Сильмариліон - Сторінка 11

Твердинею тією командував Саурон, намісник Мелкора, і звалася вона Анґбанд.

І сталося так, що вісті, які принесли Яванна й Ороме із Зовнішніх Земель, схвилювали валарів, і вони зібралися на раду; і Яванна звернулася до решти Сил, кажучи:

– О могутні на Арді, Видіння Ілуватара було коротке і хутко зникло, тож ми не зуміємо у вервечці днів одгадати призначену годину. Та будьте певні: година ця наближається, і ще до кінця цього віку здійсниться наша надія і пробудяться Діти. То чи ж годиться нам полишити їхні землі занедбаними та сповненими зла? Чи судилося їм блукати в темряві, коли ми маємо світло? Чи доведеться їм називати Мелкора володарем, коли Манве посідає престол на Танікветілі?

І скрикнув Тулкас:

– Ні! Берімось негайно за зброю! Хіба не задовго спочивали ми після борні, невже наші сили не поновились і досі? Чи той одинак змагатиметься з нами довіку?

Та, за наказом Манве, слово взяв Мандос, і він сказав:

– Воістину, Діти Ілуватара прийдуть у цю епоху, та поки що їх немає. До того ж, судьба Первородних – прийти в час темряви і спершу побачити зорі. Ясне світло стане для них згубою. У лиху годину вони завжди волатимуть до Варди.

Тоді Варда полишила радників, і виглянула з висоти Танікветілу, й угледіла попід незліченними зорями, тьмяними та далекими, темряву Середзем'я. Відтак вона взялася до праці над найзначнішим творінням валарів од часу їхнього приходу на Арду. Валіе взяла срібну росу з діжі Телперіона і з неї зробила нові зірки, які світили дедалі яскравіше з наближенням години пробудження Первородних; саме тому її, ту, котра з давніх-давен, відколи творився Еа, звалася Тінталле – Та, що засвічує, – ельфи згодом нарекли Елентарі, Королевою Зірок. У ту пору вона створила Карніл і Луініл, Ненар і Лумбар, Алкарінкве й Елемміре, а ще зібрала пребагато інших стародавніх зірок і примістила їх, наче знаки, на небесах Арди: Вілварін, Телуменділ, Соронуме й Анарріма; і також Менелмакар зі сяйливим поясом, що провіщає Останню Битву наприкінці днів. А у високості на півночі як виклик Мелкору Варда засвітила вінець зі семи дуже яскравих зір – Валакірку, Серп Валарів, – знак судьби.

Розповідають, що допіру як Варда закінчила трудитись (а трудилася вона довго), коли Менелмакар уперше зійшов на небо і блакитний вогонь Геллуіну замиготів в імлі над кордонами світу, – тієї самої миті пробудилися Діти Землі, Ілуватарові Первородні. Побіля залитого зоряним світлом озера Куівіенен, Води Пробудження, прокинулися зі сну, який навіяв Ілуватар, ельфи; і коли вони, мовчазні, ще мешкали біля Куівіенену, першим, що побачили їхні очі, були зорі небесні.

Тому Первородні завжди любили сяйво зір і шанували Варду Елентарі більше, ніж інших валарів.

У мінливому світі обриси морів і суші розламались і витворилися заново; ріки переінакшили свій плин, а гори – рельєф; до Куівіенену немає вороття. Проте серед ельфів існує повір'я, що це озеро лежало на далекому сході Середзем'я, дещо на північ, і було затокою Внутрішнього Моря Гелкар; а море те розлилося на місці, де в давні часи була основа гори Іллуін, яку зніс Мелкор. Чимало вод стікалося туди зі східних вершин, і першими звуками, які почули ельфи, були джеркотіння та плюскіт води, що спадала на камінь.

Довго мешкали вони у своїй першій підзоряній оселі біля води, і походжали, дивуючись, Землею; і почали творити мову та називати все, що бачили. Себе ж нарекли квендами, що означає "ті, що говорять голосами"; бо досі не довелося їм зустріти жодних інших живих створінь, котрі би розмовляли чи співали.

І от, полюючи, Ороме одного разу заїхав на схід і, діставшись до Гелкару, повернув на північ, у тінь Орокарнів, Гір Сходу. Тоді Нагар зненацька голосно заіржав і завмер непорушно. А Ороме здивувався і сидів мовчки, і йому причулося, ніби віддалік у цій тихій підзоряній землі безліч голосів злилось у пісню.

Отак валари і знайшли нарешті, майже випадково, тих, кого так довго чекали. Зачудований Ороме дивився на ельфів так, наче вони були істотами незнаними, дивними та непередбаченими; і з валарами так буде завжди. Бо з Позасвіття можна все замислити в музиці чи передбачити звіддалік у видінні, та для тих, хто дійсно ввійшов в Еа, воно являтиметься кожне у свій час, однак несподівано, як щось нове та негадане.

Попервах Старші Діти Ілуватара були сильнішими та величнішими, ніж згодом; але не прекраснішими, бо, хоч у дні юності квенди й вирізнялися красою з-поміж решти творінь Ілуватара, краса їхня з плином часу не зникла й живе на Заході, а печаль і мудрість збагатили її. І Ороме полюбив квендів, і назвав їх елдарами – їхньою ж мовою – зоряним народом; утім, згодом це ймення носили тільки ті квенди, котрі рушили за ним на захід.

Однак при наближенні Ороме багатьох квендів пройняв жах; і причиною цього був Мелкор. Опісля мудрі визнали, що недремний Мелкор першим дізнався про пробудження квендів і послав примар та лихих духів шпигувати за ними й переслідувати їх. Отож, за кілька років до приходу Ороме часто траплялося так, що ельфи, котрі поодинці чи гуртами відходили надто далеко від озера, зникали й ніколи не поверталися; квенди казали, ніби їх упіймав Мисливець, і боялися його. Найдавніші ельфійські пісні, відлуння яких іще й досі звучить на Заході, розповідають про примарні тіні, що никали між пагорбів довкруж Куівіенену чи зненацька пропливали між зорями; і про темного Вершника на дикому скакуні, котрий переслідував заблудлих, ловив їх і пожирав. Мелкор так ненавидів і боявся виїздів Ороме, що чи то і справді посилав своїх поплічників у вигляді вершників, чи тільки всюди поширював таку брехню, та на меті мав одне: квенди мусять остерігатись Ороме, якщо коли-небудь їм доведеться зустрітися.

Так і трапилося, що, коли заіржав Нагар і Ороме дійсно з'явився поміж них, декотрі квенди заховалися, інші ж утекли й загубились. Але ті, кому вистачило сміливості залишитися, хутко збагнули, що Величний Вершник – не примара, породжена тьмою; бо на обличчі його ясніло світло Аману, й усі найшляхетніші ельфи потяглися до вали.

Про долю ж нещасливців, котрих упіймав Мелкор, достеменно відомо мало. Хто ж бо зі сущих повернувся із копалень Утумно чи відав про темні наміри Мелкора? Проте мудреці Ерессеа правдиво вважають, що всіх квендів, котрі потрапили до рук Мелкора до знищення Утумно, було ув'язнено та повільними тортурами перетворено на покручів і рабів; так, заздрячи ельфам і прагнучи поглумитися з них, Мелкор вивів мерзотну породу орків, котрі звідтоді стали заклятими ворогами ельфів. Орки жили та розмножувалися на кшталт Дітей Ілуватара; бо після свого бунту в часи Айнуліндале, ще до Початку, Мелкор не міг сотворити ні нового життя, ні навіть його подоби, – так кажуть мудрі. У глибині темних орківських сердець кипіла ненависть до Повелителя, призвідника їхніх нещасть, котрому вони служили зі страху. Це, ймовірно, найпідліший учинок Мелкора, – і найогидніший для Ілуватара.

Ороме на якийсь час затримався серед квендів, а тоді стрілою помчав понад сушею та морем назад до Валінору, і звістив у Валмарі новини; і розповів про примари, які тривожать Куівіенен. Тоді возрадувалися валари, та сумнів затьмарив їхню радість; і вони довго сперечались і радилися, як найкраще оборонити квендів од тіні Мелкора. Ороме ж, не гаючись, повернувся в Середзем'я, де оселився поруч із ельфами.

Довго сидів Манве у задумі на Танікветілі, дослухаючись до порад Ілуватара. І потім, спустившись у Валмар, скликав валарів у Коло Судьби, і навіть Улмо прибув туди із Зовнішнього Моря.

Тоді Манве сказав валарам:

– Ось яку раду Ілуватар уклав мені в серце: ми мусимо знову будь-що запанувати над Ардою і позбавити квендів од Мелкорової тіні.

І зрадів Тулкас; однак Ауле засмутився, передбачаючи неминучі в цій борні рани світу. Проте валари підготувались і виступили з Аману повною бойовою потугою, постановивши напасти на фортецю Мелкора й покінчити з ним. Мелкор же до скону не забував про те, що цю війну було розв'язано заради ельфів, що саме вони спричинилися до його поразки. Проте квенди не брали участі в тих діяннях і мало знають про зудар сил Заходу та Півночі на початку їхніх днів.

Мелкор і валари зітнулися на північному заході Середзем'я, і терени ті зазнали страшних руйнувань. Перша перемога воїнства Заходу була блискавична, прислужники Мелкора кинулися тікати до Утумно. Тоді валари промчали Середзем'ям і розставили охорону довкола Куівіенену; тому квенди не знали про величну Битву Сил, тільки земля дрижала і стогнала в них під ногами, хвилювалися води і заграви страхітливих пожеж палахкотіли на півночі. Тривалою та важкою була облога Утумно, багато боїв, про які до ельфів долинула тільки чутка, відбулося перед її брамами. У той час змінилася форма Середзем'я, і Велике Море, що відділяло його від Аману, розширилось, і поглибшало, і залило узбережжя, утворивши глибоку затоку, яка простягалася на південь. А між Великою Затокою та Гелкараксе, на далекій півночі, де Середзем'я зближувалося з Аманом, виникло безліч менших заток. Найприкметнішою серед них була Баларська Затока; туди, збігаючи з новопосталих північних узгір'їв – Дортоніону та гір довкола Гітлуму – впадала могутня ріка Сіріон. У ту пору всі землі далекої півночі було спустошено; бо там підземелля Утумно були особливо глибокі й у їхніх закапелках палахкотів вогонь і роїлися слуги Мелкора.

Та, врешті-решт, брами Утумно було розбито і знесено перекриття підземних чертогів, а Мелкор заховався в найдальшій копальні. Тоді наперед виступив Тулкас – як найсильніший поміж валарів – і боровся з ним, і кинув його долілиць; і Мелкора зв'язали Анґаінором – ланцюгом, що його виготовив Ауле, – і полонили; й у світі на довгі віки запанував спокій.

А втім, валари не знайшли всіх прихованих облудою безконечних склепів і печер попід фортецями Анґбанда й Утумно. Чимало нечисті й досі тулилося там, а ще більше розбіглося, розчинилось у темені й вешталось у пустельних місцинах світу, дожидаючи лихої години; Саурона теж не знайшли.

Після завершення Битви, коли з-понад руйновища Півночі здійнялися безкраї хмари, затуливши собою зорі, валари притягли Мелкора, скутого по руках і ногах, із зав'язаними очима, до Валінору і кинули його в Коло Судьби.