Шпиль - Сторінка 31

"Який же щирий чоловік,— думав він,— який щирий, хоч хай там що! Тут, під розгойданою барвистою вивіскою, народжується щось..."

Тоді Роджер відхилився назад. Одна рука його ще лежала в Джосліна на плечі, але другою він розмазував по обличчі сльози.

— Розрюмавсь, мов мала дитина. Це вино. Я тонкосльозий, коли вип'ю.

Джослін аж захитався під важкою рукою.

— Може, ти поможеш мені встати, Роджере?

Будівничий гучно зареготав. Тоді дотяг Джосліна до

ослона, а сам гепнувся на край ліжка. А Джослін весь час пояснював:

— Тепер моя спина нікуди не годиться. Ти міг би переломити мене. Я часом думаю, що це від ваги отого кам'яного молота; але він там, не тут.

— Він там. Стримить. Випийте-но.

— Ні, ні, не буду. Дякую.

Жмуток хмизу зайнявся скраю й спалахнув жовтим полум'ям. У кімнаті застрибали тіні. Будівничий сягнув рукою по глек і хильнув з нього.

— Ми зробили що могли.

— А там, аж на . самому верху, було страхіття. Збожеволіти можна.

— Не говоріть про це.

— Сюди — хить. Туди — хить.

— Годі! Годі! — загорлав будівничий.

Джослін знов утупився в ту безформну масу в голові.

— Звісно, це ще не все. Колись він таки впаде. Та все ж хоч підпори пригнулись, і шпиль нахилився, і в підпорах щебінь... Не знаю. В мені ще є рештки моєї... як її назвати? Невіри, чи що. Розумієш, може, це справді те, для чого ми з тобою призначені? Він сказав, що я схожий на дурне дівчисько, мені весь час треба мати в комусь кумира; але що ж у цьому поганого? Я й віддав шпилеві своє тіло. Що йому не дає впасти, Роджере? Я? Чи Цвях? Чи вона, чи ти? Чи, може, бідолаха Пенгол, що лежить, скорчений, під середохрестям, а між ребрами в нього — гілочка омели?

Роджер-Муляр притих, на ньому тільки тремтіли відблиски вогню, як на стіні. Але в кімнаті рухалося ще щось, Джослін відчував, що круг нього тріпочуть чорні крила. Голос його тонув у цій бурі, він сам ледве чув власні слова.

— І ти ще можеш зробити щось, Роджере. Ти ще можеш зробити щось.

Обличчя Роджера-Муляра налилося кров'ю, аж потемніло, а голос його захрип.

— То ось чого ви прийшли, Джосліне? Око за око, зуб за зуб, еге? Коли я не зроблю, ви все розкажете.

— Ні, ні! Я про це й не думав!..

— Я розумію вас, отче. Я з самого початку щось відчував.

Серед лопотіння чорних крил Джосліна раптом охопив жах.

— Я зовсім не думав...

— Я сказав, що розумію вас.

— Мене щось за язик потягло... Я не володів собою!

Роджер-Муляр гепнувся на ліжко.

— Коли знов налетить буря, я згадаю. Око за око.

— Ти міг би виїхати. Ти ще молодий.

— Хто ж мене найме? Хто схоче в мене працювати? Ви ж хочете всього, хіба не правда, отче?

— Бог завжди з нами. Це я знав... Та я знаю і все інше. Тобто — не знаю нічого. Що таке людський розум, Роджере? Це вся будівля, разом з підвалом?

Потім до кімнати вернулась жінка, темноока жінка, що не вмовкаючи торохтіла. А коли вийшла, він почув інші голоси й сміх.

— Що то надворі?

— Люди.

— Розумієш... коли вона щось про це знала... ну як його пояснити? Лихо в тому, Роджере, що підвал знав про нього... Тобто знав, що він не має чоловічої снаги,— і все ж улаштував цей шлюб. Мабуть, через її волосся. Я бачив те руде волосся, розмаяне круг тонкого блідого обличчя. Потім, звісно, вже не бачив. Та згодом, коли вона стояла коло підпори й дивилась на тебе, воно обпекло мені очі. А потім вона заворожила мене. Напевне, вона це зробила, хіба ні? Ось чому мені треба знати, хто така вона була; бо якщо вона знала, знала, що сталося з* її чоловіком, а може, й погодилася з цим... то чи може бути більше страхіття... І, звичайно, така, як вона, мусить переслідувати мене.

— Про що це ви говорите?

— Про неї, про що ж іще. Я, бувало, виглядав її. А вона підбіжить і зупиниться. Якось я перев'язав їй розбите коліно, відірвавши клапоть від своєї... Та що з того? Згодом, коли я вже знав, як вона заплуталась у моїх тенетах, то пробував зустрітися з нею, пояснити...

— Ви?!

— Чи вона коли говорила про мене? Ну, та дарма. Я віддав у жертву й її. Зумисне. Ти знаєш, Роджере, молитви не лишаються без відгуку. От де страхіття. Отож коли вона вмерла, то почала з'являтись мені, переслідувала мене й заворожила. Молитву заслонило волосся. Мертва жінка. Добрячий жарт, правда?

— Жарт?!

— Мабуть, можливо жити й так, щоб усяка любов була добром, щоб одна любов не суперечила іншій, а додавалась до неї. Що це таке — людський розум, Роджере?

— Ви дістали те, по що приходили. А тепер ідіть собі.

— Мені тільки треба знати...

— Чи не однаково нам тепер?

— У мене в голові все переплуталось. Розумієш, поки вона не заворожила мене, я любив її, як дочку. Розумієш, тоді, коли вона вмерла...

— Годі вам. Ідіть собі.

— Мені потрібні три язики, щоб сказати три речі відразу. Я приходив туди. Пам'ятаєш? Я тільки хотів допомогти їй. Може, я вже й тоді дещо розумів. Вона була долі. А коли звела очі, то побачила мене на порозі, в усьому облаченні, настоятеля, священика, суддю. Я хотів тільки допомогти, та це її вбило. Я вбив її так напевне, ніби перерізав їй горлянку.

Він почув, що будівничий підступив до нього. І відчув на обличчі його гарячий віддих, запах вина.

— Ідіть геть.

— Невже не розумієш? Ось чому мені треба знати все про це — бо я вбив її!

Зненацька будівничий загорлав:

— Геть! Геть!

Його руки відкинули Джосліна вбік. Розчахнулися з грюкотом двері, й ті самі руки викинули його геть. Сходи летіли назустріч йому; потім він учепився в поруччя, а коліна гупнули об сходинку.

— Смердюче падло!

Повз Джослінову голову пролетів глек і розбивсь об стіну. Рачки вибрався він на слизький брук, а ззаду гримів голос будівничого:

— Хай там із тебе шкуру спустять!

Але той крик потонув у бурі голосів, що кричали, реготали, гавкали по-собачому. Джослін зіп'явся на ноги, держачись за стіну, а галас вирував довкола, і в очі йому лізли руки, ноги, плями облич. Він побачив темний прохід і рвонувся туди. Одяг луснув у нього на спині; він чув, як тріщить полотно, і не міг лягти на землю, бо руки тримали його. Кругом ревло й гавкотіло. Звуки виривалися з пащ, іклатих і заслинених. Він скрикнув:

— Діти мої! Діти мої!

Галас, репет тривав — ціле море прокльонів і ненависті. Руки стискалися в кулаки, ноги штурхалися. І крізь увесь гамір йому вчувся голос Айво та його приятелів, що підцьковували собак:

— Атю! Атю! Атю!

Джослін лежав долілиць і дивився на ноги та на смугу світла, що падало з дверей на грязюку в рівчаку.

І враз довкола розлилася тиша. Ноги почали відступати, помалу, помалу, і в тиші він почув один голос, жіночий голос:

— Матінко пресвята! Та ви гляньте на його спину!

Ноги зарухалися швидше. Зникли з очей, але він чув,

як вони йдуть, біжать, тікають прожогом, спотикаються на бруку. Світло зникло: двері з грюком зачинились.

Він трохи полежав, увесь тремтячи. Нарешті заворушився, поповз до стіни. "Я голий,— подумав,— як слід було сподіватися". Він звівся на ноги й подибав,на тьмяний посвіт смолоскипів, що освітлювали Головну вулицю. Раз по раз губив стіну, спотикався, забродив у рівчак, вилазив з нього; один раз навіть упав туди. "Отепер видно, що я таке",— подумав, вилазячи звідти. Там, де завулок вливався в Головну вулицю, він упав і вже не підвівся. Ледве усвідомив, що йому чимось прикривають спину, що перед очима мелькає пелена Рейчел та сандалії отця Адама. Чиїсь руки обережно підняли його. Чийсь голос забулькотів, мов вода в рівчаку під кригою. А потім хмарою наринула темрява.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

І знову перед очима було ребристе склепіння стелі. Воно нітрохи не змінилось, але сам Джослін ніби вступив у якесь нове життя. Йому здавалося, ніби він завис над власним тілом, яке тепер раз у раз заливала невтримна хвиля млості,'що несла з собою нестямний страх. Напади млості ‘ кінчалися провалом у небуття. Опритомнівши, Джослін знову зависав над собою, ніби в тумані міркуючи: що ж сталось? І безмовно говорив сам із собою:

"Де ж я був?"

І безмовна відповідь щоразу була та сама:

"Ніде".

Йому давали пити щось гірке — може, відвар з мажу,— і він часом думав, що це завдяки тому питву він може отак висіти чи плавати над власним недвижним тілом. З'являлись різні обличчя — то хтось подавав йому нити, то над ним схилявся отець Адам, тепер виднйй цілком виразно. Джослін не знав, чи падовго він западав у непритомність і скільки часу висів та плив над собою. Він тільки відзначав собі, нітрохи не дивуючись, як по ребристій стелі пересувається світло чи тінь, відміряючи години від погляду до погляду. Інколи він виразніше усвідомлював оту річ, оту машину, що лежала під ним. Головна робота тієї машини була піднімати та опускати ребра, і вона виконувала ту роботу кволо, але безперестану, а всередині тріпотіло серце, наче пташка, ув'язнена між двома рамами вікна. Та коли до нього приступали служники, щоб зробити з ним те чи те, він спускався у власне тіло. Якось він виразно почув розмову, але зрозумів лише кілька останніх слів:

— Це сухотка, в нього всихає спинний хребет.

А за хвильку відповідь:

— Ні. Річ не в тому. Хворе серце.

Та здебільшого протягом того чудного, мінливого часу він витав над своїм тілом або западав у небуття. З'являлись думки, що тривали ціле сторіччя або одну мить. Виринали якісь картини, одначе він сприймав їх зовсім байдуже. Він дуже рідко порушував мовчанку, бо говорити було страшенно важко, навіть коли він мав доступ ,до власного рота. А тому доступові перешкоджало прагнення уникнути отієї пастки — тіла, що лежало під ним. Перешкоджала й непритомність, що підстерігала його весь час. І все ж бодай раз на кілька сторіч витання в імлі чи тільного розглядання стелі він робив над собою тривале зусилля, змушував себе спуститися в тіло, до кам'яних уст, проривався крізь камінь і випускав низку гзвуків:

— Упав?

Виразне обличчя отця Адама нахилялося ближче й ;усміхалося:

— Ще ні.

Він розглядав блакитні очі, ледь розтягнені в усмішці губи та ямочки на щоках.

А коли обличчя відпливало геть із поля зору, він зно-ту утуплював погляд у те, що було за ним,— кам'яне ребро склепіння, а інколи в муху, що сиділа там догори лапками, заклопотана якимось своїм мушиним ділом.

Одного дня він почав думати про свій надгробок і примудрився попросити, щоб привели німого. Без кінця то западаючи в небуття, то виринаючи з нього, він таки пояснив різьбяреві, чого хоче: щоб вирізьбили на могильній плиті його самого, без ніяких оздоб, оголеного смертю, без одягу й без плоті — кістяк, обтягнений шкірою, голова закинута назад, рот розкритий.