Сильмариліон - Сторінка 14

Довгі віки мешкали вони на Тол-Ерессеа; та серця їхні поступово змінились і потяглися до світла, що линуло до Самотнього Острова з-за моря. Вони розривалися між любов'ю до музики хвиль, які напливали на береги острова, та бажанням знову зустрітися з родичами, поглянути на розкоші Валінору; врешті-решт, жадання світла перемогло. Тому Улмо, скорившись волі валарів, вирядив до них Оссе, їхнього друга, і той із тугою в душі навчив телерів будувати кораблі; а коли кораблі були готові, подарував ельфам на прощання багато сильнокрилих лебедів. Лебеді потягли білі кораблі телерів через безвітряне море, й, урешті-решт, вони останніми прибули до Аману, на береги Елдамару.

Там і оселилися, бо могли при бажанні бачити світло Дерев і ступати золотими вулицями Валмара та кришталевими сходами Тіріона на Туні, зеленому пагорбі; проте найчастіше запливали телери на своїх бистрохідних кораблях у води Затоки Ельфійського Дому чи походжали у прибережних хвилях, і волосся їхнє мерехтіло у світлі, що пробивалося з-поза пагорба. Нолдори подарували їм безліч коштовностей: опалів, діамантів і димчастих кристалів, – і ними народ Олве встелив береги, і розсипав їх по дну ставків; і дивовижними були в ті часи узмор'я Еленде. А самі телери видобули собі з моря чимало перлів, і чертоги їхні були перлинними, і перлинними були освітлені багатьма світочами палаци Олве в Алквалонде, Лебединій Гавані. Алквалонде – то було місто телерів і гавань для їхніх кораблів, виготовлених у вигляді лебедів із золотими дзьобами й гагатово-золотими очима. Вхід у ту гавань утворювало виточене морем скелясте склепіння; і було воно на рубежах Елдамару, північніше від Калакір'ї, де зорі світили яскраво та чисто.

Минали віки, і ваньяри полюбили валарську землю та світло Дерев у розпалі, й покинули місто Тіріон на Туні, й відтоді селилися на горі Манве чи побіля рівнин та лісів Валінору, й відділилися від нолдорів. А в серцях нолдорів жила пам'ять про підзоряне Середзем'я, тож вони мешкали в Калакір'ї, на тих пагорбах і видолинках, куди долинав шум західного моря; і багато цих ельфів мандрувало валарською землею, осягаючи в далеких подорожах загадки суші, води й усіх живих істот, і народи з Туни та Алквалонде зблизились у ті дні. Фінве правив у Тіріоні, а Олве – в Алквалонде, проте Верховним Королем усіх ельфів завжди вважали Інґве, який із тих пір мешкав побіля Манве на Танікветілі.

Феанор і його сини лише зрідка затримувалися на одному місці, а найчастіше подорожували з краю в край Валінору, добираючись у пошуках незвіданого аж ген до кордонів Пітьми та холодних берегів Зовнішнього Моря. Вони були частими гостями в чертогах Ауле, та Келеґорм найохочіше навідувався в дім Ороме, де здобував глибокі знання про птиць і звірів, навчаючись розмовляти їхніми мовами. Бо всі живі істоти, котрі є чи коли-небудь були в Королівстві Арди, крім жорстоких і злих виплодків Мелкора, мешкали тоді в аманській землі; а ще там було чимало небачених у Середзем'ї створінь, котрим, імовірно, так і не судилося з'явитися, позаяк творення світу зазнало змін.

Розділ VI. Про Феанора та звільнення Мелкора

Тож нарешті Три Роди елдарів зібрались у Валінорі, а Мелкора було закуто. І настав тоді Розквіт Благословенного Краю, зеніт його слави та блаженства, тривалий у літописанні, проте скороминущий у пам'яті. У ті дні елдари досягли зрілості тілом і духом, а нолдори невпинно вдосконалювали свої знання й уміння; і впродовж років їхня радісна праця збагачувала світ новими прегарними та дивовижними речами. Тоді ж нолдори перші задумалися про створення літер; Руміл із Тіріона – ось ймення того хранителя премудрості, котрий уперше припасував знаки для запису мовлення та пісень, одні – для гравіювання на металі й камені, а інші – для виведення пензлем чи пером.

У той час в Елдамарі, в домі Короля Тіріона, на вершечку Туни, народився найстарший із синів Фінве – і найулюбленіший. Куруфінве нарекли його, проте матір звала сина Феанором, Духом Вогню; саме під цим іменем його й увічнили всі нолдорські сказання.

Матір Феанора звалася Міріель, але іменували її Сірінде, тому що була вона неперевершеною майстринею у ткацтві та шитві; руки її найкраще давали лад тонкій роботі, так що не було їй у цьому рівних навіть серед нолдорів. Кохання Фінве та Міріель було сильним і радісним почуттям, бо виникло воно у Дні Блаженства Благословенного Краю. Та, виношуючи сина, Міріель змарніла духом і тілом; отож, породивши його, забажала звільнитися від життєвих мук. І коли дала йому ймення, то мовила до Фінве:

– Не судилося мені вже виношувати дітей; бо сила, що живила би багатьох, перейшла в одного Феанора.

Тоді затужив Фінве, адже нолдори були тільки на зорі своїх днів, і він хотів породити чимало дітей, аби ті жили у блаженстві Аману; і сказав до Міріель:

– Чи ж в Амані не знайдеться цілющого засобу? Тут можна зарадити будь-якій утомі.

Та Міріель і далі слабнула, тоді Фінве попросив поради у Манве, і Манве передав її під опіку Ірмо в Лоріені. У мить розлуки (на коротку часину, як думав ельф) Фінве сумував, бо йому здавалося прикрістю те, що матір повинна віддалитись і пропустити щонайменше початок дитинства власного сина.

– То і справді прикрість, – мовила Міріель, – і я би ридала, якби не була така стомлена. Та не покладай на мене провину ні за це, ні за все, що може трапитися згодом.

Тоді вона подалась у сади Лоріена і заснула; та, хоч здавалося, ніби вона спить, насправді дух її відокремився від тіла і тихо полинув у чертоги Мандоса. Служниці Есте доглядали тіло Міріель, і воно не зістарилось; але сама ельфійка не повернулася. З тої пори Фінве затужив, і часто ходив у сади Лоріена, і сидів попід срібними вербами побіля тіла дружини, й окликав її обома йменнями. Та все марно; він єдиний у цілім Благословеннім Краю не знав радості. І по якомусь часі Фінве перестав ходити до Лоріена.

Відтоді всю любов свою віддавав він синові; й Феанор, у якому наче горів потаємний вогонь, ріс швидко. Він був високий, гарний з лиця, впевнений, із проникливими ясними очима та волоссям чорним, як воронове крило; наполегливий і непохитний у досягненні свого. Мало кому вдавалося переконати його порадою, і нікому – силою. З усіх нолдорів, тодішніх і прийдешніх, Феанор мав найгостріший розум, а ще в нього були золоті руки. У юності, покращуючи творіння Руміла, він вигадав ті літери, які носять його ймення та якими відтоді завжди користувалися елдари; і саме він, перший із-поміж нолдорів, виявив, що ельфійська майстерність може породити більші й чистіші самоцвіти, ніж ті, які дарує Земля. Перші коштовності, що їх виготовив Феанор, були білі та безбарвні, проте у світлі зірок вони блискотіли блакитно-срібними вогниками, яскравішими за Геллуін; а при спогляданні крізь інші кристали, які він виготовив, віддалені предмети здавалися маленькими, проте чіткими – такими, як бачать їх орли Манве. Руки та розум Феанора рідко відпочивали.

Ще в ранній юності він пошлюбив Неарданель, доньку видатного коваля на ім'я Магтан, із тих нолдорів, котрих найдужче любив Ауле; від Магтана Феанор багато дізнався про виготовлення речей із металу та каменю. Неарданель також мала непохитну волю, проте була вона терплячіша за Феанора, прагнучи зрозуміти душу іншого, а не панувати над нею; і попервах, коли полум'я чоловікового серця розгорялося надто гаряче, їй удавалося його вгамовувати; але подальші Феанорові вчинки засмучували її, тож вони відчужились одне від одного. Неарданель породила Феанорові сімох синів; і свою вдачу вона почасти передала кільком із них, але не всім.

І от сталося так, що Фінве взяв за другу дружину Індіс Прекрасну. Вона була з ваньярів і доводилася близькою родичкою Інґве – Верховному Королю, – мала золоте волосся, була висока й цілком не схожа на Міріель. Фінве дуже любив її, тож знову навчився радіти. Проте тінь Міріель не полишила ні дому Фінве, ні його серця; і з усіх, кого він любив, найбільше займав його думи Феанор.

Батькове одруження не втішило Феанора, він не вельми любив Індіс, а також Фінґолфіна та Фінарфіна, її синів. Жив окремо, досліджуючи землю Аману чи займаючи час поглибленням знань і улюбленими ремеслами. Причину тих нещасть, яким судилося трапитися згодом і в яких Феанорові було відведено чільне місце, багато хто вбачав у внутрішніх чварах дому Фінве, гадаючи, що, якби Фінве і далі тужив через утрату й задовольнився вихованням єдиного владного сина, Феанор діяв би інакше і страшному лиху можна було би запобігти; бо скорботу і боротьбу в домі Фінве оплакують у сказаннях нолдорських ельфів. Однак діти Індіс зажили величі та слави, як і потому їхні власні діти; і, якби вони не з'явилися на світ, історія елдарів збідніла б.

І ось, поки Феанор і нолдорські умільці захоплено працювали й ніщо не віщувало кінця їхніх трудів, поки сини Індіс доростали до зрілості, Розквіт Валінору близився до завершення. Бо сталося так, що Мелкор, проживши три самотні віки в темниці Мандоса, відбув термін ув'язнення, який призначили йому валари. Нарешті, як і обіцяв Манве, бунтівник знову постав перед престолами богів. Тоді він поглянув на їхню пишноту і блаженство – й у серці його оселилася заздрість; він поглянув на Дітей Ілуватара, котрі сиділи в ногах у Могутнього, – і його сповнила ненависть; він поглянув на розкіш блискучих самоцвітів – і зажадав заволодіти ними; та думки свої приховав і відклав помсту.

Перед брамами Валмара Мелкор припав до ніг Манве і благав прощення, присягаючись, що, коли би його зробили бодай найнікчемнішим представником вільних народів Валінору, він би допомагав валарам у їхній роботі, головно ж – у зціленні ран світу, які колись завдав він сам. Ніенна підтримала його благання; та Мандос мовчав.

Тоді Манве подарував Мелкорові прощення; втім, валари поки що не могли дозволити, щоби він уникнув їхнього пильного зору, тому примусили бунтівника жити в межах брам Валмара. Проте в той час усі слова й учинки Мелкора були вдавано чесними, а валари та елдари мали користь із його допомоги і порад, якщо прагнули їх одержати; тож незабаром він отримав-таки дозвіл вільно пересуватися землею, і Манве здалося, ніби Мелкор зцілився від зла.