Сильмариліон - Сторінка 10

І голос Ілуватара промовив:

– Чому ти вчинив отак? Навіщо взявся до праці, яка, вочевидь, понад владу твою і волю? Бо від мене в дар ти отримав тільки власне єство – не більше; тож ці створіння рук твоїх і думки лише ним і житимуть: рухатимуться, коли твоя думка їх поворушить, а якщо вона полине деінде, стоятимуть бездіяльно. Чи сього ти прагнув?

Тоді відказав Ауле:

– Я не прагнув такого панування. Я прагнув сотворити відмінних од мене істот, любити їх і навчати, щоб і вони збагнули красу Еа, який через тебе стався. Бо здалося мені, що на Арді є вдосталь простору для щасливого пробування різних створінь, однак вона й досі здебільшого порожня та безмовна. Нетерплячість спонукала мене до безглуздого вчинку. Та все ж ти сотворив мене, а отже, вклав мені в серце бажання творити; а нерозумне дитя, котре, граючись, відтворює вчинки власного батька, робить це, не помишляючи про глум, а просто тому, що є сином свого отця. Що маю чинити тепер, аби ти не гнівався на мене довіку? Як син свого вітця я приношу тобі в жертву цих створінь, працю створених тобою рук. Роби з ними, що захочеш. Але чи не краще мені знищити плід моєї самовпевненості?

Відтак Ауле здійняв велетенський молот, аби розтрощити гномів; і заплакав. Але його покірність викликала в Ілуватара співчуття до нього самого та до його задуму; і гноми відсахнулися від молота, і перелякались, і схилили доземно голови, і благали змилосердитися над ними. І голос Ілуватара мовив до Ауле:

– Пожертву твою я прийняв одразу, щойно ти її запропонував. Хіба не бачиш, що істоти сі живуть тепер власним життям і говорять власними голосами? Інакше вони би не ухилилися від удару твого, а сповняли б усякий наказ твій.

Тоді Ауле відкинув молот, і зрадів, і подякував Ілуватарові, сказавши:

– Нехай Еру благословить мою працю й удосконалить її!

Та Ілуватар заговорив знову, мовивши:

– Достоту як на початку Світу я втілив думи айнурів, так і тепер узяв я твій задум і примістив його в історії Світу; в жодний інший спосіб я не вдосконалюватиму роботу рук твоїх – як ти зробив, так і станеться. Проте я не допущу, щоб оці створіння прийшли раніше за Первородних, котрих задумав я, і щоби нетерплячість твою було винагороджено. Тож вони спатимуть у темряві під камінням і не з'являться доти, доки на Землі не пробудяться Первородні; аж до того часу чекатимеш і ти, і вони, хоч би й довго довелося ждати. Коли настане пора, я розбуджу їх – і стануть вони тобі наче діти; і часто наші діти боротимуться між собою, діти всиновлені та діти обрані.

Потому взяв Ауле Сімох Отців Гномів і вклав їх на спочинок, кожного окремо й оддалік один від одного; і повернувся до Валінору, і став чекати, і довго тяглися роки.

Позаяк гноми мали прийти в часи влади Мелкора, то Ауле зробив їх дуже витривалими. Тому вони міцні, наче каміння, вперті, однаково швидко знаходять собі й друзів, і ворогів, можуть витримувати важку працю, голод і каліцтва з такою сміливістю, на яку не натрапиш у жодного іншого народу, що володіє даром мови; а ще вони довгожителі й живуть значно довше за людей, хоч і не вічно. У старовину ельфи Середзем'я вважали, ніби по смерті гноми повертаються в землю й у каміння, з яких їх сотворили; та самі гноми вірять в інше. Гноми кажуть, що Ауле Творець, якого вони називають Магалом, дбає про них і збирає їх в окремих чертогах Мандоса; він, начебто, колись проголосив їхнім Отцям, що в час Кінця Ілуватар освятить їх і відведе їм місце серед Дітей. Тоді гноми служитимуть Ауле і допомагатимуть йому заново творити Арду після Останньої Битви. Вони кажуть також, що Семеро Отців Гномів повернуться знову і житимуть зі своїми родами, і носитимуть прадавні свої ймення: із-поміж них найзнанішим у подальші епохи був Дарін – отець того найприязніше налаштованого до ельфів роду, чиї палаци були в Кгазад-думі.

Тож, працюючи над створенням гномів, Ауле ховався від решти валарів, але все-таки розкрив свій ум Яванні й розповів їй про все, що трапилося. Тоді Яванна мовила:

– Еру – милостивий. І от бачу я, що серце твоє радіє, як йому і годиться; ти-бо одержав не лише прощення, а і щедрий дарунок. Але тому що ти приховував од мене цю думку, аж доки втілив її, твої діти не любитимуть того, що люблю я. Вони, як і їхній отець, найперше любитимуть створене власноруч. Вони копатимуть землю, а на те, що росте і живе на ній, не зважатимуть. Не одному дереву судилося відчути укуси їхнього безжального заліза.

Проте Ауле відказав:

– Правда те, але й Діти Ілуватара чинитимуть подібно; вони-бо їстимуть і будуватимуть. І хоча створіння у твоїй царині многоцінні самі собою і були би многоцінними, навіть якби не було провіщено прихід Дітей, однак Еру їх наділив владою, і вони користатимуть із усього, що застануть на Арді; втім, за велінням Еру, не без поваги чи вдячності.

– Якщо Мелкор не очорнить їхніх сердець, – відказала Яванна.

І вона не заспокоїлася, бо серце її ятрив страх перед тим, що може статися із Середзем'ям у прийдешні дні. Тому ця валіе постала перед Манве і, не зрадивши намірів Ауле, мовила:

– Королю Арди, чи правда те, що Ауле сказав мені, буцім Діти, коли вони прийдуть, пануватимуть над усім тим, що я сотворила тяжкою працею, і чинитимуть із тим, як їм заманеться?

– Правда, – відказав Манве. – Чому-бо питаєш? Що тобі до повчань Ауле?

Тоді Яванна принишкла і зазирнула у власні думки. А згодом відповіла:

– Тому що серце моє тривожать грядущі дні. Усі мої створіння любі мені. Хіба не досить того, що стількох їх понищив Мелкор? Невже тому, що придумала я, належить вічно перебувати під владою інших?

– Якби на те була воля твоя, що би ти зберегла? – запитав Манве. – Що в цілому твоєму володінні найдорожче тобі?

– Усе по-своєму цінне, – мовила Яванна, – і кожне окреме створіння лише примножує цінність інших. Та келвари здатні втекти чи захиститись, а олвари – рослини – не здатні. Серед них найлюбіші мені дерева. Довго ростуть вони, та швидко гинуть, а жалкуватимуть бодай трохи лише за тими з них, які платять данину плодами з гілля свого. Ось що у думах моїх. Аби ж то дерева могли стати голосом усього, що вибивається з кореня, якби ж могли покарати кривдників!

– Дивна то думка, – сказав Манве.

– Далебі й вона була в Пісні, – мовила Яванна. – Доки ти, перебуваючи на небесах, разом із Улмо згромаджував хмари та вихлюпував дощі, я піднімала віти величних дерев, аби їх розчути, і посеред вітровію та дощоливу декотрі з них співали Ілуватарові.

Відтак замовк Манве, і думка Яванни, яку вона вклала йому в душу, росла й розросталася; й узрів її Ілуватар. І здалося тоді Манве, ніби довкруж нього знову залунала Пісня, і він помітив у ній чимало створінь, котрих чув і раніше, та ніколи на них не зважав. І от відновилося Видиво, і було воно вже близьке, й він сам був у ньому та бачив, що все підтримує рука Ілуватара; і рука та проникла у Видиво, і привела за собою чимало дивовиж, які доти серця айнурів приховували від Манве.

Тоді Манве отямився, й зійшов до Яванни на Езеллогар, і сів обіч неї попід Двома Деревами. І сказав:

– О Кементарі, Еру говорив зі мною, мовивши: "Невже котрийсь із валарів гадає, буцімто я не чув цілої Пісні, аж до найслабшого звуку найтихішого голосу? Узріть! Коли пробудяться Діти, пробудиться й думка Яванни, і прилинуть звіддалік духи, і розійдуться поміж келварами й олварами, а декотрі ввійдуть у них, і їх шануватимуть, і їхнього справедливого гніву боятимуться. До пори до часу: в пору розквіту Первородних і в пору юності Другородних". Чи ж тепер не приходить тобі, Кементарі, на згадку, що дума твоя не завжди линула одинокою? Чи ж твоя дума не зустрічалася з моєю, так що ми разом, наче крилаті величні птиці, ширяли понад хмарами? Бо й це також постане до існування завдяки спостережливості Ілуватара: перед пробудженням Дітей у світ вилетять бистрокрилі, як вітер, орли Володарів Заходу.

Тоді Яванна зраділа, й підвелась, і здійняла руки до небес, і проказала:

– Високо здіймуться дерева Кементарі, щоби Королеві орли могли на них оселитися!

Тоді Манве також піднявся, і то на таку висоту, що, здавалося, голос його долинає до Яванни звідтіль, де гуляють вітри.

– Ні, – мовив він, – лише дерева Ауле сягнуть належних висот. Орли-бо поселяться в горах і дослухатимуться до тих, хто волатиме до нас. У лісах же походжатимуть Пастирі Дерев.

Відтак Манве та Яванна на якийсь час розійшлись, і Яванна повернулася до Ауле; той був у своїй кузні, виливав у форму розплавлений метал.

– Еру щедрий на дарунки, – сказала валіе. – Хай твої діти начуваються! Бо в лісах житиме така сила, чийого гніву їм слід боятися.

– Хай там як, але деревина їм таки буде потрібна, – відказав Ауле і знову взявся до ковальства.

Розділ ІІІ. Про прихід ельфів і поневолення Мелкора

Довгі віки валари мешкали у блаженстві світла Дерев по той бік Гір Аману, а цілісіньке Середзем'я вкривала підзоряна сутінь. Ясніння Свічад пробудило землю до життя, та, коли знову запала темінь, розвиток припинився. Проте найдавніші живі створіння вже існували: велетенські водорості в морях, велетенські тінисті дерева на суші; темні потвори, давні та дужі, у видолинках оповитих ніччю пагорбів. Нечасто заходили валари в ті краї та ліси, тільки Яванна й Ороме бували там; і Яванна походжала в мороці й тужила, що плодам і надіям Весни Арди не судилося збутися. Тож на багатьох істот, котрі постали до життя Весною, вона наслала сон, аби ті не старіли й діждалися-таки грядущого часу пробудження.

А на півночі Мелкор збирався на силі, він не спав, а тільки вичікував і трудився; лихі його поплічники розповзалися навсібіч, чудовиська та страхітливі примари заселяли темні дрімучі ліси. В Утумно Мелкор зібрав побіч себе демонів – духів, котрі спершу, в дні слави, пристали до нього, а згодом, у час падіння, найбільше до нього уподібнились: у серцях їхніх палав вогонь, за одежу їм правила темрява, страх прокладав їм путь; і мали вони батоги з полум'я. Пізніше в Середзем'ї називали їх балроґами. У той темний час Мелкор наплодив чимало інших різноманітних за формами та видами потвор, котрі ще довго завдавали лиха світу; і володіння Мелкорові простягалися все далі й далі на південь Середзем'я.

Щоби протистояти можливому нападу з боку Аману, неподалік від північно-західних узбереж моря Мелкор збудував фортецю й арсенал.