Сильмариліон - Сторінка 21

Проте Старші Діти не могли зрозуміти ні слова з мови науґрімів, яка для них звучала незграбно та неприємно; лише кільком елдарам вдалось опанувати її. Натомість гноми вчилися швидко й узагалі радше вивчали ельфійську мову, ніж навчали своєї чужинців. Мало хто з елдарів бував у Ноґроді та Белеґості, крім Еола з Нан-Елмота і сина його – Маеґліна; гноми ж гуртом рушили в Белеріанд і проклали широку дорогу, що вела попід схилами Гори Долмед, бігла вздовж течії ріки Аскар і перетинала Ґеліон при Сарн-Атраді, Кам'янистому Броді, де пізніше відбулася велика битва. Між науґрімами й елдарами ніколи не було справжньої приязні, хоч обидва народи мали один із одного користь; але в той час біди, які зіпсували їхню дружбу, ще не трапились і Король Тінґол радо вітав гномів. Однак згодом науґріми охочіше товаришували з нолдорами, ніж з іншими ельфами чи людьми, бо їх єднала любов і шана до Ауле; а нолдорські самоцвіти гноми цінували понад усяке багатство. У темряві Арди гноми вже витворили шедеври, бо з перших днів життя їхніх Отців були наділені дивовижною майстерністю при роботі з металами та камінням; але в той давній час вони більше любили працювати із залізом і міддю, ніж зі сріблом чи золотом.

Так-от, Меліан, як і всі маяри, володіла даром передбачення; і, коли добіг кінця другий вік Мелкорового Ув'язнення, вона підказала Тінґолові, що Спокій Арди не триватиме вічно. Тому він міркував, як облаштувати собі королівську оселю та зробити її належно міцною на випадок, якщо в Середзем'ї таки пробудиться зло; і по допомогу та поради Тінґол звернувся до гномів Белеґоста. Вони охоче погодилися надати їх, бо в той час іще не знали втоми і прагнули займатися чимось новим; і хоча науґріми завжди вимагали платню за свою роботу, байдуже, чи виконували її з радістю, чи гарували, але того разу вони вважали, що їх уже винагороджено. Адже Меліан багато чого навчила гномів, а Тінґол подарував їм чимало прегарних перлів. Ті перли дав йому Кірдан, бо в мілких водах довкола Острова Балар їх було безліч; але науґріми не бачили раніше нічого подібного, тому високо оцінили дар. Одна перлина була завбільшки як голубине яйце, і сяйво її нагадувало відблиск зоряного світла на морській піні; назвали цю коштовність Німфелос, і ватажок гномів Белеґоста цінував її більше, ніж гору скарбів.

Отже, науґріми довго та радо працювали на Тінґола і вигадали для нього палаци на кшталт власних, вириті глибоко в землі. У тому місці, де Есґалдуін збігав униз, відділяючи Нелдорет од Реґіону, посеред лісу здіймався кам'янистий пагорб, біля підніжжя якого текла ріка. Там гноми зробили браму, що вела до Тінґолових чертогів, а через річку перекинули кам'яний міст, по якому тільки й можна було ввійти у браму. Від брами широкі переходи збігали вглиб до високих зал і покоїв, висічених у живому камені, й помешкання ті були такі численні та величні, що їх нарекли Менеґрот – Тисяча Печер,

Але й ельфи брали участь у будівництві, тож і вони, і гноми – кожне з допомогою свого таланту – втілювали там видіння Меліан, дивовижні та прекрасні образи заморського Валінору. Колони в Менеґроті було витесано на манір буків Ороме – стовбур, гілки і листя – й освітлено золотими ліхтарями. Соловейки співали там, наче в садах Лоріена; срібні водограї шуміли в чашах із мармуру, а підлоги були викладені різнобарвними камінцями. Різьблені силуети звірів і птахів мчали по стінах, підіймалися на колони чи виглядали з-поміж усіяних квітами віт. А з плином років Меліан і її служниці завісили зали тканими гобеленами, на яких було зображено діяння валарів, і чимало з того, що відбулося на Арді з часу її постання, і натяки на те, що гряде в майбутньому. То була найпрекрасніша з усіх королівських осель на схід од Моря.

По завершенні будівництва Менеґрота у володінні Тінґола та Меліан запанував спокій, науґріми час від часу переходили через гори і торгували в ельфійських землях; але гноми рідко бували у Фаласі, бо ненавиділи шум моря та боялися дивитися на нього. До Белеріанду не надходило жодних чуток чи звісток із зовнішнього світу.

Проте, коли добігав кінця третій вік Мелкорового Ув'язнення, гноми стривожились і звернулися до Короля Тінґола, кажучи, що валари не викорінили остаточно північного зла, й от залишки його, помножившись у темряві, знову виповзли на світ і розбрелися по всіх усюдах.

– У землях на схід від гір завелися люті тварюки, – казали вони, – і твій давній рід, який мешкав там, утікає з долин у гори.

Минуло не дуже багато часу, і лиховісні потвори дісталися Белеріанду, перебравшись через гірські перевали або перейшовши з півдня через темні ліси. То були вовки чи, може, потвори в подобах вовків, а також інші люті породження мороку, а серед них і орки, котрі згодом сплюндрували Белеріанд; але на той час їх було надто мало, вони поводились обережно, розвідуючи шляхи підступу й очікуючи повернення свого володаря. О тій порі ельфи не знали, ні хто вони, ні звідки прийшли, і сприймали їх як аварів, здичавілих і знавіснілих у нетрях; кажуть, їхні здогади були не далекі від істини.

Тому Тінґол почав думати про зброю, якої раніше його народ не потребував, і її для Короля вперше викували науґріми, котрі в цій справі не мали рівних, хоча жоден із них не зміг перевершити майстрів із Ноґрода, найславетнішим серед котрих був Телхар. Усі науґріми були давнім войовничим народом і затято боролися проти кожного, хто хотів їх пригнобити: проти слуг Мелкора, проти елдарів чи аварів, проти диких звірів, а нерідко – проти власних родичів, гномів із інших домів чи володінь. Небавом синдари навчились у них ковальства; та в гартуванні сталі гномів не змогли перевершити навіть нолдори, й у виготовленні плетеної з кілець кольчуги, яку винайшли ковалі з Белеґоста, їм теж не було рівних.

Отож, у той час синдари були добре озброєні, прогнали лихих почвар і знову зажили в мирі; а в арсеналах Тінґола назбиралося безліч сокир, списів, мечів, високих шоломів і довгих блискучих сорочок-кольчуг; адже гномівські обладунки було виготовлено так, що вони ніколи не іржавіли, а сяяли, мовби щойно начищені. І у прийдешні дні це стало Тінґолові у пригоді.

І от, як уже мовлено, такий собі Ленве з рушення Олве покинув стрій елдарів у той час, коли телери зупинилися біля берегів Великої Ріки на кордонах західних земель Середзем'я. Про блукання нандорів, котрих він повів за собою вниз за течією Андуіну, відомо небагато: одні з них, кажуть, вік жили в лісах Долини Великої Ріки, другі дісталися-таки до її гирла й оселилися неподалік від Моря, а треті, перейшовши Еред-Німрайс – Білі Гори, – втрапили знову на північ і вступили в пустелю Еріадору між Еред-Луіном та далекими Горами Імли. Оті останні були лісовим народом і не мали сталевої зброї, тож поява лютих потвор Півночі нагнала на них непереборний страх, про що і розповіли науґріми Королю Тінґолові у Менеґроті. Тому Денетор, син Ленве, почувши звістку про міць Тінґола, про його велич і про мир у його володінні, зібрав, як зміг, свій розпорошений народ у рушення й повів його через гори до Белеріанду. Там Тінґол привітав їх так, як вітають давно втрачену рідню, що нарешті віднайшлась, і нандори оселилися в Оссіріанді, Землі Семиріччя.

Про довгі роки спокою після приходу Денетора розповідають мало. Кажуть, саме в той час Даерон Менестрель, головний хранитель премудрості в королівстві Тінґола, вигадав руни; і науґріми, котрі прийшли до Тінґола, вивчили їх і дуже раділи з цього винаходу, поцінувавши Даеронове вміння значно вище, ніж його власний народ – синдари. Завдяки науґрімам кірт потрапив на схід за гори і став надбанням багатьох народів; однак синдари до днів Війни рідко послуговувалися ним для ведення хронік, а чимало з того, що жило в пам'яті, зникло під час спустошення Доріату. До загибелі, поки там іще панували блаженство та радість життя, про Доріат майже нічого не розказували; так прегарні й дивовижні творіння, доки вони існують увіч, свідчать самі про себе, а щойно потрапляють у небезпеку чи гинуть навіки – перетворюються на пісню.

У тогочасному Белеріанді походжали ельфи, плинули ріки, ясніли зорі, пахли нічні квіти; краса Меліан була наче день опівдні, а краса Лутіен – мовби весняне світання. У Белеріанді Король Тінґол сидів на престолі, уподібнившись до володарів маярів, котрі спочивають, вдихаючи одвічну радість із кожним ковтком повітря та безперешкодно ширяючи думкою від висот до глибин. До Белеріанду приїздив, як і раніше, Ороме Величний, мчав, як вітер над горами, і звук його ріжка чути було далеко в підзоряних землях, а сліпуче сяйво його лику й оглушний звук Нагарового бігу сповнювали ельфів страхом; але, коли між пагорбами відлунював гук Валароми, вони були певні, що лихі почвари тікають звідтіля аж ген удалеч.

Але, зрештою, сталося так, що завершення днів блаженства було вже не за горами, і розквіт Валінору пішов на спад. Бо раніше було сказано й нині відомо всім те, що записано в історії та оспівано у багатьох піснях: із допомогою Унґоліанти Мелкор знищив Дерева валарів і втік, повернувшись у Середзем'я. Далеко на півночі Морґот розпочав борню з Унґоліантою; а розкотистий його крик відлунив у Белеріанді, й усі тамтешні народи здригнулися від страху, бо хоч вони й не знали пророкованої долі, проте тієї миті почули провісника смерті. Невдовзі по тому Унґоліанта втекла з півночі, припхавшись у володіння Короля Тінґола, і темний жах розповзався довкіл неї; та сила Меліан зупинила її, й павучиха не вступила в Нелдорет, але довгий час мешкала в сутіні проваль, у які на півдні переходить Дортоніон. І гори ті стали відомі як Еред-Ґорґорот, Гори Жаху, куди ніхто не насмілювався заходити, ні навіть наближатися до них; життя і світло там вимерли, а води були отруєні. Та Морґот, як уже сказано, повернувся до Анґбанда, відбудував його і понад входом звів вістря Танґородріму, над якими курився дим; і брами Морґота були на відстані ста п'ятдесяти ліг од мосту Менеґрота – далеко, та все ж надто близько.

Орки ж, котрі розмножувались у земній темряві, стали дужими та жорстокими, а їхній темний володар наповнив їх бажанням руйнувати й убивати; тож під покровом хмар, що їх наслав Морґот, вони вийшли з брам Анґбанда і тихцем подались у північні гори.