Сильмариліон - Сторінка 37

За дружину він узяв собі Морвен Елезвен, доньку Бараґунда з дому Беора, ту саму, котра втекла з Дортоніону разом із Ріан, донькою Белеґунда, та з Емелдір, матір'ю Берена.

У той час також згинули дортоніонські вигнанці, як розповідали згодом; і Берен, син Барагіра, єдиний, хто вцілів, ледве дістався до Доріату.

Розділ XIX. Про Берена і Лутіен

З-поміж переказів про скорботу й руїни, які дійшли до нас із темряви давніх днів, усе ж є такі, в яких серед плачу знаходиться місце для радості, а під тінню смерті живе довгочасне світло. З отих історій і досі для ельфійського слуху найчарівніша – про Берена та Лутіен. Про їхні життя склали "Баладу про Леітіан, Звільнення з рабства" – найдовшу з пісень, які стосуються світу давнини, якщо не брати до уваги ще одного твору; але тут переказ стисліший і не в пісенній формі.

Як уже мовлено, Барагір не захотів покинути Дортоніон, і Морґот переслідував його люто, поки при Барагірі зосталося тільки дванадцятеро соратників. Так-от, із південного боку дортоніонський ліс вивищувався, переходячи в гористі вересові пустища; на сході ж тих узгір'їв лежало озеро Тарн-Аелуін, довкола якого ріс дикий верес, та й ціла тамтешня сторона була непрохідна і незвідана, бо навіть у дні Довгого Миру ніхто там не мешкав. Однак води Тарн-Аелуіну, які були сині та прозорі за дня, а вночі ставали дзеркалом для зірок, здобули шану; і казали, ніби їх у давні дні освятила сама Меліан. Отуди й відступив Барагір із рештою вигнанців, там вони й улаштували собі криївку, і Морґотові не вдалося її виявити. Проте поголос про діяння Барагіра та його соратників розлетівся навсібіч; отож, Морґот наказав Сауронові знайти їх і знищити.

А одним із соратників Барагіра був Ґорлім, син Анґріма. Дружину його звали Ейлінель, і пара дуже кохала одне одного, доки не трапилося лихо. Ґорлім, повернувшись із війни на узграниччі, застав свій дім розграбованим і порожнім, а дружина його зникла; чи вбили її, чи забрали в полон – того він не знав. Тоді син Анґріма подався до Барагіра і став найлютішим та найбільш одчайдушним із усіх його соратників; але серце його гризли сумніви, що Ейлінель, може, й не загинула. Іноді він одинцем і потайки ходив подивитися на свій дім, що так і стояв упосеред полів та лісів, які колись належали Ґорлімові; і про це дізналися поплічники Морґота.

Одного разу восени, коли Ґорлім у вечірньому присмерку наближався до оселі, йому привиділося, наче у вікні горить світло; тож він обережно підійшов і зазирнув усередину. І побачив там Ейлінель із виснаженим од горя та голоду обличчям, і йому причулося, ніби вона гірко нарікає на те, що він її покинув. Але щойно Ґорлім скрикнув уголос, вітер загасив світло; завили вовки, й він зненацька відчув на власних плечах важкі руки Сауронових мисливців. Отак Ґорлім потрапив у пастку; відвівши до свого табору, вороги катували його, прагнучи вивідати місця схованок Барагіра та шляхи його пересування. Проте Ґорлім не сказав їм нічого. Тоді в обмін на поступливість йому пообіцяли звільнення та возз'єднання з Ейлінель; і, дорешти змучений болем і тугою за дружиною, він утратив мужність. Відтак Ґорліма негайно привели до жахливого Саурона; і Саурон мовив:

– Я чув, начебто ти зібрався поторгуватися зі мною. Яка ж твоя ціна?

І Ґорлім відповів, що хоче знову стрітися з Ейлінель і вільно відійти з нею; він-бо думав, що Ейлінель – також бранка.

Тоді Саурон осміхнувся, сказавши:

– То надто низька ціна за таку велику зраду. Ти, без сумніву, одержиш своє. Кажи далі!

І Ґорлім відразу хотів було промовчати, проте, заляканий Сауроновим поглядом, розповів нарешті все, що знав. Тоді Саурон зареготав; і насміявся з Ґорліма, і вповів йому, що той бачив лише примару, витворену чаклунством, аби заманити його в пастку, бо Ейлінель мертва.

– Утім, я вдовольню твоє прохання, – сказав Саурон, – ти підеш до Ейлінель, звільнившись од служіння мені.

І він жорстоко скарав його на смерть.

Так було викрито схованку Барагіра, і Морґот обплутав її своїми сітями; й орки, надійшовши тихої досвітньої години, застали людей Дортоніону зненацька та винищили всіх, окрім одного. Бо Барагір відрядив сина свого, Берена, в небезпечну виправу – шпигувати за пересуваннями Ворога, – і, коли недруги захопили криївку, він був далеко звідти. І от коли Берен, якого ніч застала в лісі, спав, йому наснився сон, мовби птахи-стерв'ятники густо, як листя, обсіли голі дерева біля озера, а з їхніх дзьобів скрапує кров. Далі Беренові у сні привиділася постать, яка йшла до нього через воду, і то виявився привид Ґорліма; він заговорив до нього, і розповів про зраду свою та про смерть, і просив поквапитись, аби застерегти батька.

Тоді Берен прокинувся, і поспішив у ніч, і повернувся до криївки вигнанців наступного ранку. Та при його наближенні птахи-стерв'ятники злетіли, повсідалися на вільхах біля Тарн-Аелуіну і глузливо закаркали.

Тоді Берен поховав батькові кості, спорудив над могилою піраміду з брил і на ній заприсягся помститися. Спершу він погнався за орками, котрі вбили батька й одноплемінців, і знайшов їхній табір поблизу Джерела Рівілу вище від Твані Сірех, і знання лісу допомогло йому непоміченим наблизитися до їхнього вогню. Там орківський капітан хизувався своїми вчинками, високо тримаючи Барагірову руку, яку відтяв для Саурона на знак того, що доручення їхнє виконано; і на руці тій був перстень Фелаґунда. Тоді Берен вискочив із-за каменя, і порішив капітана, і, схопивши руку та перстень, утік, бережений долею; бо орки розгубились, і стріли їхні не досягли мети.

Ще чотири роки Берен, самотній вигнанець, блукав Дортоніоном; але він потоваришував із птахами та звірами, і вони допомагали йому, і не зраджували, й від того часу він не їв м'яса та не вбивав жодного живого створіння, крім тих, котрі служили Морґотові. Берен не боявся смерті – лише полону, а позаяк був хоробрий та відчайдушний, уникнув і смерті, й рабства; чутка ж про безстрашні подвиги цього відлюдника поширилася з краю в край Белеріанду, і сказання про них дійшло навіть у Доріат. Нарешті, Морґот призначив за його голову винагороду, і то не меншу, ніж винагорода за голову Фінґона, Верховного Короля Нолдорів; але орки радше тікали, зачувши про його наближення, ніж шукали зустрічі з ним. Тому проти Берена було вислано армію під орудою Саурона; Саурон же привів вовкулаків – лютих тварюк, у чиїх тілах жили жахливі духи, яких він там ув'язнив.

Відтак цілу ту землю заполонило зло, й усі чисті створіння втікали звідти; а на Берена напосілися з такою силою, що, зрештою, він змушений був забратися геть із Дортоніону. Узимку, в пору снігів, Берен полишив ту землю та батькову могилу і, видершись на узвишшя Ґорґороту, Гір Жаху, розгледів оддалік терени Доріату. Тоді й майнуло в його серці відчуття, наче він повинен зійти у Приховане Королівство, де досі не ступала нога жодного смертного.

Та подорож на південь виявилася жахливою. Стрімкі були урвища Еред-Ґорґороту, біля підніж яких стелилися сутінки, що запали ще перед сходом Місяця. Поза ними лежала пустельна земля Дунґортеб, де зливалися воєдино чаклунство Саурона та сила Меліан, де блукали жах і нестяма. Там, прядучи невидиму павутину, в яку потрапляло все живе, мешкали павуки з жорстокого поріддя Унґоліанти; і бродили, мовчки вистежуючи жертву багатьма очима, почвари, котрі наплодились у час довгої досонячної пітьми. У тій населеній примарами землі ельфи й люди не могли знайти собі їжі, зате знаходили смерть. Та подорож серед величних Беренових діянь стоїть не останньою, проте сам він згодом нікому не розповідав про неї, щоби дух його знову не сповнювався жахом. Отож, ніхто й не знав, як він знайшов дорогу, ще й такими стежками, що їх ні людина, ні ельф ніколи вдруге не наважувалися прокладати, дістався до кордонів Доріату. Як і віщувала Меліан, Берен пробрався крізь лабіринти, які вона виплела довкола Тінґолового королівства, бо його чекала велична судьба.

У "Баладі про Леітіан" розповідається, що Берен увійшов у Доріат непевною ходою, сірий і похилений, мовби під ваготою багатьох гірких літ, – отака жахлива й нестерпна була його путь. Але, блукаючи влітку в лісах Нелдорету, він вечірньої пори при сході Місяця натрапив на доньку Тінґола та Меліан – Лутіен, – коли вона танцювала на нев'янучих травах галявин поруч Есґалдуіну. Тоді всі спогади про біль покинули його й він піддався чарам; бо Лутіен була найпрекраснішою серед Дітей Ілуватара: вбрана в одіж кольору блакиті незатьмарених небес, але з сірими, мов зоряний вечір, очима; в накидці, вигаптуваній золотими квітами, але з темним, як тіні смеркання, волоссям. Як світло на листі дерев, як голос прозорих вод, як зорі понад імлою світу – такими були її пишнота і її привабність; а на обличчі її сяяло світло.

Та Лутіен зникла з його очей; і Берен занімів, наче обплутаний чарами, і довго блукав лісами, шукаючи її, дикий та обережний, мов звір. У душі він звав її Тінувіель, що означає "Соловейко" – "донька сутінків" мовою Сірих ельфів, – бо не знав, як іще її кликати. І він бачив її віддалік, наче листя на осінніх вітрах чи як зорю понад пагорбом узимку, та кінцівки його тоді мовби сковував ланцюг.

І от настав досвітній час напередодні весни, Лутіен танцювала на зеленому пагорбі й зненацька почала співати. Палкою була її пісня і протинала серце, ніби пісня жайвора, який злітає ввись із брам ночі, розливаючи звуки поміж гаснучими зірками, бо угледів поза стінами світу сонце; так ото й пісня Лутіен розірвала пута зими, і заговорили замерзлі води, і квіти вигулькували з холодної землі в тих місцях, де ступала її нога.

Тоді ж із Берена спало закляття мовчання, й він покликав її, називаючи Тінувіель; і ліси відлунили те ймення. А вона завмерла від подиву й уже не тікала, і Берен підійшов до неї. І щойно вона глянула на нього, то, волею судьби, покохала; проте, ледве зайнявся день, Лутіен вислизнула з його обіймів і зникла з-перед очей. А Берен упав, непритомний, долі, наче вбитий одночасно блаженством і горем; він провалився в сон, мов у безодню тіняви, а пробудився холодний, як камінь, і серце його було порожнє та покинуте. І, марячи, він навпомацки шукав шляху, немовби зненацька осліплий, котрий прагне вхопити руками зникоме світло.