Сильмариліон - Сторінка 39

Бо Сильмарили належать лише нам – аж до кінця світу.

Він сказав іще багато чого, так само переконливо, як промовляв колись у давнину в Тіріоні його батько, вперше підбуривши нолдорів до повстання. А після Келеґорма говорив Куруфін, м'якше, та не менш запально, викликаючи в умах ельфів видиво війни і знищення Нарґотронда. Він уселив у їхні серця такий непереборний страх, що відтоді аж до часів Туріна ні один ельф із того королівства не виступав на відкритий бій; натомість вони, крадькома нападаючи із засідок, чаклунством і отруєними дротиками зустрічали кожного незнайомця, забуваючи навіть про кревні зв'язки. Так нарґотрондці відступили від звитяги та вольності ельфів давнини, і земля їхня потьмарилася.

Тепер же вони ремствували, що син Фінарфіна – не вала, аби командувати ними. На братів зійшло прокляття Мандоса, й у головах їхніх зародилися лиховісні думки, наприклад, послати самотнього Фелаґунда на смерть і зайняти, якщо вдасться, престол Нарґотронда; вони-бо походили з найстаршого роду нолдорських принців.

А Фелаґунд, збагнувши, що від нього відреклися, зняв із голови срібний вінець Нарґотронда і пожбурив його під ноги, кажучи:

– Свої обітниці вірності ви можете зламати, проте я додержу власної клятви. Та якщо знайдеться тут хтось, на кого не впала тінь нашого прокляття, то я знайду кількох послідовників і не піду звідсіля, мов жебрак, котрого прогнали від воріт.

І стало біля нього десятеро, і їхній ватажок на ймення Едрагіл, нахилившись, підняв корону й попросив передати її намісникові, допоки повернеться Фелаґунд.

–Бо ти залишишся моїм королем і їхнім, – мовив він,– хоч би що трапилося.

Тоді Фелаґунд передав вінець Нарґотронда братові своєму Ородрету, щоби він правував замість нього; а Келеґорм і Куруфін промовчали, однак із усміхом на вустах вийшли з зали.

Одного осіннього вечора Фелаґунд і Берен разом із десятьма соратниками виїхали з Нарґотронда і подалися вздовж Нароґу аж до його витоків при Водоспаді Івріну. Попід Тінистими Горами вони натрапили на загін орків і поночі винищили цілий їхній табір, а тоді забрали одежу та зброю. З допомогою Фелаґундових чарів постаті та обличчя мандрівників змінились і стали орківськими; так, зробившись невпізнанними, вони далеко просунулися північною дорогою і наважилися ступити на західний прохід між Еред-Ветріном і Таур-ну-Фуіном. Але Саурон зі своєї вежі помітив прийшлих, і щось у їхньому вигляді насторожило його: вони квапились і не спинялись, аби доповісти про свої дії, як було наказано всім служникам Морґота, котрі проходили тим шляхом. Тому він послав своїх поплічників вистежити їх і привести до нього.

І тоді відбулось уславлене змагання між Сауроном і Фелаґундом. Адже Фелаґунд мірявся із Сауроном у вмінні співати чарівничі пісні й могутність Короля була превелика; та Саурон, як розповідається у "Баладі про Леітіан", таки переміг:

Чаклунську пісню він затяг –

Про підступ, зречення присяг,

Про словом викриття зрадливим.

А Фелаґунд озвався співом

Про стійкість, опір нечестивим,

Про війни з ними, вперту міць,

Невиказання таємниць,

Про втечу, волю, вірність слову,

Подоби зміну тимчасову,

Про вислизання із пасток,

Тюрми розтрощений замок.

Пісні розгойдувались їхні:

Одна міцніє – друга тихне.

Незламний Фелаґунд – несуть

Всю магію і всю могуть

Ельфійську слів його звороти.

Аж їм почулись ніжні ноти –

Це птаства в Нарґотронді спів,

В Ельфландії зітхнув приплив,

На західному краї світу,

Де берег перлами укрито.

І смерк на Валінор зійшов,

І пролилась край Моря кров,

Де нолдори Іздців-на-Хвилі

Убили й кораблі їх білі

Таємно, під покровом мли,

Погнали геть. Вітри гули,

Вив вовк. Кружляла галич з криком.

Гатила крига гирла рікам.

Плач бранців в Анґбанді стояв

У громі й полум'ї заграв –

І Фінрод перед троном впав.

Тоді Саурон зірвав із прибульців машкару, і вони постали перед ним роздягнені та налякані. Проте, викривши їхню природу, Саурон не довідався ні їхніх імен, ані намірів.

Відтак він запроторив їх до глибокої ями, темної та німої, і погрожував жорстоко вбити кожного, хто не викаже йому правди. Час од часу полонені бачили, як у темряві спалахували два ока, і вовкулака зжирав одного з побратимів; але жоден не зрадив свого володаря.

У час, коли Саурон кинув Берена в яму, на серце Лутіен ваготою ліг жах; і, прийшовши за порадою до Меліан, вона дізналася, що Берен потрапив у підземну тюрму Тол-ін-Ґауроту й не має надії на порятунок. Тоді Лутіен, збагнувши, що жодна інша істота на землі не допоможе Беренові, постановила втекти з Доріату і самій прийти до нього; та вона прагнула підтримки Даерона, а той виказав її Королю. Тінґола ж переповнив подив і страх; і хоча він не хотів позбавляти Лутіен небесних світил, аби вона не ослабла та не змарніла, втім, таки бажав приборкати доньку й наказав побудувати дім, із якого їй не вдасться втекти. Неподалік од брам Менеґрота стояло найбільше дерево з тих, які росли в Лісі Нелдорет – буковому лісі в північній частині королівства. Могутній бук той звався Гірілорн і мав три стовбури, однакові в обхваті, з гладенькою корою та неймовірно гінкі; галуззя починало рости на них дуже високо над землею. Тож у височині поміж гілками Гірілорна збудували дерев'яний будинок і примусили Лутіен там оселитися; драбини ж забрали геть, і пильнували їх, і приставляли тільки тоді, коли Тінґолові слуги приносили їй необхідне.

У "Баладі про Леітіан" розповідається, як Лутіен утекла з дому на Гірілорні: застосувавши чари, вона зробила так, що волосся її, обважене, крім того, закляттям сну, виросло дуже довгим, і з нього зіткала собі темну мантію, що, мов тінь, оповила її красу. З решти волосин Лутіен скрутила мотузку і скинула її зі свого вікна; і, коли кінець її загойдався над головами охоронців, котрі сиділи під деревом, вони провалились у глибокий сон. Тоді Лутіен вибралася з в'язниці, й, загорнута в темний плащ, стала непомітною для всіх очей, і щезла з Доріату.

І сталося так, що Келеґорм та Куруфін ішли на полювання через Заповідну Рівнину; а їх до того змусило те, що сповнений підозри Саурон вислав на ельфійські землі багато вовкулаків. Тому, взявши з собою гончаків, брати і виїхали на полювання; а ще вони думали, що перед поверненням їм удасться довідатися новини про Короля Фелаґунда. Найвправнішого вовкодава, що біг за Келеґормом, звали Гуан. Він не народився в Середзем'ї, а прибув із Благословенного Краю; колись давно у Валінорі Ороме подарував його Келеґормові, і ще там він мчав на звук рогу господаря, доки не трапилося лихо. Гуан пішов за Келеґормом у вигнання, залишився вірним йому; а отже, і сам був приречений на гірку судьбу, роковану нолдорам, адже було проголошено, що він зустріне свою смерть аж тоді, коли зітнеться з наймогутнішим вовком, який будь-коли походжав світом.

Саме Гуан знайшов Лутіен, яка мчала попід деревами, неначе тінь, зненацька заскочена денним світлом, коли Келеґорм і Куруфін спинилися трохи перепочити біля західних кордонів Доріату; бо ніщо не могло сховатися від зору та нюху Гуана, жодні чари не могли його зупинити – пес не знав сну ні вдень, ні вночі. Він привів її до Келеґорма, і Лутіен зраділа, довідавшись, що то – нолдорський принц і недруг Морґота, і явила справжню себе, відкинувши геть плаща. Чудова її врода, несподівано розкрившись при сонячному світлі, розпалила в Келеґормі кохання; і він заговорив ельфійку прегарними словами і пообіцяв допомогти їй у скруті, якщо вона повернеться з ним до Нарґотронда. Жодним знаком він не викрив того, що вже знав про Берена та його виправу, про яку Лутіен розповідала, ні того, що ця справа близько його стосувалася.

Тож нолдори зненацька перервали полювання і, повернувшись до Нарґотронда, зрадили довіру Лутіен: брати міцно схопили її, відібрали плаща і заборонили виходити за брами чи розмовляти будь із ким, окрім них самих, окрім Келеґорма та Куруфіна. Бо на ту пору, вважаючи, що ув'язненим Беренові й Фелаґунду вже годі навіть сподіватися на допомогу, вони постановили дати Королю загинути й, утримуючи Лутіен, примусити Тінґола віддати її руку Келеґормові. Так брати примножили би свою владу і стали би найвельможнішими нолдорськими принцами. Вони не мали наміру здобувати Сильмарили майстерністю чи війною і не збиралися дозволяти робити це іншим, доки в їхніх руках не буде зосереджено всю міць ельфійських королівств. Ородрет не міг протистояти їм, бо брати панували над серцями народу Нарґотронда; і Келеґорм спорядив посланців до Тінґола, щоби той пришвидшив сватання.

Та серце гончака Гуана було справедливе, до того ж на нього в час першої зустрічі зійшла приязнь до Лутіен; і її полон завдавав йому страждань. Тому пес часто приходив до її покою, а ночами лежав перед її дверима, бо відчував, що в Нарґотронд прийшло зло. Самотня ж Лутіен часто говорила з Гуаном, розповідаючи йому про Берена, який був другом усіх птахів і звірів, що не служили Морґотові; й Гуан розумів те, що вона казала. Він-бо опанував мови всіх істот, котрі мали голос; але до сметрі йому самому дозволялося промовити словами лише тричі.

І от Гуан придумав, як допомогти Лутіен; і одного разу, прийшовши вночі, приніс її плаща, і заговорив уперше, даючи ельфійці пораду. А тоді повів її таємними шляхами геть із Нарґотронда, і вони разом утекли на північ; і гончак упокорив свою гордість і дозволив доньці Тінґола їхати на собі верхи, наче на скакуні, як то іноді їздять на велетенських вовках орки. Так вони пересувалися з неабиякою швидкістю, бо Гуан був бистрий і невтомний.

Берен і Фелаґунд були ув'язнені в Сауронових закамарках, і їхні соратники вже всі погинули; та Саурон вирішив залишити Фелаґунда наостанок, бо збагнув, що то – нолдор непересічної сили й мудрості, а ще гадав, ніби саме в ньому криється загадка цієї виправи. Та, коли вовк прийшов по Берена, Фелаґунд, доклавши чималих зусиль, розірвав пута, і боровся з вовкулакою, і власними руками та зубами порішив його; проте й сам зазнав смертельного поранення. Тоді й звернувся до Берена, мовивши:

– Отепер іду я на довгий спочинок у чертоги безчасся по той бік морів і Гір Аману. Багато літ спливе, доки я знову з'явлюся між нолдорами; і може статися так, що ні у смерті, ні в житті не доведеться нам зустрітись удруге, бо долі наших народів різняться.