звівши погляд угору, він побачив, що над верхом вежі здіймається димок. Цілий день Джослін ходив круг собору, зупинявся то там, то там, зводив угору погляд — і звідусюди бачив той димок: він не густішав і не припинявся, а небо над вежею ніби тремтіло. І коли тіні переповзли на другий бік собору, димок так само здіймався над вежею; а коли смеркло, над самим верхом вежі засвітилася заграва. Час від часу з соборного даху долітали голоси будівників, що сиділи, чи спали, чи їли, чи пили коло своїх цебрів з водою на широчезних свинцевих площинах. Урешті Джослін ліг спати, але його підняв з ліжка чудний передзвін, що линув з вежі,— такий самий, як той незграбний дзвін, що доти чувся з піддашшя над річкою. Він накинув плащ і вийшов знову на подвір'я, де сміялись і гомоніли з'юрмлені городяни. З вежі ринули потоки іскор. Вони сипалися з заграви, що жаріла над нею, й долітали аж до покрівлі собору, не встигнувши погаснути. Ось на вежі хтось пронизливо закричав, звідти почулись вигуки, гамір, іскри на хвилинку припинились. Та ще глядачі не здогадалися, що ж там сталось, як снопи іскор посипалися знову, а потім із дверей у північному трансепті, заточуючись, вийшов чоловік із замотаною в памочену оливою шматину рукою. Джослін кинувся його розпитувати, але чоловік ніби й не чув: стогнучи та кленучи, він подався Новою вулицею геть. Та Джослін не пішов за ним: тут було кому подбати про бідолаху, аби охота. Джослінові здавалося, що все місто не спить: ті прибігли сюди, на соборне подвір'я, ті висипали на вулиці, ті повідчиняли вікна, і всі дивились угору. Серед тихої ночі жаріла заграва над вежею, сипались іскри, дим, помалу танучи, здіймався до зірок. Десь за годину до світанку незграйний передзвін затих. Замість іскор шугпули струмені пари, безбарвні, як не освітлений сонцем камінь: вони наче виростали вгору з того каменю. Коли трохи розвиднилось, почала танути й пард. Ковальські горна, з яких сипалось вугілля й крапотіла вода, попливли впиз на тлі величезних вікон, а робітники па даху підхоплювали їх і заносили під склепіння. Коли показалося сонце, Джослін, змучений холодом та безсонням, рушив назустріч людям, що спускалися з вежі: віп хотів привітати їх. Але вони не помічали його. Йшли, хитаючись, спотикаючись, і їхні розплющені очі дивилися крізь нього, ніби вже бачили жадані постелі, а ноги самі несли їх додому. Сонний, він насилу стояв на ногах, дожидаючи Роджера-Муляра. Але той усе не виходив. Урешті Джослін несміливо ввійшов до нефа й побрався нагору. Поки скінчилися гвинтові сходи, він уже й забув про все на світі, крім вежі. А вона була наче жива. Сходило сонце, здіймався вітер, і вся вежа стогнала, рипіла, нарікала, а коли час від часу щось гупало чи брязкало, в Джосліна тьохкало серце. Та він нагадував собі, кому присвячена ця будова, зціплював зуби, щоб не цокотіли, й піднімався вище, вище, повз той кут, де недавно висіло "ластів'яче гніздо", зигзагами сходів, аж на дерев'яну покрівлю серед гаю кам'яних шпиликів. Покрівля була всипана вугіллям, залита водою. Зіпершись на парапет і глянувши вниз, Джослін побачив, що весь світ дивиться на вежу, з усіх боків біліють цяточки облич — а тут, нагорі, вежу оперізувала залізна стрічка фут завширшки й два дюйми завтовшки, помережана синіми заклепками. Вона щільно прилягала до^ порубцьованого, пощербленого каменю. Але й стьожка була жива, мала голос. Вона скрикувала: "дзень-дзень-дзінь-брязь!" — або протягло бриніла.

Джослін став навколішки, дивлячись удалину між двома зубцями парапету. "Я тут,— думав він.— Ось для чого все. Це моє місце. Я не вмію будувати з дерева, заліза чи каменю; але моє місце тут, і для цього я живу на світі".

Він схилився в молитві, та не встиг вимовити й слова, як заснув, скорчений під кам'яним шпиликом, і йому явився ангел, шестикрилий, невидимий; став над ним і грів йому спину.

Розбудив його вітер, що куйовдив йому волосся; сновиддя повільно згасли, зоставивши його на самоті з вітром. Він розплющив очі й у раптовому запамороченні збагнув, що дивиться на подвір'ячко між аркадами, майже прямовисно вниз, із височини двісті п'ятдесят футів. Він знову заплющив очі, заплющив щільно-щільно й став шукати в собі спокійного місця, де живуть сни. Але вони відлетіли зовсім, і Джослін знав: настав неминучий новий день, і його треба витримати, як витримують свій тягар підпори. "Я був вірний,— подумав він.— І ось уже куди ми піднеслись". Ця думка була така втішна, що він іще полежав трохи, віддаючись їй, а потім розплющив очі й не думав уже ні про що, а вітер метляв йому волосся круг шапочки й сушив останню сонну сльозу на очах.

А проте щось перемінилось, і він мимохіть задумався: треба ж було збагнути, в чому та переміпа. Чи вона сталась у ньому самому, чи влилась у нього зі шпилика, до якого він доторкався кульшею і щокою. "Дзень!" — дзенькнула залізна опаска, ніби підтверджуючи його здогад: щось нове з'явилось у самому камені. Та зміна була така тонка й невловна, що відчути її можна було тільки на самоті, коли його плоть отак щільно притискалася до свіжообтесаної поверхпі каменю. Так, у камені, в оцьому камені коло його правого боку з'явилося щось нове. Цей камінь... Джослінова рука помацала його. Цей камінь... Він ніби став твердіший... чи м'якіший? Ні, таки твердіший. На мить Джослінові здалося, що камінь м'який, мов подушка, і він подумав: "Я, мабуть, іще як слід не прокинувсь!" Та за зубцями парапету майнув крук, каркнувши пронизливо, так звично, так по-денному, на яві. Джослін лежав, бездумно дивлячись униз, на аркаду, звідси, згори, ніби приплескану. Під аркадою пропливли чиїсь ноги в сандалях і краєчок ряси...

На парапеті під аркадою хлопчаки з школи хористів знову покинули свої шашки. Джослін не розрізняв надряпаних на камені клітинок шахівниці, але добре бачив білі костяні шашки, розкладені на ній. Правда, не всі, бо край парапету між зубцями вежі зрізав ріжок шахівниці. Вигляд тієї гри навіював якусь дитячу безтурботність: білі шашки — одна, дві, три, чотири, п'ять...

Він лежав, притиснувшись вилицею до шпилика, й не ворушивсь. А проте в поле зору впливла ще одна шашка, шоста, зі своєю клітинкою шахівниці. Джослін знав, що він не зрушився з місця; отже, зрушилась вежа, зрушилась плавно й нечутно, але там, унизу, підпори, мабуть, застогнали — і-і-і-і — від того руху. Біла шашка то з'являлась, то зникала; і Джослін збагнув, що вежа хитається під ним, наче високе дерево.

Він повільно відвів очі й глянув на розсипане вугілля та ще не просохлі калюжі. "Хоч би не закричати, не кинутись навтіки! — подумав.— Це ж буде негідне мого видіння". Він обережно підвівся, твердо став на обидві ноги. І так само обережно, щабель за щаблем, сходинка за сходинкою, спустився крутими дерев'яними сходами з вежі на склепіння, потім крученими — в безлюдний собор. Підпори знову бриніли, але тепер він уже відчував ритм у їхній пісні. Постояв на середохресті, прислухаючись,— ніби відбув покуту. На якусь хвилину спів каменю затих, потім знов, на повну силу знявся до найвищої ноти — "і-і-і-і-і!" — й опав до цілковитої тиші.

Джослін стояв —і дивився на знов укладені плити підлоги.