Шпиль - Сторінка 29

Він аж здригнувся від них, як щойно здригавсь отець Адам. Від того йому заболіло в спині й голові; зате безкрає море скорботи ніби простягло до нього руку, влилось у нього й переповнило йому очі. Він не стримував сліз, не зважав на них, приголомшений безміром того моря. Потім з'явилася ще одна рука, лягла йому на груди, пальці стисли його плече. А ще одна рука обережно витирала йому обличчя.

Помалу тремтіння минуло, сльози перестали текти. Голос, делікатний, як і обличчя, зашепотів над ним:

— Почнімо все з самого початку. Колись ви знали всі ступені молитви, а потім забули. От і добре. Більшість їх — не для простих, грішних людей. Це у вас навіть своє — рідна чеснота. Найнижчий ступінь — це молитва вголос. Із неї ми й почнемо, бо діти починають із неї, а ми обидва — наче діти...

— А м о я молитва, отче? Моє... видіння?

Знов настала тиша. "Мій чорний ангел зараз повернеться,— подумав Джослін.— Я це знаю, я чую в собі ознаки! Треба квапитись, поки ще є час!"

— Моя молитва? Мій шппль-молитва? Те, про що ви читали?

Він знову змокрів, але тепер волога виступала зі шкіри. Чужа рука лагідно відкинула йому з лоба волосся; але наближення чорного ангела сповнювало його жахом.

— Швидше!

— Зразу після молитви вголос іде другий ступінь, дуже невисокий, а тому й дуже близький. У ньому дається нам підбадьорення, втіха, зворушення. Так, як ми даємо дитині ложку меду за те, що вона була чемною. Або просто за те, що любимо її. Ваша молитва, безперечно, була добра, але не дуже.

Джослін крутив головою на подушці, силкуючись утекти від неминучого. Та щось таке глибоке, що воно напевне лежало аж біля самого коріння рослини, змусило його закричати до кам'яного ребра на стелі й до тонкого стривоженого обличчя:

— Мій шпиль пронизав усі ступені, від низу й до верху!

А тоді чорний ангел ударив його.

Часом біль відпускав його, і він міг думати. І щоразу перше його слово було до отця Адама:

— Ще не впав?

І відповідь щоразу була однакова:

— Ще ні, сину мій.

Він знову будував щось у голові, досліджував, які підвалини треба закласти, поки він збагне, чого ж йому треба.

— Я ніколи не знатиму правди, поки'собор не розберуть по камінцю, мов дитячу крутиголовку.

Але отець Адам, певне, подумав, що він марить, бо не сказав нічого. І Джослін, ідучи своїм внутрішнім шляхом, прийшов до/другої думки:

— І навіть тоді не знатиму.

Одного дня він послав по отця Ансельма й без кінця чекав під темним склепінням, поки згадав, яке тепер його становище. Тоді він послав знову, благаючи в отця Ансельма ласки. І Ансельм, насуплений, прийшов. День хилився до вечора, і в кімнаті було майже темно, бо єдине вікно дивилось на схід, та ще й було затулене собором. Джослін чув, як отець Адам ходить і спускається сходами, щоб лишити їх наодинці, як рипнув стілець, коли Ансельм сів. Потім глянув на Ансельма, придивився до шляхетної голови зі срібним вінчиком волосся над гладеньким чолом. Та Ансельм не відповів на той погляд. Він уперто дивився в вікно й мовчав.

— Ансельме! От я й опинився нарешті в пустелі.

Ансельм швидко зиркнув на нього скоса й зразу відвів очі, ніби від чогось непристойного. Тоді промовив слова, яких і слід було сподіватись, але тон був сухий і скутий, як сама його постава:

— Всі люди раніше чп пізніше...

"Ні,— подумав Джослін.— З живими, справжніми людьми так не говорять. Він не бачить мене. Я не справжній, але й це буде мені наукою".

— Я з великим болем вернувся в ті дні над морем, коли ви були моїм наставником.

Ансельм глянув у його бік. У його поставі було якесь скам'яніле збентеження, і слова пролунали намарне.

— В самій середині життя...

— Якого життя!

Джослін заплющив очі й подумав про своє життя.

— Звичайно, я знаю. Моє життя було зовсім не таке, як я гадав. Але ж колись я йшов тою дорогою через

мис і прийшов до вас, наставника послушників, бо думав, що ми — обранці святого духа.

Він знову підвів очі до склепіння. За ним біліла смуга піску й сліпуче виблискувало море.

— Я прибіг до вас.

Ансельм .ворухнувся. На його обличчі з'явилась квола усмішка, але зовсім не весела.

— Ви тоді були наче песик, що стрибав мені на коліна.

— Що ж'вам пригадується з тих часів, Ансельме?

Ансельм уже знову дививсь у вікно. На щоках його

виступили червоні плями, голос звучав здушено:

— Чому вам неодмінно треба було мати в комусь кумира, мов дурному дівчиськові?

— Мені?

— І чому саме на мене звернулось ваше юнацьке поклоніння?

Думки в Джосліновій голові мішалися.

— Я?.. Тобто як?..

У дуже тихому Ансельмовому голосі бриніла велика прикрість:

— Ви не знаєте. Ви ніколи не знали, який ви нестерпний. Просто неможливий.

Джослін облизав сухі губи:

— Я... я був... невгамовний. І незграбний.

Віп почекав, поки тяжке почуття вляжеться, потім промовив до стелі:

— Але ж ви, Ансельме... Ви самі...

Ансельм підвівся й почав ходити по кімнаті. Нарешті він зупинився над Джосліном, затуливши собою склеписту стелю. Повернув голову на негнучкій шиї, глянув Джослінові в очі й знов ухилився поглядом.

— Це було так давно. Може, воно ніколи не важило багато — а крім того, згадайте все, що сталось ї потім! Ні. Більше я не можу сказати. Ви мене смішили й зворушували. І дратували. Ви були такий... хапкий.

— Хапкий. Тільки хапкий. І більш нічого. Ви нічого не бачили а не розуміли.

Ансельм аж закричав:

— А ви щось розумієте? Ви ж сиділи в нас на шиї — у мене на шиї — весь вік!

— Ми повинні були робити наше діло. Велике діло. Так я думав... і ось тепер я вже не знаю, що мені думати...

— То було місце якраз для мене — хоч, може, наш засновник мав на думці не зовсім це. А потім з'явились ви, прилетіли, мов великий птах...

— До наставника послушників.

— Я такий, як я е. Але бачити, як ви перескакуєте все вище й вище — без зусиль, з послушника на диякона, тоді на священика; бачити, як ви стали настоятелем цього собору, хоч насилу вміли прочитати "отченаш"; і відчувати— спокусу, так, спокусу — бо куди голова, туди й хвіст... а треба визнати, що без мирського успіху не обійдешся, бо ніхто з нас не святий... відчувати спокусу, що тягне в якусь прірву... Визнаю щиро. Я міг би лишитись там, де я був, і зробити щось добре. Але ви спокусили мене, і я попавсь на принаду.

— А потім?

— Потім? Далі ви самі знаєте. Старий король помер — і ваше піднесення припинилось.

— Так, звісно.

— І після цього — вислухувати ваші сповіді, нещирі, самозакохані сповіді...

Навіть попри свою кволість Джослін був приголомшений подивом.

— Який же з вас священик!

— Самі знаєте. Такий, як і з вас, коли хочете. Нікчемний. Я це знаю. А ви? Згадайте Айво, Джосліне. Тільки тому, що його батько дав дерева на будування... Що, неправда? Тепер він має стільки прав у соборі, скільки й ви. Або я. Тільки завдає менше шкоди. Вій весь час полює. А ви давили нас, мов якась кара. Бували хвилини, коли, бачивши вас у цьому сані, в мене серце стискалось у кулачок і аж дух мені перехоплювало. Я вам і ще одне скажу. Дарма що над намц нависає оте кам'яне одороб-ло й гнітить нас, у капітулі тепер, коли вас нема, панує спокій і приязнь, ніби там розлито якийсь бальзам.

— Ансельме!

— Пам'ятаєте, що ви сказали в капітулі, коли я висловився проти вежі? Я пам'ятаю! І довіку не забуду. Привселюдно! "Сядьте, Ансельме!" Пам'ятаєте? "Сядьте, Ансельме!.."

— Облишимо це. Тепер уже не виправдаєш нічого й не виправиш..

— А ота справа зі свічками?

— Я знаю.

— І, врешті, Джосліне, коли вже хочете цілковитої відвертості... все оте будівництво!

— Ідіть, прошу вас!

— Визнайте, що це вже перевершило будь-яку міру: вимагати від людини в моїх літах і в моєму сані, щоб вона стала підмайстром у муляра.

— Ну що ж... Простіть мені.

— Звичайно, я вам прощаю. Я вам прощаю.

— Прошу вас. Простіть не ту чи ту дрібну провину, не свічки, не образу в капітулі. Простіть мені, що я такий удався.

— Я ж сказав — прощаю.

— Це щиро, Ансельме? Скажіть — щиро!

По сходах протупали ноги, потім довго тривала тиша.

Аж через чимало хвилин щось біля нього змінилося: прийшли якісь люди, затанцювали в нього перед очима, дивно присідаючи й сновигаючи туди-сюди. Виразно він бачив серед них тільки отця Адама, тому знову закричав:

— Рятуйте мене, отче!

Тоді отець Адам підійшов і почав усе розплутувати. Смикав і розплутував, але нічого не виходило, бо все було геть переплутане, та ще й проросле пагінням лихої рослини. І врешті з усіх відчуттів лишився тільки біль у спині (та пекуча млість, коли його перевертали, щоб обмостити спину овечою вовною), а осібно від того болю — якась туга в тілі, розлита від горла до пупа. Отець Адам не помітив, що сталося з його руками, але сказав Джослінові, що він кволий та запаморочений і що все залежить від зусиль волі. І не зміг отець Адам зрозуміти, як важливо виблагати прощення не тільки в християнських душ, і чому для цього необхідно їх зрозуміти, і яка це неможлива річ — зрозуміти їх.

Тоді Джослін відчув у собі велику хитрість, бо збагнув, що доведеться якось утекти від отця Адама. Він став чекати погожого дня; бо вже видавалися часом погожі дні, коли на підлозі лисніло сонце, й Джослін тоді добре усвідомлював, де він. Діждавшися такого дня, він прикинувся, ніби заснув у знемозі, а сам почав прислухатись до човгання ніг отця Адама. Нишком розплющив одне око й побачив спину старого священика: той уже йшов сходами вниз. Зібрався на силі, підвівся в ліжку, спустив ноги додолу, зачекав, поки минеться млість. Устав, тримаючись за стіну, надів круглу шапочку, накинув плаща на плечі. Сповз униз сходами; коліна аж тремтіли від кволості. В просторих сінях не було нікого. Не горів вогонь у каміні, не світили свічки, але в вікна лилось ясне світло, і по них пробігали тіні. Повітря пахло свіжістю, і в Джослінових грудях ворухнулася туга. У дровах, накладених до каміна, він вибрав собі костура і випростався, зіпершись на нього.

Хвилинку почекав, думаючи. "Вийду тильними дверима, щоб не побачили, та й сам* я не побачу того кам'яного молота".

За дверима серед буйної, високої трави були стосом складені дрова. Пахощі вдарили Джослінові в голову, і він зіперся на стос, не дбаючи про хвору спину. Зачекав, поки розлита в тілі туга витече очима.

Враз над головою щось ворухнулось, і в ньому на мить спалахнула шалена надія.