Символічний обмін і смерть - Сторінка 14

Тоді як наш устрій грунтується на можливості поділити й автономізувати два різні полюси обміну: звідси випливає або ж еквівалентний обмін (договір), або ж нееквівалентний обмін (дарунок). Але, як бачимо, обидва ці випадки підпорядковані тому ж таки розчленуванню єдиного процесу і принципу автономізації цінности.

====

Отож, слід перемістити все у сферу символічного, де панує закон виклику, обернення, збільшення ставок. Такого, що й на смерть можна відповісти тільки такою ж або ще більшою смертю. Тут не стоїть питання ні про насильство, ні про реальні сили, — йдеться лише про виклик і символічну лоґіку. Якщо панування випливає з того, що система утримує виняткове право на дарунок без дарунка-у-відповідь, — себто дарування праці, на котре незмога відповісти руйнуванням чи жертвопринесенням, хіба що в процесі споживання, котре в системі безвихідного дарування становить собою не що інше, як ще одну спіраль, нову спіраль панування; або ж дарунки масмедій, що на їх передачі немає чим відповісти внаслідок їхньої монополії на код; або ж повсюдні, щохвилинні дарунки соціяльної системи, її інстанцій захисту, страхування, наділяння й піклування, від яких ніде сховатися, — тоді єдине вирішення проблеми полягає в тому, щоб обернути проти системи сам принцип її влади: неможливість відповіди й заперечення. Жбурнути в лице системі такий виклик-дарунок, на який вона зможе відповісти лише своєю власною смертю і руйнуванням. Адже ніщо, в тому числі, й система, не може уникнути символічного обміну, й ця пастка — єдиний шанс для її катастрофи. Вона мов скорпіон, оточений огнем смертельного виклику. Цілком очевидно, що єдиний дарунок, на який вона мусить відповісти, щоб не втратити обличчя, — це дарунок смерти. Нехай же система сама себе уб'є у відповідь на багатократний виклик смерти й самогубства.

Так буває під час захоплення заручників. В символічному плані, себто у плані жертвоприношення, з якого виключаються будь-які міркування про невинність жертв, заручник виступає замісником, alter ego "терориста" — у цьому сенсі, його смерть заміщає собою смерть терориста, крім того, вони можуть зливатися в єдиному акті посвяти. Ставкою в цій грі є смерть без будь-якого торгу, а значить, вона неодмінно призводить до набавляння ціни. Звичайно, й тут силкується розгорнутися система торгу, й самі терористи часто беруть участь у цьому сценарії обміну, котрий грунтується на розрахунку еквівалентности (життя заручників за певний викуп, звільнення чи навіть престиж славетної операції). З цього погляду, загарбання заручників не має в собі геть нічого ориґінального, просто воно створює непроґнозоване і вкрай дочасне відношення сил, яке розв'язується традиційним насильством або переговорами. Це тактична дія. Однак існує у цій грі й інша ставка, й це добре видно було у Гаазі, під час нечуваних десятиденних торгів із терористами: ніхто не знав, за що ж торгуватися, не міг домовитися про терміни чи можливі еквіваленції обміну. Якщо ж їх і щастило сформулювати, то "вимоги терористів" дорівнювали цілковитій відмові од будь-яких торгів. На цьому й побудована гра: фактично це неможливість будь-якого торгу, а значить, перехід на символічний рівень, де геть цілком нехтується подібний розрахунок та обмін (адже система живе торгами, навіть якщо йдеться про рівновагу насильства). На це вторгнення символічного (а це найгірше, що може її спіткати, по суті, "революція" тільки такою й має бути) система не може, не вміє відповісти нічим іншим, як тільки фізичною смертю, себто реальною смертю терористів, — однак це і буде її поразкою, бо якраз оця смерть і виступає їхньою ставкою, адже, вдавшись до таких дій, система сама ж таки наривається на своє насильство, не зумівши по-справжньому відповісти на виклик. Річ у тому, що в системі предметом обліку виступає будь-яка смерть, навіть бійня під час воєнних дій, — тільки не смерть-виклик, не символічна смерть, оскільки вона не має численного еквіваленту — вона відкриває непримиренну гонку набавляння ціни, котрій може покласти край лише смерть у відповідь. Відповіддю на смерть може бути лише смерть. І так воно й відбувається: система приречена у відповідь вчинити самогубство — аж надто очевидним способом це вона й робить у вигляді своєї розгублености і недоумкуватости. Велетенський апарат влади мов би розпливається в цій ситуації — вона нікчемно дрібна, якщо розглядати її у термінах силових відношень, однак ця ж таки її недоладність (себто непомірність) обертається проти нього. Поліція, армія, різного роду інституції й мобілізоване насилля влади — всі вони нічого не можуть вдіяти проти нескінченно мізерної, однак символічної смерти одного чи кількох людей. Адже вона затягує владу в таку площину, де для неї вже немає можливости на відповідь (так відбулося і раптове структурне розрідження влади в 1968 році, й не тому що вона була слабшою, а внаслідок простого символічного переміщення, котрим на практиці орудували студенти). Щоб відповісти на виклик, система може тільки вмерти у процесі обміну, себто розвалитися. У цю мить її загибель є символічною відповіддю, — але від неї вона і здихає.

Виклик відзначається смертельною ефективністю. Про це знають чи знали всі суспільства, крім нашого. Наше суспільство саме наново відкриває це для себе. Шляхи альтернативної політики — це шляхи символічної ефективности.

Таким чином і аскет, який приборкує свою плоть, кидає виклик Богові — чи зможе той відповісти йому рівноцінною відплатою. Бог робить усе, щоб нагородити його "сторицею", у вигляді престижу, духовної влади, навіть світового панування. Однак таємна мрія схимника полягає в тому, аби сягнути такого ступеня приборкання плоті, щоб навіть Бог не зміг відповісти на цей виклик, себто оплатити цей борг. Тоді він здолає самого Бога, і сам стане Богом. Ось чому аскет завжди близький до єресі й блюзнірства і як такий засуджується церквою, котра, власне, й існує задля того, щоб убезпечити Бога від отакого символічного діялоґу, від такого смертельного виклику, коли Бог прирікається на смерть, на самопосвяту, щоб відповісти на виклик аскета. Споконвіку роля церкви й полягала в тому, щоб ухилятися від таких катастрофічних зіткнень (адже небезпечні вони передовсім для неї) і витісняти їх добре відрегульованим обміном покут і винагород, системою еквіваленцій поміж Богом і людиною, де вона виступала б як імпресаріо.

Так само і в нашому відношенні до системи влади. Всі інституції, всі соціяльні, економічні, політичні, психолоґічні опосередкування існують задля того, щоб нікому не дати нагоди для цього смертельного, символічного виклику, для цього незворотнього дарунку, що, на зразок абсолютного приборкання плоті аскетом, призводить до подолання влади, якою потужною не була б її інстанція. Треба, щоб ніколи не виникала така можливість прямого символічного зіткнення. Потрібно, щоб усе було предметом торгу. І відціля й бере початок наша глибока туга.

А тому захоплення заручників та інші подібні дії воскрешають в собі щось чарівливе: для системи вони є водночас і немовірно потворним дзеркалом її власного репресивного насильства, і моделлю недоступного для неї символічного насильства, себто єдиного насильства, до котрого вона не може вдатися, — її власної смерти.

ПРАЦЯ І СМЕРТЬ

В інших суспільствах існувало багато ставок — на спорідненість і народження, на душу й тіло, на істину і брехню, на реальність і позірність. Політична економія звела все це до одного — виробництва; однак ця ставка була дуже великою, в ній поєдналися надмірне насильство і несумірні сподівання. Сьогодні цьому покладено край: система звільнила виробництво від всякої реальної ставки. Однак на світ вродилася ще радикальніша істина, і саме цей тріумф системи дає змогу розгледіти цю фундаментальну ставку. Виявляється, що можна здійснити навіть ретроспективний аналіз усієї політичної економії, як такої, що не має нічого спільного з виробництвом. Це таке, наче ставка життя і смерти. Символічна ставка.

Всі ставки символічні. Вони й можуть бути лише символічними. Цей вимір повсюдно вирізняється на тлі структурного закону цінности, неминуче втілений у код.

Робоча сила грунтується на смерті. Людина мусить померти, щоб перетворитися в робочу силу. Оцю свою смерть вона потроху розмінює на заробітну платню. Однак економічне насильство, котрому піддає її капітал через нееквівалентність платні й робочої сили, не можна порівняти з символічним насильством, котрого вона зазнає через саму дефініцію виробничої сили. Шахрайська гра з еквівалентністю цього обміну не йде в жодне порівняння зі знаковою еквівалентністю платні та смерти.

Власне, сама кількісна еквівалентність уже передбачає смерть. Еквівалентність платні й робочої сили передбачає смерть робітника, еквівалентність усіх товарів по відношенню один до одного передбачає символічне знищення речей. Саме смерть робить повсюдно можливим розрахунок еквівалентности та його індиферентне реґулювання. Ця смерть аж ніяк не має насильницького та фізичного характеру, це просто байдуже підмінювання життя і смерти, взаємна нейтралізація життя і смерти в пожиттєвому існуванні, себто у відстроченій смерті.

Праця — це повільна смерть. Назагал це розуміють в сенсі фізичного виснаження. Однак це належить розуміти по-іншому: праця не протистоїть "здійсненню життя" як один із видів смерти (це ідеалістичний погляд на явище), — вона протистоїть як повільна смерть насильницькій смерті. Такою є символічна реальність. Праця як відстрочена смерть протистоїть негайній смерті через жертвоприношення. Всупереч поблажливим чи "революційним" поглядам на кшталт "праця (чи культура) — це протилежність життя", потрібно наполягати на тому, що єдина альтернатива праці полягає не у вільній праці, чи в неробстві, а в жертвоприношенні.

Все це з'ясовує ґенеалоґія раба. Попервах воєнний бранець просто підлягає смерті (і цим йому роблять честь). Потім його починають "щадити"і зберігати (адже conserver [зберігати]=servus [раб]) як здобич і престижне майно: він перетворюється на раба і переходить до розряду хатніх предметів розкоши. Аж тільки згодом його залучають до рабської праці. Однак він іще не "трудящий", адже праця постає лише на стадії кріпака чи відпущеного на волю раба, над котрим нарешті перестала тяжіти гіпотетична загроза смерти; а навіщо його відпустили на волю? а якраз же ж для праці.

Так що повсюдно працю надихає відстрочена смерть.