Сильмариліон - Сторінка 17

Незважаючи на те, що всі періоди та пори року залежали від волі валарів і не було у Валінорі смертоносної зими, на той час вони жили в Королівстві Арда – малесенькому володінні в чертогах Еа, чиє життя – неспинний Час, який лине од найпершої ноти до останнього акорду Еру. І, як валари тішилися, прибираючись, наче в одежу, в подоби Дітей Ілуватара (про це йдеться в "Айнуліндале"), так вони втішалися їжею та питвом і збиранням Яванниних плодів Землі, яку вони сотворили під проводом Еру.

Тому Яванна призначила час для цвітіння та достигання всього, що росло у Валінорі; й кожного разу перед збиранням плодів Манве влаштовував бучне свято для вшанування Еру, коли всі валінорські народи збиралися на Танікветілі й переливали свою радість у музику та пісні. І от ця година настала, і Манве проголосив найпишніше свято з усіх, які тільки влаштовували від часу приходу елдарів до Аману. Бо, хоча Мелкорова втеча і віщувала грядущі труди та печалі й ніхто не міг із певністю сказати, які нові біди чигають на Арду, доки бунтаря не впокорять знову, Манве задумав зцілити зло, що постало серед нолдорів; тож усіх запросили прийти до його чертогів на Танікветілі, щоби відкинути незгоди, які розділяли їхніх принців, і навіки забути лжу Ворога.

І прийшли ваньяри, і нолдори з Тіріона, і маяри зібралися разом, а валари зодяглись у красу та велич; вони співали перед Манве та Вардою в їхніх пишних чертогах або танцювали на зелених схилах Гори, звернених на захід – до Дерев. У той день вулиці Валмара спорожніли і на сходах Тіріона не чути було кроків; ціла земля мирно спала. Тільки по той бік гір на берегах моря співали, як завше, телери; вони-бо мало дбали про пори року та часи і не зважали ні на турботи Правителів Арди, ні на тінь, що заступила Валінор, адже вона не торкнулася їх – поки що.

Лиш одне сталося не так, як загадував Манве. Феанор, якому єдиному він наказав прийти, таки прийшов, а от Фінве – ні, як і жоден інший нолдор із Форменоса. Сказав-бо Фінве:

– Доки над сином моїм Феанором тяжіє присуд вигнанця і не вільно йому вступати до Тіріона, я вважатиму себе скиненим із трону та не з'явлюся перед своїм народом.

А Феанор прийшов у буденній одежі, не вбраївши оздоб, ані срібла, ні золота, ні самоцвітів; і, відмовивши валарам та елдарам, не показав їм Сильмарилів, а залишив їх замкненими у Форменосі, в залізному схроні. А втім, він зустрівся з Фінґолфіном перед престолом Манве і на словах примирився з ним; Фінґолфін же вибачив йому те, що він заніс меч на брата. І простяг йому руку, мовивши:

– Як обіцяв, так і чиню нині. Я прощаю тобі й не триматиму на тебе зла.

Тоді Феанор серед тиші потиснув простягнуту руку; а Фінґолфін сказав:

– Зведений брат за кров'ю, за духом я стану тобі рідним. Ти вестимеш, а я ітиму слідом. І нехай жодне горе не роз'єднає нас.

– Я чую тебе, – відповів Феанор. – Хай буде так.

Але жоден із них не усвідомлював, чим ці слова обернуться в майбутньому.

Розповідають, що в ту мить, коли Феанор і Фінґолфін стояли перед Манве, настало змішання світла, обидва Дерева пломеніли, і безмовне місто Валмар оповило срібно-золоте сяйво. Саме тоді Мелкор і Унґоліанта промчали над валінорськими полями – подібно вітер жене тінь од чорної хмари залитою сонцем землею – і дісталися до зеленого кургану Езеллогар. Відтак Несвіт, який зіткала Унґоліанта, сягнув аж до коріння Дерев, і Мелкор стрибнув на курган, і чорним списом своїм проштрикнув кожне Дерево до самісінької серцевини, і завдав їм глибоких ран, і, наче кров, ринув із них сік і пролився долі. Унґоліанта висмоктала його, а тоді, переходячи від Дерева до Дерева, занурювала свій чорний дзьоб у їхні рани, доки осушила їх; трунок Смерті, що був у ній, проник у деревні тканини та понищив їх – коріння, гілля та листя; і Дерева загинули. Але спрага і далі мучила павучиху, тож, підійшовши до Криниць Варди, вона і їх висмоктала насухо. П'ючи, Унґоліанта відригувала чорну пару та пухнула, стаючи такою величезною і страшнючою, що сам Мелкор злякався.

Тож непроглядна темрява оповила Валінор. Про події того дня детально розповідає відоме елдарам "Алдуденіе", яке склав Елемміре з ваньярів. А проте жодна пісня чи сказання не передасть тодішніх горя та переляку. Світло зникло; але Темрява, що настала, була чимось більшим за втрату світла.

Вона постала в таку годину, що здавалася не відсутністю світла, а самостійною живою істотою: воістину, їй, сотвореній позасвітловою злобою, було до снаги пронизати око, просочитись у серце й у розум і придушити волю.

Варда поглянула вниз із Танікветілу й угледіла Тінь, що здіймалася вгору навальними вежами мороку; Валмар опустився на дно глибокого моря ночі. Небавом Священна Гора вже стояла самотньо, як останній острівець потопаючого світу. Змовкли всі пісні. Валінор занімів, не чути було ні звуку, і тільки звіддалік вітер переносив через гірський прохід квиління телерів, схоже на холодні крики чайок. Бо в той час зі Сходу повіяло холодом, і велетенські морські тіні накочувалися на прибережні вали.

Манве ж роззирнувся довкруж зі свого високого трону, і лише його погляд зумів пробитися крізь ніч, аж доки натрапив на Темряву, темнішу від тьми, якої не зміг пронизати, незмірну, та віддалену, що з неймовірною швидкістю рухалася на північ; і він збагнув, що то Мелкор приходив і пішов.

Отоді почалася гонитва; земля двигтіла під копитами коней війська Ороме, а іскри, що їх викрешували підкови Нагара, стали першим світлом, яке повернулось у Валінор. Але щойно перший із валарських вершників налетів на Хмару Унґоліанти, відразу ж усі воїни посліпли та занепали духом, розгубились і побрели невідь-куди; а гук Валароми затнувся і стих. Тулкас же начеб упіймався в чорні сіті ночі – стояв, безсилий, і лиш розтинав ударами повітря. А коли Темрява проминула, було вже надто пізно: Мелкор, здійснивши помсту, майнув бозна-куди.

Розділ ІХ. Про вихід нолдорів

По якомусь часі довкруж Кола Судьби зібрався численний натовп; і валари правували в пітьмі, адже була ніч. Але тепер над їхніми головами мерехтіли зорі Варди, і повітря аж бриніло; бо вітри Манве віднесли геть смертельні випари й відкотили назад морські тіні. Тоді підвелася Яванна і встала на Езеллогарі, Зеленому Кургані, спорожнілому та понурому; і приклала руки до Дерев, але ті були неживі й чорні, а кожна галузка, якої вона торкалася, відламувалась і мертвою падала їй до ніг. І багато голосів тоді злилось у тузі, а плакальникам здавалося, ніби вони висушили до дна чашу горя, що її наповнив для них Мелкор. Але вони помилялися.

Яванна звернулася до валарів, мовивши:

– Згинуло Світло Дерев, і живе тепер лиш у Феанорових Сильмарилах. Завбачливий він був! Адже навіть наймогутніші служителі Ілуватара деякі творіння можуть утілювати лише раз, єдиний раз. Я породила Світло Дерев, але в межах Еа ніколи вже не повторити мені цього. Проте, коли би я мала бодай дещицю того світла, то змогла би відродити Дерева, доки не вичахло їхнє коріння; і тоді рана наша загоїлася б, а Мелкорів лихий намір було би зруйновано.

Тоді заговорив Манве і сказав:

– Чи чуєш ти, Феаноре, сину Фінве, слова Яванни? Чи даси те, що вона просить?

Запала довга мовчанка, та Феанор не зронив ані слова. Тоді Тулкас викрикнув:

– Говори, о нолдоре, так чи ні! Утім, хто відмовить Яванні? Хіба світло Сильмарилів постало не з її творіння на початку?

Проте Ауле Творець промовив:

– Не квапся! Ми просимо більшого, ніж ти собі уявляєш. Тож бодай ненадовго облиш його у спокої.

Але озвався Феанор, гукнувши люто:

– Є такі діяння, які нижчий за станом, подібно як і великий, може звершити лише єдиний раз; і в діяння те він укладає власне серце. Імовірно, мені вдалося би розімкнути Коштовності, проте вже ніколи не зробив би я нічого подібного; якщо змусите мене розбити їх, то я розіб'ю своє серце, я загину – перший із елдарів в Амані.

– Не перший, – прорік Мандос, але слів його не збагнули; і, доки Феанор думав у темряві свою невеселу думу, знову запала тиша.

Йому здавалося, ніби він оточений ворогами, і пригадав він слова Мелкора: "Сильмарили в небезпеці, якщо ними заволодіють валари". "Чи ж він не вала, не з їхнього роду, – подумав Феанор, – хіба він не розуміє їхніх сердець? Так, злодій викриє злодіїв!" І вже вголос він гукнув:

– Я не вчиню цього добровільно. А коли валари силуватимуть мене, тоді воістину я знатиму, що Мелкор одного з ними роду.

Відтак Мандос мовив:

– Ти висловив свою волю.

А Ніенна підвелась, і зійшла на Езеллогар, і відкинула сірий каптур, і сльозами своїми змила бруд, який залишила Унґоліанта; і заспівала жалобну пісню про світову печаль і про Знівечення Арди.

Та щойно затужила Ніенна, прибули гінці з Форменоса, і були то нолдори, і принесли вони нові лихі вісті. Вони розповіли, що сліпа Темрява рушила на північ, і всередині в ній линула сила, котрій немає ймення, і вона була джерелом Темряви. Але й Мелкор також там був, і він увійшов у дім Феанора, й убив при його дверях Фінве, Короля Нолдорів, і пролив першу кров у Благословенному Краї; бо Фінве єдиний не кинувся тікати зі страху перед Тьмою. Ще розповіли вони, що Мелкор знищив твердиню Форменос і забрав нагромаджені там нолдорські коштовності та що Сильмарили зникли.

Тоді підвівся Феанор і, здійнявши руку, перед обличчям Манве прокляв Мелкора, нарікши його Морґотом – Чорним Ворогом Світу; і звідтоді й довіку елдари знали його саме під цим іменням. Прокляв він також заклик Манве і ту годину, коли прийшов на Танікветіл, адже, не тямлячись од люті й горя, вважав, що якби залишився у Форменосі, то сила його прислужилася би, він не здався би без бою, як того сподівався Мелкор. Відтак Феанор вибіг із Кола Судьби і помчав у ніч; батько був йому миліший за Світло Валінору та за неперевершені витвори власних рук; котрий-бо зі синів, ельфійських чи людських, більше цінував власного батька?

Чимало присутніх побивалося через Феанорів біль, але втрати зазнав не лише він; Яванна ридала побіч кургану, боячись, аби Темрява не поглинула останніх променів Світла Валінору навіки. Хоча валари й не розуміли вповні того, що трапилося, та збагнули, що Мелкор прикликав собі на поміч когось із-поза меж Арди. Сильмарили щезли, Феанорова відповідь Яванні вже не мала жодного значення; проте якби він сказав їй "так" перед тим, як прибули вісті з Форменоса, його подальші вчинки, можливо, були би цілком інакші.