Сильмариліон - Сторінка 23

Тому Анар певний час спочивав у Валінорі, залігши у прохолодних глибинах Зовнішнього Моря; і Повечір'я – пора зниження та спочинку Сонця – стало годиною найяснішого світла й радості в Амані. Та небавом слуги Улмо спустили Сонце на дно і поспіхом протягли його під Землею, так що воно, невидиме, дісталося сходу і там зійшло знову на небеса, щоби ніч не була задовгою та щоби під Місяцем не розплодилося зло. Проте води Зовнішнього Моря, в яких пробував Анар, стали гарячими і світилися різнобарвними вогнями, тож у Валінорі ще деякий час після відплиття Аріен було світло. Утім, доки вона мандрувала під Землею, наближаючись до сходу, відблиск погас, і Валінор потьмянів, і валари гірко оплакували смерть Лауреліни. На світанку тіні від Захисних Гір важко лягли на Благословенний Край.

Варда наказала Місяцю мандрувати так само: пролинувши під Землею, підноситися на сході, та лише після того, як Сонце зійде з небес. Однак Тіліон рухався нерівним темпом, як рухається і понині, його невпинно тягло до Аріен, і так буде завжди; тож частенько їх обох можна побачити над Землею, а іноді траплятиметься й так, що вони сходитимуться так близько, що його тінь урізатиме її сяяння і посеред дня западатиме темрява.

Тому звідтоді й аж до Зміни Світу валари вели лік днів за приходом і відходом Анара. Тіліон-бо рідко затримувався у Валінорі, а найчастіше хутко проминав західні землі – Аватар, чи Араман, чи Валінор – і пірнав у провалля по той бік Зовнішнього Моря, продовжуючи свій самотній шлях поміж гротами й печерами при основі Арди. Довго він блукав там і пізно повертався.

А ще після Довгої Ночі світло у Валінорі палало сильніше та прекрасніше, ніж у Середзем'ї; там-бо спочивало Сонце, й небесні світила в тих краях схилялися ближче до Землі. Та ні Сонце, ні Місяць не могли замінити прадавнього світла, що його породжували Дерева до того, як їх споганила отрута Унґоліанти. Оте світло живе нині лише в Сильмарилах.

Морґот ненавидів нові світила й певний час був дуже збентежений цим несподіваним ударом валарів. Тоді він напав на Тіліона, наславши на нього духів мороку, і попід стежками зірок в Ілмені зчинилася боротьба; проте Тіліон переміг. Аріен Морґот боявся дужче, та не насмілювався наблизитися до неї, позаяк йому бракувало сили; бо, оздоблюючись і помножуючи довкола себе лихо, чинячи підступи та плодячи небезпечних створінь, він передавав їм свою силу, а через те слабшав і ставав дедалі міцніше прив'язаним до землі, не бажаючи покидати темних укріплень. Під покровом тіней ховався він та його поплічники од Аріен, чийого погляду вони не могли довго витримувати; і землі поблизу його фортеці заволокли кіптява та велетенські хмари.

Але напад на Тіліона зародив у валарах сумнів: вони боялися нових підступів і хитрощів, які Морґот міг планувати супроти них. Незважаючи на те, що вони не хотіли воювати з ним у Середзем'ї, Сили не подарували йому знищення Алмарену; і постановили, що не допустять, аби щось подібне спіткало Валінор. Тому в той час вони наново укріпили свою землю і прямовисно піднесли гірські стіни Пелорів аж до небачених висот на сході, півночі та півдні. Зовнішні схили гір були темні та гладенькі, без жодної опори чи виступу, вони зривались у глибоченні прірви з твердими, як скло, поверхнями, та здіймалися шпилями, увінчаними білою кригою. На них вартувала недремна сторожа, а перетнути їх можна було хіба через Калакір'ю: того проходу валари не загородили, бо ж були ще й вірні елдари, і на зеленому пагорбі в місті Тіріоні у глибокій гірській розколині Фінарфін усе ще правив нолдорами, котрі вирішили зостатися. Та й увесь ельфійський народ, навіть ваньяри та їхній володар Інґве, мусіли час од часу вдихати зовнішнє повітря й вітер, який прилітає з-за моря, з тих країв, де вони народились; і валари не могли цілком відмежувати теларів од решти ельфів. Тому і спорудили в Калакір'ї міцні цитаделі та приставили численних вартових, а при виході на рівнини Валмару отаборилося чимале військо, так що ні птиця, ні звір, ані ельф, ані людина, ні жодне інше створіння, котре мешкало в Середзем'ї, не могло пробратися через ту заставу.

А ще о тій порі, яку в піснях названо Нуртале Валінорева – Втаємничення Валінору – було створено Зачаровані Острови, а моря довкола них заполонили тіні та сум'яття. Ті острови, наче вориння тенет, були розташовані в Тінистих Морях із півночі на південь перед Тол-Ерессеа, Самотнім Островом, якщо пливти на захід. Жодне судно не могло пролинути між ними, бо там небезпечні хвилі раз у раз зі стогоном напливали на огорнуті імлою скелі. Сутінки наганяли на моряків непоборну втому та відразу до моря; а ті, хто ступав-таки на острови, потрапляли в пастку і засинали аж до Зміни Світу. Сталося так, як Мандос і передрікав нолдорам в Арамані: Благословенний Край закрили від них, і жодному гінцеві, котрі згодом пливли на Захід, не вдалося потрапити до Валінору, крім одного – наймогутнішого мореплавця, уславленого в піснях.

Розділ ХІІ. Про людей

Отож, валари пробували у спокої по той бік гір; давши Середзем'ю світло, вони надовго полишили його без догляду, і володарюванню Морґота кидали виклик хіба що відважні нолдори. Найбільше про вигнанців думав Улмо, до якого всі води зносили новини про Землю.

Звідтоді й надалі літочислення велося за Роками Сонця. Вони коротші та швидкоплинніші, ніж довгі Роки Дерев у Валінорі. На ту пору повітря Середзем'я пройнялося диханням росту і смертності, зміна та старіння всіх створінь украй прискорилися; під час Другої Весни Арди на грунті й у водах кишіло життя, елдарів побільшало, й у промінні нового Сонця Белеріанд став зеленим і прекрасним.

Коли Сонце вперше зійшло на небо, в Гілдоріені на сході Середзем'я прокинулися Молодші Діти Ілуватара; та Сонце вперше зійшло на Заході, тож, щойно розплющившись, очі людей звернулись у тому напрямку, і ноги їхні, мандруючи Землею, несли людей головно в той бік. Елдари назвали людей атанами, Другим Народом; але ще іменували їх гілдорами, Послідовниками, та багатьма іншими найменнями: апанонарами, Другородними; енгварами, Хворобливими та фірімарами, Смертними; а також Загарбниками, Чужоземцями, Незбагненними, Самоклятими, Деспотичними, Тими, що бояться ночі, Дітьми Сонця. Про людей у цих легендах, де йдеться про Дні Елдарів до розквіту смертних і занепаду ельфів, розповідається мало, хіба що про вітців людей, атанатарів, котрі в перші роки Сонця та Місяця забрели на Північ світу. Ніхто з валарів не прибув до Гілдоріену, щоби провадити людей, ніхто не закликав їх жити у Валінорі; тож люди радше боялися валарів, аніж любили їх, і не розуміли намірів Сил, розходячись із ними в думках і борючись зі світом. А втім, Улмо дбав про них, допомагаючи здійсненню порад і велінь Манве; він часто струмками та повенями надсилав людям послання. Та вони не вміли правильно їх тлумачити, особливо доки не потрапили в товариство ельфів. Тому хоча люди любили воду і серця їхні відповідали на її поклик, вони не розуміли тих послань. Одначе розповідають, що невдовзі люди почали в різних місцях зустрічати Темних ельфів і потоваришували з ними; і на зорі своєї юності стали супутниками й учнями цього стародавнього народу, ельфів-мандрівців, чия нога жодного разу не ступала на шлях до Валінору, і хто знав про валарів лише з чуток, чув відлуння їхніх імен.

Морґот у ту пору щойно повернувся до Середзем'я, і його влада не встигла поширитися на значну територію, тим паче, що її просування стримала раптова поява величних світил. Землі та пагорби стали безпечними; і там нові створіння, котрих задумала у прадавні віки Яванна і котрих було посіяно в темряві, нарешті пустили бруньки та розцвіли. Діти людей розійшлися, мандруючи, на Захід, Північ і Південь, а радість їхня уподібнилася до радості ранку, коли ще не висохла роса зеленить кожен листочок.

Але вранішня пора коротка, а день не завжди виправдовує її надії; і от невблаганно наблизився час великих воєн зі силами Півночі, коли нолдори, синдари та люди боролися проти військ Морґота Бауґліра і зазнали поразки. До цього спричинилися прадавня лжа Морґота, яку він щоразу наново засівав поміж своїх недругів, і прокляття, накликане вбивством при Алквалонде, і обітниця Феанора. Тут діяння тих днів описано лише частково й ідеться головно про нолдорів і про Сильмарили, а ще про смертних, чия доля тісно сплелася з їхньою. О тій порі ельфи та люди були приблизно однакові на зріст і мали однакову тілесну силу, проте ельфи були мудріші, й майстерніші, і прекрасніші; ті з них, котрі колись мешкали у Валінорі й бачили Сили, настільки ж перевершували Темних ельфів у всьому згаданому вище, наскільки ті, натомість, перевершували смертний народ. Тільки у королівстві Доріат синдари, маючи за королеву Меліан із роду валарів, майже зрівнялися з калаквендами Благословенного Краю.

Безсмертними були ельфи, і мудрість їхня примножувалася з плином віків, і ні хвороба, ні пошесть не могли їх погубити. Тобто тіла їхні були цілком земні та знищенні й у ті дні вони дуже нагадували людські тіла, бо в них іще не вельми довго жив полум'яний дух, який із плином часу поглине їх зісередини. А от люди були кволіші за ельфів, частіше гинули від зброї чи у прикрих пригодах, їх важче було зцілити; люди були схильні до хвороб і немочей; вони старілись і помирали. Що коїться з їхніми душами після смерті, ельфи не знають. Дехто каже, що вони також линуть у чертоги Мандоса, проте чекають деінде, окремо від ельфів, і, за винятком Манве, тільки Мандос єдиний – із дозволу Ілуватара – відає, куди вони линуть далі, відбувши час роздумів у його безмовних чертогах побіч Зовнішнього Моря. Ніхто й ніколи не повертався з палаців мертвих, хіба лише Берен, син Барагіра, чия рука торкалася Сильмарилів; але після повернення він не розмовляв із жодною смертною людиною. Мабуть, посмертна доля людей не підвладна валарам і не була рокована в Музиці айнурів.

Надалі, коли тріумф Морґота призвів до відчуження людей і ельфів, здійснивши його заповітне бажання, ельфійські народи, які все ще жили в Середзем'ї, виродились і зів'яли, а люди привласнили сонячне світло. Тоді квенди побрели у відлюдні місцини великих земель і островів, уподобавши світло місяця та зірок, ліси та печери, перетворившись на примар і на спомини; інакша доля спіткала хіба що тих, котрі час од часу відпливали на Захід і щезали із Середзем'я.